Як гнути спину на окупанта

Як гнути спину на окупанта

І знову згадуємо війну… Ту, що спалахнула на світанку 22 червня 1941-го… Традиційно багато уваги – ходові бойових дій та напрямкам просування тих чи інших військ. Але чи не пора вголос заговорити про тих мирних волинян, які «без суду та слідства» були рекрутованими на багаторічну підневільну працю? Бо який «визволитель» не приходив на нашу землю, жоден без молодих і працьовитих українських рук обходитися не бажав…
Наша сьогоднішня розмова – про «остарбайтерів». Тобто «робітників зі Сходу».
Історія має здатність повторюватися дуже часто в жорстоких та ганебних вчинках, які за звичайних умов здаються людині дикими та варварськими.
Навіть зараз, споглядаючи черговий етап подолання українським народом чергових перешкод на шляху до суверенітету, минуле примушує нас повертатися до подій недалекої давнини. Однією з найтрагічних сторінок стало примусове вивезення гітлерівськими окупантами наших співгромадян на примусові роботи в третій рейх. Їх тоді називали «остарбайтерами».
Як відомо, Волинь однією з перших була окупована загарбниками ще в липні 1941-го. У Луцьку нацистські верховоди організували адміністративний центр т. зв. «Генерального комісаріату Волині й Поділля». Загарбники дуже швидкими темпами змінювали радянську владу на наших землях, насаджували місцевому населенню власні правила та устрої, проте одним із пріоритетів для них була організація масового постачання молодих волинян на об’єкти промисловості та сільського господарства не тільки Німеччини та її союзників, але й в тимчасово окуповані країни Європи. Ця проблема загострилася ще більше після того, як гітлерівці нарощували мобілізацію своїх громадян на фронт. Тому наприкінці 1941-го та на початку 1942-го окупанти розгорнули масову агітацію та пропаганду, аби якомога більша кількість мирного українського населення поїхала працювати до сьомого поту на німецькі лани та заводи.

Для виявлення, обліку та вербування якомога більшої кількості волинян у Луцьку гітлерівці створили Окружну біржу праці. У документах цієї установи, що збереглися в Державному архіві Волинської області (Фонд Р-68), міститься багато різноманітних документів про діяльність нацистських вербувальників: списки жителів міст і сіл Волині, анкети та розпорядження генерал-комісаріату про відправку робочої сили в Німеччину, перелік вивезених робітників, заяви та звернення з проханням звільнити родичів від трудової повинності тощо.
Для постійного контролю обліку працездатного населення німецький комісаріат регулярно видавав оголошення та повідомлення на місцях про обов’язкову явку людей у Відділ праці.
Варто відзначити, що добровільно погоджуватися на примусові роботи багатьох людей спонукало їхнє вкрай скрутне господарське та побутове становище. Виснажені війною та постійними грабунками (як із боку німців, так і з боку різних підпільних організацій) людям не залишалося нічого іншого, як залишати рідні домівки та їхати на примарні «заробітки» до іншої країни. 
Геббельсівські мастаки брехні всіляко спокушали тих, хто не наважувався їхати з власної волі. Обіцяли всілякі блага, котрі начебто чекають їх у «Великонімеччині»: висока оплата праці, набуття цінних спеціальностей, гідні побутові умови…  Людям втовкмачували, що всі, хто вирушить у третій рейх, будуть жити в кращих умовах, ніж ті, що залишаться. Мало того, через півроку вони матимуть право повернутися, отримають велику земельну ділянку та різні пільги, а ще їм заплатять гідну матеріальну компенсацію. 
Та це не спрацьовувало. У списку, який було складено Луцьким окружним комісаріатом, з округи було заплановано вивезти 3746 чоловік. Але вдалося відправити силою лише 1415 юнаків і дівчат. У с. Тихотин нині Рожищенського р-ну було намічено для відправки в Німеччину 54 «добровольці», але з допомогою поліції вдалося забрати лише 4; у с. Березолупи намічали 61, а взяли 4… 
Розуміючи, що «силою не будеш милою», німці та їхні прислужники брали на озброєння різні методи. Часто їм допомагали й церковні діячі… Зокрема, йдеться про митрополита Автономної православної церкви Олексія (Громадського), який заявив як «смиренний Алексій, з Божої ласки Екзарх України, митрополит Волинський і Житомирський, Священноархімандрит Почаївської святої Успенської Лаври» («Український голос», 30 січня 1943 р.):

«…Прошу преосвященних архіпастирів і Всечесне духовенство зрозуміло поставитися до вимог хвилини і силою переконуючих слів викликати серед віруючих почуття святого обов’язку – сумлінною працею в тилу допомогти Німецькій Армії на фронтах, а на всіх подвижників праці накличу Боже вседіюче благословення!».
Саме тому україномовна окупаційна періодика активізувала свою роботу щодо рекрутування мешканців Волині на роботи в окупованій гітлерівцями Європі. Ось тільки кілька характерних прикладів («Український голос» від 5 квітня 1942 р.):
«До свідомих українців! Перемога Німеччиною большовиків дасть нам світле майбутнє. Чесною працею на ріллі, підприємствах і урядах докажімо свою національну свідомість і політичну зрілість!».
Демонструючи бурхливий та радісний відгук у серцях цільової аудиторії, наводяться схвальні відгуки тих, хто вже потрапив у третій рейх («Український голос», 25 червня 1942 р.): «Колишній командир червоної армії, радянський журналіст М. Іркутський», наприклад, написав статтю під заголовком «Німеччина, якою я її бачу».
У цей період газета «Генерального комісаріату Волині і Поділля» публікує добірку «Листи українських робітників із Німеччини», де розхвалюються «гуманні умови праці» та «висока платня».  Згодом видання друкує велику кількість фотографій із зображенням «остарбайтерів» із підписами на кшталт: «Українські робітники танцюють на німецькому заводі».
 А в числі від 29 серпня 1942 р. урочисто сповіщає:
«В Німеччину урочисто провели 350-тисячного робітника. Всього зараз налічується 500 тисяч українців».
Щоби змалювати всі переваги життя та праці українців на підприємствах третього рейху та в сільському господарстві, «Український голос» відряджає з допомогою влади групу активістів та журналістів, які, повернувшись, надрукували 24 вересня 1942 р. статтю під назвою «Ми відвідали українських робітників»:
«На військовому заводі в Макленбурзі пліч-о-пліч із німцями кують зброю перемоги й наші співвітчизники».
…Лише через багато років після війни, і то далеко не всі німці, почали пригадувати якщо не правду в ставленні до українців, то хоча б щось наближене до неї.
Ось фрагмент із неопублікованих мемуарів Рудольфа Волтерса «Уривки життя», який працював у напіввійськовій організації Тодта «Росія-Південь» (структура, яка займалася забезпеченням робочої сили для гітлерівської промисловості, навіть в офіційних документах не мала в назві згадки про Україну! – ред.):
«…9 червня 1942 р. із Рівного за хорошої, але прохолодної сонячної погоди – на Луцьк. Старий замок. За 24 км від Луцька біля селища Торчин – серйозна поломка, перша за увесь наш шлях. Не працює бензинова помпа. Машину на буксирі тягнуть до Торчина, де нас по-дружньому приймає крайсляндвірт. У містечку 4500 мешканців, із яких 2500 євреїв, решта – поляки і трохи українців. 
Ввечері їдемо в робітничий табір, де працюють українські жінки. Крайсляндвірт просить заспокоїти жінок. Вони без усіляких на те підстав бояться, що будуть примусово відправлені як робоча сила в Німеччину. Він по-хорошому намагався завербувати їх для роботи в сільському господарстві й, оскільки вони не проявили найменшого бажання, застосував деякий тиск. «І тепер бідні жінки переконані, що їх повезуть силою, що зовсім не так…» – каже він. 
У таборі перебуває біля 200 українських дівчат. Крайсляндвірт (місцевий чиновник окупаційної влади, – ред.) потурбувався про музику, декілька українців співають народні пісні, але це не допомагає. Починається великий плач, так що ми не знаємо, як себе поводити. Френк намагається гладити по голові то одну, то іншу дівчину. На якийсь момент це дає неочікуваний ефект: усі сміються, а потім – знову плач. 
У крайсляндвірта зустрічаємо також співробітника земельної біржі праці Берлін-Бранденбург, який уже багато місяців їздить цією місциною та рекрутує робітників і робітниць для німецької промисловості».
Апогей мобілізації «остарбайтерів» настає в 1943 р. Окупаційна україномовна періодика надає цій темі все важливішого значення. Зокрема, автор «Українського голосу» (5 березня 1943 р.), що сховався за підписом «професор Р. Б.», у публікації «Великий приклад» пише:
«У Німеччині мобілізовано на працю всіх чоловіків віком до 65 років і жінок віком до 45 років. Все для фронту, все для перемоги! – це гасло й для українців!».
Зрозуміло, що вся ця діяльність базувалася на чітких вказівках, отриманих із Берліна. Засідання, яке 4 вересня 1942 р. провів Генеральний уповноважений по використанню робочої сили третього рейху Фріц Заукель, було одним із багатьох, де обговорювалася проблематика використання української робочої сили в третьому рейху. На ньому пролунали чіткі вказівки:
«Фюрер розпорядився про негайну відправку до Німеччини 400-500 тисяч українських жінок віком від 15 до 35 років для використання в домашньому господарстві».
Окрім цього, 3 жовтня того ж року гер Заукель зобов’язував гебітскомісарів із «райхскомісаріату «Україна»:
«Україна повинна надати 225 тисяч робітників до 31 грудня 1942 року і додатково 225 тисяч до 1 травня 1943 року».
Хоча рядові українці тоді зовсім не знали ні про ці плани, ні про те, що їх чекає… Які «матеріальні компенсації»? Якщо з однієї сім’ї забирали по кілька осіб, то «забезпечення» видавали лише на одну людину… Українські невільники працювали по 18-20 годин на добу, багато з них мешкали у важких побутових умовах та не мали нормального харчування і належного медичного обслуговування, внаслідок чого багато хто помирав на чужині. 
Важкі умови існування, інша країна, чужі люди, незрозуміла мова – все це навіювало молодим волинянам неймовірну тугу за рідною землею та близькими людьми. І все це виливалося в душевні, чуттєві, а іноді й сумні й розпачливі листи, що летіли в Україну з «Великонімеччини» (Фонд Р-409, оп. 1 – Зібрання листів радянських громадян, примусово вивезених німецько-фашистськими окупантами в Німеччину).
Майже всі вони починаються однаково:
«Доброго дня рідні! В перших словах повідомляю, що я живий і здоровий, чого і Вам бажаю…».
Поетичними рядками спадали на папір сльози смутку і тулилися на маленькому клаптику листівки.
З листа Насті Приймачук до батьків в с. Межисить Ратнівського повіту (Р-409, оп. 1., спр. 420):
«Здраствуйте, мамочко і таточко!
Мамочко, щоб я була зозулькою, 
То я прилетіла б,
То я б свою родненойку
Щодень одвидала б…».
З листа Домни Андрощук до батьків в с. Секунь Ковельського повіту (Р-409, оп. 1., спр. 7):
«Добрий день моя дорога родино, татусю мій любий, як я за Вами скучаю!
Вийду я у поле, кругом зеленіє.
Серденько мліє, з грудей рветься.
Коли ж мені Вас, татусю, бачить доведеться?
Здрастуй, рожа пуховая! Здрастуй, дзвенюча луна!
Здрастуй, татусю дорогий, і шваґре, і дітки,
І рідна сестра!
Вийду на подвір’я, кругом обернуся,
Як згадаю про родину,
Слізоньками обіллюся.
Де моя родина – в рідненькому краю, 
А я солоденька сама тут страждаю…».
А взамін бодай маленьку вісточку про буденні справи та новини з рідного дому мріяв отримати кожен із волинських «остарбайтерів». Та гітлерівська цензура не пропускала листи та передачі «неугодного змісту» як із Німеччини, так і з України. Бо ж нерідко в текстах листів можна побачити цілі рядки, залиті темним чорнилом, що унеможливлювало їх прочитання…
Але дещо проривалося через тенета неволі. Ось що пережив один із примусово вивезених волинян, Яків Левчук, своєму батькові Олександрові Левчуку («Слово нескорених//Радянська Волинь, 23 вересня 1944 р., с. 2).:
«Дорогий тату! Не знаєте Ви моєї муки, котру я тут переношу. Впускають коло сотні щурів у великий кам’яний мішок і кидають туди за кару наших страждальців. Таку кару я вже два рази переносив. Щури просто заїдають чоловіка. Потім на голі нари випускають, дають короткий оддих… Тяжко мені тут жити, та я вірю в краще майбутнє».
Не стрималася від туги Теодора Дибалюк у листі до Адама Дибалюка в с. Світязь ((Р-409, оп. 1., спр. 136):
«Повідомляю Вам, що я до цього часу жива й здорова. І Вам бажаю доброго здоров’я від Бога. Як Ви там поживаєте? Чи не голодні і не смутно? Бо нам тут так весело живеться, як Вам там. Вже півроку в Германії пробула, півтора, як 20 літ. У нас із нашого лагера поїхало додому дві дівчини: обидві стали каліки на ноги… Ой, тату, мамо, і коли вже я побачу Вас, свою рідну сестру, брата і Україну? Пишу відкритку не рукою, а своєю думкою. Не думайте, що писане рукою, мо’, дрібними сльозами…».
Та навіть потрапивши в порівняно з іншими хороші умови, українці не могли призвичаїтися до чужих умов. Ось що написав Семен Калинюк ((Р-409, оп. 1., спр. 202):
«Здраствуй, люба і ніколи незабутня товаришко Степанко! В перших словах мого листа передаю тобі гарячий К. привіт (так у листі, – ред.). І повідомляю тобі, що живий, здоровий, чого й тобі бажаю в твоїх квітучих літах… Ми тут, а наша родина в Україні, і проживають в таких боях і муках, і, напевно, доводиться їм бути голодними й холодними. Ти ж і сама знаєш, скільки там уже фронт стоїть, тож неможливо нічого ні посіяти, ні зібрати. А, може, вже всі полягли?.. Ох, Боже мій! Як здумаєш, за що ті молоді люди так страждають, що тільки пожити на світі, полюбуватися природою, у тут умирають на тих фабриках… Тепер опишу тобі своє життя. Живеться мені добре, думаю, краще не може бути. Одне те, що хазяїн дуже хороший, а, по-друге, роботи не стільки, скільки було в того клятого Шульца. Тому не каюся, що відійшов від нього…А ще мені тут дуже подобається, бо місце, де стоять наші будинки, зовсім не в селі, а трохи збоку, і стоять вони у великому саду. Само дерева розцвітають, то так красиво, а ще солов’ї співають… Та вийду я в садок, а на думку спадає усе-усе: дома, родина, і всі наші брати, котрі боролися за волю і положили голови в молодих літах. І стану тругати пісню в копині поміж осоками, і в таку хвилину заллюся сльозами, що і світу не бачу…».
Читаючи ці рядки, ніби перегортаєш сторінки життя чужих людей, яким довелося на собі відчути весь тягар складних життєвих обставин, які принесла Друга світова війна. Бо вона залишила свій кривавий слід не лише в історії європейських країн, але й в історії кожної волинської сім’ї, яка не з чужих слів знала про долю тисяч «остарбайтерів»…
Ірина ЯНКО, спеціаліст 
I категорії відділу інформації та використання документів Державного архіву Волинської області.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву: Рудольф Волтерс під час перебування на Волині; рекрутована робоча сила в третьому рейху..

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (168) - 31.1%