Пані майор - звучить гордо!

Пані майор - звучить гордо!

Уродженка Ратного Людмила Антонюк – єдина на Волині жінка-офіцер у системі обласного військкомату.

Батьки Людмили Василівни жодного стосунку до військової служби не мали. Працюючи у сфері сільського господарства, туди й одну з доньок залучили. Натомість наша героїня обрала шлях, який навіть для неї самої був несподіваним. Бо ні в дитинстві, ані в юності жінка гадки не мала, що потрапить до лав Збройних сил України і дослужиться до зірок майора!

– Що характер мала рішучий – то факт. «Є завдання – виконуй!» – казала собі. Завдяки цьому, мабуть,  армія стала моїм другим, а іноді – й першим домом, – жартує Людмила Василівна.
Попервах вона мріяла бути лікарем. Із відзнакою закінчивши Ковельське медичне училище, подалася в медінститут до Тернополя. Спроба закінчилася невдало. Тож дівчина півтора року практикує фельдшером у рідному районі. Потім медичний фах продовжує здобувати у Львові, а інтернатуру проходить в Українській військово-медичній академії.
– Коли на першому урочистому шикуванні  в академії ми виголошували текст присяги, я ще не розуміла, наскільки вагомим є кожне її слово, як часто цю клятву згадуватиму і як непросто буде поєднати обов’язки лікаря та військовослужбовця, – зізнається оповідачка.
Але вже в інтернатурі вона відчула, що таке бойова тривога й фізична підготовка. Вже тоді побачила, наскільки тонка грань між смертю і життям. Не дивно, що з чотирьох дівчат, котрі разом із Людмилою отримали диплом анестезіолога-реаніматолога, працювати за спеціальністю погодилися тільки дві.  
Першим місцем роботи 30-річної Людмили Антонюк стала 51-ша механізована дивізія у Володимирі-Волинському. Хоча досвіду самостійної роботи жінка ще фактично й не мала, проте відразу приступила до виконання професійних обов’язків, причому – на керівній посаді.
– Анестезіолог-реаніматолог – найтяжчий у медицині напрям, – зазначає співрозмовниця. – Рішення мусиш приймати миттєво. Так само миттєво – діяти. А за кожну хвилину зволікань можеш поплатитися людським життям.
І на підтвердження цього жінка називає випадки роботи в дивізії, коли до окремого медичного батальйону доставляли молоденьких солдатів. Було – з розірваною селезінкою, було – з апендиксом, який лопнув.
– Хоча директивні вказівки зобов’язували везти таких пацієнтів до Львівського клінічного госпіталю, хірург у Володимирі-Волинському приймав рішення оперувати на місці. Мені відповідно треба було вводити наркоз і відходжувати хворих після операції. Днювала й ночувала тоді біля них, а після безсонних чергувань бігла на бойову тривогу та в повній готовності стояла на плацу, – пригадує Людмила Василівна. – Чи тяжко було? Не те слово! Але завжди в такій ситуації повторювала слова присяги «…стійко переносити труднощі та тяжби військової служби…»
Знову повернувшись у минуле, оповідачка додає: ще під час навчання в інтернатурі завідувач кафедри анестезіології та реаніматології, у минулому – головний анестезіолог Збройних Сил України, – учив майбутніх лікарів: «У вас буде три категорії пацієнтів: солдати, офіцери і військові пенсіонери. Так-от, пам’ятайте: найдорожчим для військового лікаря завжди має бути життя першого – солдата!». Ось чому в дилемі «врятувати пацієнта чи поплатитися роботою» Людмила Антонюк завжди обирала перше.
– Після Володимира-Волинського я опинилася на Львівщині, у Самборі. В одному із тамтешніх сіл дислокувалися військові, і хлопці-строковики так між собою «жартували», що в одного стався розрив нирки. Виникло питання: чекати лікарів зі Львова чи самим везти хворого в госпіталь. Хірург у Самборі на себе відповідальності брати не став. А я – взяла. Бо розуміла: зволікання з операцією – це смерть. Бо хотіла, щоби чиясь дитина повернулася з армії живою. Відтак попросила службову «Волгу» в командира та разом із медсестрою повезла юнака на операцію. Коли у Львові начальник приймального відділення почув, що таке рішення прийняла особисто і транспортувала пацієнта на задньому сидінні легковика, то аж головою захитав, настільки це було ризиковано… – зізнається Людмила Василівна. –Ясно ж: хто віз хворого, за тим і відповідальність.
Останніх сім років у майора медичної служби робота не настільки екстремальна. Стала більше цінувати спокій, пояснює жінка. Саме тому, до речі, на звання підполковника не спокусилася, бо інакше мусила б на Харківщині в мобільному госпіталі працювати.
– Навіть зараз, коли за плечима майже 15 років військової служби, я продовжую відчувати всі «принади» армійського життя. Працюючи в обласному комісаріаті старшим офіцером відділу комплектування і призову, щодня маю бути присутня на шикуванні, так само біжу на бойову тривогу. І хоча з форс-мажорними ситуаціями Бог милував, проте клопотів ніколи не бракує, – ділиться оповідачка. 
Адже серед її обов’язків – і спеціалістів підбирати, які формують лави Збройних сил, і за якість огляду призовників та контрактників відповідати. Крім цього, від Людмили Антонюк залежить, хто з волинських юнаків формуватиме державну службу транспорту, полки МВС і навіть Президентський полк. 
Зате саме стараннями Людмили Василівни Волинський обласний військкомат став єдиним (!) у Західному регіоні, де впродовж 2010-2011 рр. не було жодного повернення призовника з війська.
Із цієї нагоди наша героїня розповідає:
– Весною минулого року Західне оперативне командування збирало нараду за участю представників комісаріатів усього регіону. Волинська делегація у складі обласного військового комісара, начальника призову, голови призовної комісії та мене як голови військової лікарської комісії теж туди прибула. І от уявіть: сидить сорок чоловіків, я – єдина жінка, виступає начальник особового складу Західного оперативного командування – і раптом: «Товаришу майор! Попрошу встати!». Всі погляди на мене! Перелякалася! З місця схопилася! Чую: «За бездоганне виконання службових обов’язків ви нагороджуєтеся нагрудним знаком Західного оперативного командування!». Страх перемішався з несподіванкою! Радість – із подивом! А найбільше – переповнила гордість! Не тільки за себе – за всю Волинь!
Додому повернулася з піднесеним настроєм. І відтоді в майора медичної служби поруч із двома медалями засяяла ще одна нагорода – та, котра свідчить про рівень роботи всього Волинського облвійськкомату. 
– Приємно, що служба в армії щороку цінується все більше, а військовий квиток допомагає знайти роботу, – зізнається оповідачка. – Якщо колись від служби ухилялися, то зараз навпаки – роблять усе, аби тільки потрапити до лав Збройних сил.
Для того навіть приховують чи непривабливі факти з біографії, чи негаразди зі здоров’ям. Тож зі 100 призовників 10-13 хлопців усе одно отримують відмову.
– У плані здоров’я, до речі, насторожує, що до типових хвороб (пов’язаних із серцево-судинною, опорно-руховою, травною системою) все частіше додаються психічні вади. Бо ж не відомо, як поведе себе такий солдат, опинившись у надзвичайній ситуації чи взявши до рук зброю. А тому розумієте, наскільки відповідально мусимо відбирати тих, хто завтра захищатиме Вітчизну.
Серед охочих бути у лавах Збройних сил – немало і представниць прекрасної статі. Вираз «слабка половинка» аж ніяк їх не стосується. Бо, каже Людмила Антонюк, це дійсно вольові особи:
– Гарні, розумі, рішучі, цілеспрямовані – саме такі дівчатка приходять до нас із бажанням вступити до вищого військового навчального закладу. Дивлячись на них, відразу бачу себе. Не раз і шкодую, бо ще не знають юнки, наскільки життя військового складне. Тим паче, коли військовий – жінка… Але я ніколи не жалкувала, що обрала шлях, ім’я котрому – АРМІЯ.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (167) - 44.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.9%