Наш колега, наш читач, наш переможець

Наш колега, наш читач, наш переможець

Тиха розмова у редакції. Петро Юшковець – журналіст із величезним досвідом, багаторічний головний редактор ківерцівської районної газети «Вільним шляхом» сьогодні не пише про людські долі, а розповідає нам про власне життя. Скромно, стримано і просто. 
Петро Федорович – наш читач, що, не будемо приховувати, неймовірно тішить. Газету читають разом із дружиною, звідки й дізналися, що стали переможцями передплатної акції – виграли плед. 
– Я ще з 9-го класу пишу вірші – під враженням поезії Тараса Шевченка. Але тільки недавно видав першу збірку, бо не приділяв тому значення. А в газету дописую ще з періоду навчання у школі, – розповідає.
Петро Федорович каже, що ті його публікації неодноразово робили галас на весь район, а то й область. І то – в часи «великої і могутньої», коли кожне слово фільтрувалося!
– Так, мої матеріали дійсно часто були гострі і критичні. Не дивився на посади. Було, одного разу розписав про безпорядки у колгоспі, а той голова виявився родичем інспектора ЦК компартії України, – пригадує.
То вже штрихи із журналістської долі. Але й починав Петро Юшковець не менш яскраво. 
Спочатку був дописувачем місцевої газети тодішнього Олицького р-ну. Після закінчення відділення преси, радіо і телебачення Вищої партшколи при ЦК КП України у 1964 р., куди був направлений ще з цуманської районної газети «Радянська трибуна», молодого фахівця затвердили заступником головного редактора. Були неодноразові пропозиції очолити районку, але то треба було покидати малу батьківщину. А Петро Федорович не міг цього зробити ніяк – коли тато загинув на фронті, він лишився єдиною надією у мами та двох молодших сестер. Але то так, очевидно, хотіла її Величність Доля. Бо Петро Юшковець усе ж очолив газету. Але це буде аж через кілька десятків років…
– Поштовхом до журналістської роботи стала публікація в олицькій районній газеті «Прапор перемоги» про сім’ю фронтовика, полеглого на фронті, тобто мого батька. Мовляв, родина активно працює в новоутвореному колгоспі на жнивах. Нас лишилося троє у мами. Ми дійсно всі багато працювали. Тож голова сільради написав про нас. Я й подумав: а чому б мені не спробувати? Писав про проблеми села, багато критикував – усе друкували. 
– Тоді можна було критикувати? – щиро дивуюся.
– Так, тоді стільки було критики: на завклубів, неорганізоване дозвілля молоді, безпорядки, – відповідає. – Тоді тільки партію не можна було критикувати. 
До Дня радянської преси, який відзначали 5 травня (з нагоди виходу першого номера газети «Правда»), Петра Юшковця нагородили як кращого робсількора у районі. Тоді він був учнем 9-го класу.
Коли закінчив 10 класів, приніс черговий матеріал у газету – редактор одразу запропонував роботу. Але хлопцеві дали відстрочку з армії лише на період навчання у школі. Тоді за партами сиділи парубки-переростки. Петро Федорович пригадує:
– Тож були хлопці, котрі на уроках спали, бо перед тим вечіркували цілу ніч. Я одного разу пожартував: поки один чолов’яга спав, розстібнув йому ремінь. Його викладач підняв – а штани й спустилися до колін. То до завершення навчання всі це згадували.
Словом, після школи була армія. Та служив Петро Федорович кілька років. Згодом знову покликали на роботу. Журналіст виступав на радіо, працював у відділі партійного життя, писав вірші. Перший гонорар, котрий отримав за вірш, – 60 рублів. То були чималі гроші. 
Петро Юшковець – родом із с. Мощаниця Ківерцівського р-ну. Зараз мешкає у Ківерцях. Пригадує, як його призначили редактором ківерцівської районки – сталося це в перші дні Незалежності. 
– Мене колектив підтримав одноголосно, окрім одного колеги, – не без гордості зазначає.
Як перелаштувався? Пригадує, що перелом тоді дійсно був великий – і то в першу, у людській свідомості. Тоді ж одразу змінили назву газети – стала «Вільним шляхом» (була – «Ленінським шляхом»). Головний редактор став відкривати забуті сторінки української історії – писав її по-новому. Пригадує, що у їхньому виданні були цілі сторінки про справжніх патріотів нашої батьківщини. 
– Я завжди був патріотом, – розповідає Петро Федорович. – Мій тато постійно казав, що ми – українці: сам читав націоналістичну літературу і дітям показував. У Львові тоді видавали газету «Золотий колос» – патріотичну, то в нас було чимало номерів. 
Коли тато йшов в армію, пригадує співрозмовник, усю літературу закопав у садку під грушею. Згодом із фронту написав про це в листі і попросив сина, аби той викопав. Але коли Петро Федорович став шукати, то знайшов лише струхлявіле полотно, у котре й були загорнуті книги та журнали. Знайшов і листівку – перший заклик про утворення УПА: на аркуші паперу було надруковано про те, що створюються спеціальні загони, що люди мають підтримати своїх. Петро Федорович пригадує один із номерів журналу, де був гарний портрет Степана Бандери. 
Петро Юшковець понад сорок років життя віддав газетярській справі. Пішов на заслужений відпочинок із посади редактора газети лише наприкінці 2002-го. Посміхається: мовляв, був першим головним редактором-пенсіонером, мабуть, в усій Україні. Журналіст має відзнаки за багаторічну сумлінну працю, особистий внесок у забезпечення інформаційної підтримки діяльності виконавчої влади щодо вирішення проблем соціально-економічного життя району. 
Що найбільше запам’яталося… Був страшний період – інфляція, після якої ми стали враз мільйонерами. Петро Федорович вирішив дізнатися, як живуть дві Героїні соцпраці в районі – колишні доярки. Поїхав до них. Зустрів Лідію Шкарапу на полі, запитує, як поживає. Потім пішли до неї додому, зайшли в хату. Жінка вмикає світло – а воно не загоряється. Вона й стала плакати. Скаржиться крізь сльози: мовляв, лампочка згоріла – нема за що купити нову. Трудівниця, котра пропрацювала важко все життя, котру навіть відзначили на рівні держави, тоді отримувала 60 рублів…
– Я одразу друкую гострий матеріал. Мовляв, як так: заслужені люди зрівнялися з тими, хто й дня не працював! Його передруковують в обласному виданні. Якось та публікація потрапляє в Київ – приїздять із міністерства. Виявляється, був закон про надбавки героям праці, а завідувачка соцзабезу приховала це, – розповідає Петро Федорович. – А перед тим, як писати, я заходив у соцзабез і запитував про це. Мені завідувачка сказала, що ніяких надбавок нема. А та київська перевірка знайшла в неї під сукном документ. Тоді одна з героїнь соцпраці отримала заборгованість – 3 тисячі, інша жінка – 4 тисячі. То були солідні гроші. Після того була нарада районі, куди їх запросили, тоді Лідія Андріївна так мені дякувала... А завідувачку зняли з роботи. Вона мене якось зустріла і запитує: мовляв, вам легше від того стало? Я й кажу, що їй іще пощастило, бо якби жінки про моральні збитки поскаржилися, то іще більше заплатила б.
90-ті, котрі для багатьох стали лихими, а для вибраних – стартом у майбутнє, Петро Федорович згадує тривожно і з гордістю водночас. Каже напівжартома про серйозне: від катастрофічної бідності рятували… вибори. 
– Я зробив так, що в мене навіть тоді, коли ніхто не мав грошей, працівники отримували преміальні і гонорари. У 90-х підняв передплату з трохи більше 800 примірників до 4 із половиною тисяч. Коли люди по сім місяців не отримували зарплату, наші журналісти мали 60-70 рублів одного гонорару, а ще – преміальні надбавки, – розповідає Петро Федорович.
Усяке було на шляху журналіста Юшковця – довелося тягатися за справедливість із першими особами району. Один із досі видних персон, а тоді кандидат у депутати, навіть казав, що у його практиці ще такого не було, аби йому редактор не підкорявся.
Але непроста і відповідальна робота давалася взнаки – і врешті відобразилася на здоров’ї Петра Юшковця. Він опинився на лікарняному ліжку – медики порадили полишити роботу. 
Так, після майже восьмирічної роботи головним редактором, ставши вже пенсіонером, довелося покинути улюблену справу.
Звісно, говорили ми й про сучасну журналістику. Порада Петра Юшковця всім: хто працює пером, має бути чесним у першу чергу перед собою. Адже влада змінюється, ситуація змінюється, а людям завжди доводиться дивитися в очі.
– Найбільший недолік багатьох наших видань: журналісти ходять за начальством і описують кожен крок. А варто їхати до людей і писати, що їх непокоїть. Треба бути принциповими, – радить Петро Федорович.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.
Із біографії. Петро Юшковець – ветеран журналістики. За багаторічну трудову діяльність отримав дві медалі ще в радянські часи. А згодом – нагороджений почесним знаком Спілки журналістів України, у часи Незалежності, коли вже був на заслуженому відпочинку, удостоєний Золотої медалі української журналістики. Має багато почесних грамот як на рівні області, так і держави.
Але Петро Федорович сам каже, що найвища його нагорода – це людська шана. І досі знайомі, котрим свого часу допоміг, при зустрічі щиро дякують. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%