«Ми йдемо в бій, земля гуде…»

«Ми йдемо в бій, земля гуде…»

Ці рядки з повстанської пісні, як ніякі інші, точно відображають суть процесів, в яких опинилася Україна через 70 років після закінчення Другої світової. «Земельне питання» вкотре постало в усій своїй немилосердній категоричності!
Пригадаймо події, що характеризують цю проблему впродовж останніх 100 літ. З яким основним лозунгом здійснювали жовтневий переворот більшовики? На їхніх червоних транспарантах білими буквами було написано: «Землю – селянам, фабрики – робітникам!». Влада УНР також обіцяла в разі побудови незалежної держави відібрати землю в поміщиків і розподілити її між простими хліборобами. 
Поляки періоду Другої Речі Посполитої теж нічим новим не відрізнялися. Щоправда, наділів колишнім союзникам із числа вояків-петлюрівців вони не «нарізали»: натомість майже в усій Західній Україні так звані «осаднікі» (офіцери війська Юзефа Пілсудські) отримали безкоштовно чи не найродючіші гектари.
Навіть «перші совєти» в 1939-1941 рр., побудувавши «колгоспний рай» у Східній України, тут до створення всіляких кооперативів та комун ставилися доволі обережно, намагаючись спочатку націоналізувати церковні та поміщицькі землі, а вже потім позаганяти їхніх тимчасових власників у колгоспи чи радгоспи.
Гітлерівські окупанти теж узяли на озброєння «земельний пряник». У листівках, скерованих до радянських солдатів української національності, вони обіцяли, що в разі дезертирства із РККА кожен отримає не лише різні преференції, але й обов’язково – земельну ділянку для ведення сільськогосподарського виробництва!
Можливо, рух ОУН-УПА не тривав би так довго в повоєнні роки, якби «другі совєти» відмовилися від ідеї тотальної націоналізації землі та створення на базі відібраних в українського селянина наділів тоталітарних колективних господарств. В усякому випадку, навіть в окупованій більшовиками ПНР суцільної колективізації не було, й це також стало однією з причин швидкого згортання збройної боротьби за незалежність Польщі, яку проводила Армія Крайова…
І ось тепер – фактично Третя світова війна, яку кремлівські окупанти розгорнули проти цивілізованого світу на наших південних та східних теренах. Наша влада, стимулюючи народ до боротьби, теж не виявилася надто оригінальною, узявши, як і всі інші попередники, на озброєння «земельний аргумент»: офіційно оголошено, що кожен учасник бойових дій у зоні АТО безплатно отримає «шість соток» для забудови! Інша річ, що в багатьох містах на цю ініціативу плюнули з високої дзвіниці, або зовсім не виділяючи наділів, або даючи їх у місцях, де просто неможливо побудувати хату. Але що загалом цей законотворчий акт має позитивний ефект, ніхто не заперечить.
Та на цьому великий інтерес суспільства до землі-годувальниці не вичерпується. Як і попередніми роками, розповсюджуються чутки про те, що от-от буде знято заборону на продаж землі сільськогосподарського призначення. Враховуючи, що середньостатистичний українець у 25 разів бідніший від німця і вшестеро від поляка, не важко спрогнозувати, хто купуватиме сотні гектарів наших ланів…  І якщо це станеться, то наші герої-фронтовики, повернувшись додому з перемогою, можуть зіткнутися з парадоксальною ситуацією: хату збудувати є де, а працювати, щоб забезпечити себе й свою родину хоча б мінімумом добробуту – катма! 
Так, нинішня земельна несправедливість потребує якогось логічного і правового вирішення. Бо виникла вона ще 1991-го, коли розпайовували розвалені колгоспно-радгоспні землі не між тоді сущими законними власниками колись колективізованих земель або їхніми спадкоємцями, а лише між тими, хто на той момент працював у колгоспі. Навіть медикам, учителям чи працівникам сільської культури нічого не вділили: все – між собою! Зрозуміло, що «найжирніший шмат» увірвали на той час всесильні голови колгоспів та сільрад. Але одразу й усе проковтнути вони не змогли, тому й простим селянам щось перепало. Відтак вони або самі хазяйнують на своїх гектарах, або здають їх в оренду крупнотоварним сільгоспвиробникам. Перший варіант не дозволяє організовувати процес на програмних засадах, другий – таїть у собі небезпеку отримання замість реальних дивідендів лише крихти з барського столу. Проте обидва мають гігантський потенціал для виправлення ситуації на краще.
Коли ж нинішня парламентська більшість зважиться на те, щоб під облудою слів про необхідність запровадження ринкових механізмів на селі, насправді просто передати в чужі руки останню загальнонародну цінність – українські землі – у приватну власність турецьких, польських чи німецьких капіталістів, то тоді українське село, звідки родом фактично всі наші президенти і яке вважається колискою нашої нації, перетвориться на кубло, де вигойдуватимуться безбатченки…
Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%