Випробуваний атомом

Випробуваний  атомом

Антон Варчук. Ця дивовижної долі та мужності людина народилася 26 квітня 1934 р. в мальовничому селі Полиці,  що серед лісів Камінь-Каширщини. Першим серйозним випробуванням на його життєвому шляху стала Друга світова війна. Але тільки першим. Антонові Варчуку судилося пройти через так звані Тоцькі навчання, а насправді – випробування атомної бомби на живій силі. 
Пройти і вижити. Неймовірно, але згодом він вдруге боротиметься із атомом – після аварії на ЧАЕС. І – зверніть увагу: народився Антон Варчук 26 квітня!..
*14 вересня 1954 р. влада СРСР у Тоцьку Оренбурзької обл. здійснила випробування ядерної зброї на власних солдатах – чи не «найбільша таємниця часів СРСР і нелюдяний вчинок щодо власних громадян». Це були перші і останні військові навчання у СРСР із застосуванням справжньої ядерної зброї.
З війною Антонового батька забрали на фронт. Четверо малолітніх дітей залишилися з матір’ю… Після  закінчення сільської восьмирічки у пошуках заробітків 18-літній юнак подався зі старшими односельчанами на будівельні роботи до Тули. Звідси його і призначили в армію, направили до Бреста, у полк важкої артилерії, що розмістився на території Брестської фортеці.
Навесні 1954-го в усій дивізії оголосили загальну перевірку стану здоров’я. Бійців оглядали дуже ретельно. Антон Варчук  пригадує, як випробовували силу м’язів. А він кремезним був, і як рвонув за ручку лінійки-«вижимки», здалося, ледь не порвав її.  Хоча важив лише 75 кг при зрості 178 см – на цілих 192 кг «вижав»!
Підійшов майор, задоволено поплескав по плечу: «Настоящій арьол, вот такіх рєбят нам і нужно!».
Для чого «нужно»,  ніхто з бійців тоді навіть не здогадувався.
Через кілька днів за бойовою тривогою вишикували їх на плацу. Під’їхали люди у кашкетах із червоними «околишками», із КДБ, наказали всім, чиї прізвища прозвучать, вийти зі строю. У тому списку значився і 20-річний Антон Варчук. Тим, хто залишився у строю, дали команду «відбій», а їх  посадили на дві вантажівки та повезли на залізничний вокзал. Сказали, що їхати доведеться довго, а там, куди їх привезуть, буде дуже жарко (як потім виявилося:  пекельно жарко!). Попередили, щоб ні з ким із цивільних у дорозі не розмовляли,  листів у поштові скриньки не опускали. Додому щоб відписували, ніби й далі служать у Бресті, а на конвертах вказували лише брестську адресу.
Їхати довелося близько двох тижнів практично без зупинок, для їхнього поїзда була «зелена вулиця». Наш земляк пригадує цікаву деталь: коли  потяг дістався Москви, їм довелося спостерігати сонячне затемнення. Тоді ніхто не взяв до уваги,  що для подорожніх це здавна вважалося поганою прикметою.

Із поїзда вони зійшли у Тоцьку Оренбурзької області. Далі їх повезли вантажівками на північний захід, у степ, допоки на горизонті не забовваніли Уральські гори. Тут було вже приготовано ціле військове містечко. Завезли сюди, за різними даними, від 45 до 50 тис. «живої сили». На долю цих людей випала участь у т. зв Тоцьких навчаннях.
«Лінія фронту» розтяглася на 18 кілометрів, – пригадує Антон Варчук. – Звідси довелося евакуювати мешканців трьох населених пунктів, у селах залишилися порожні будівлі та домашня живність. У бліндажах, збудованих серед скель Уральських гір, розташувався командний пункт. Звідси за нами спостерігали високі чини. На Тоцькі навчання запросили всіх перших осіб країни – учасників Варшавського договору, були тут і азійські «брати» по соцтабору Мао Цзе Дун та Кім Ір Сен… Командували навчанням тодішній Голова Ради Міністрів СРСР Булагін та маршал Жуков, якого мені особисто судилося бачити».
Тоцькі навчання розпочались уранці 14 вересня 1954 р.. Напередодні нас попередили, що на полігоні вперше буде випробувано атомну бомбу на живій людській силі. Примусили всіх підписати розписку про нерозголошення державної таємниці на 25 років.
Над полігоном, де завмерла військова техніка, а в окопах затаїлися солдати, з’явився бомбардувальник. Пролунав оглушливий свист, очі різонув сліпучий спалах. Світлове випромінювання ледь не осліпило навіть крізь темні скельця захисних окулярів. За кілька хвилин після вибуху бійців підняли з окопів. Дали команду готуватися до атаки. Перше, що впало у вічі, –  це цілковита пустеля попереду. Покинуті села як корова язиком злизала… Бійці, що йшли в атаку, почасти не витримували, втрачали свідомість, знімали протигази, аби сапнути трохи  свіжого повітря, просякнутого радіаційним пилом. Більшості з них, стверджує Антон Варчук, через п`ять-сім років не стало. Він таки витримав це пекло, протигаза не знімав. Може, через те, що дотримувався всіх інструкцій, і залишався живим.
«Через кілька днів після вибуху нас запросили «на екскурсію» полігоном, – продовжує розповідь Антон Федорович. – Побачене тут забути просто неможливо. Скрізь виднілися нерухомі тіла степових орлів – осліплені, обпалені, без крил та пір’я. Вони були ще живі, але ніби паралізовані, не подавали жодних ознак життя».
Пересуватися місцевістю було неймовірно важко: ноги по коліна провалювалися у попіл, на який перетворився ґрунт. Ближче до епіцентру вибуху йти стало легше: пісок тут поплавився,  земля вкрилася суцільною кіркою, схожою на асфальт. 
Учасники Тоцьких навчань пробули на полігоні ще близько місяця. Спали на радіоактивному піску, пили воду із просякнутого радіацією «золотого ключика», дихали «невидимою смертю».  Вже тоді, пригадує Антон Варчук, у його товаришів почалися розлади здоров`я: головні болі, нудота, блювота, непритомності… Спеціалізованої допомоги їм, звісно, не надавали: медики тоді ще й самі не знали, як із цим боротися.
Пережите під Тоцьком Антон Варчук тримав у собі майже сорок років. Лише десятиліття тому він уперше  розповів рідним, як  на його здоров`ї випробовували атомну бомбу.
Після армії Антон Варчук знову подався на  заробітки, цього разу будувати шахти Львівсько-Волинського вугільного басейну. З 1956 до 1994 рр. працював у будівельно-монтажних установах, що спеціалізувалися на сантехнічних роботах. Мешкав у містечку Соснівка, частково у шахтарському Червонограді. Був ударником п’ятирічок, переможцем соцзмагань. За сумлінну працю нагороджений орденом Трудової Слави III ступеня. 
Пізніше брав участь у спорудженні всесвітньо відомого санаторію у Трускавці. Столичні проектувальники шанобливо називали його «професором», не раз звертаючись  до простого поліщука за практичною порадою щодо усунення тих чи інших проектно-інженерних недоліків. Його не раз запитували, чому свого часу не вивчився і не зробив кар’єри , на що Антон Федорович відповідав: «Тоді мені треба було думати, що їсти …»
За іронією долі, народився Антон Варчук 26 квітня. Так-так, у той самий день, коли «рвонув» Чорнобиль. Того трагічного для України дня йому виповнилося 52.
Мабуть, це ще один знак. Адже вдруге зіткнутися зі смертоносним атомом Антонові Варчуку довелося 1986-го під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Будував житло переселенцям із 30-кілометрової зони в с.  Королівка на Київщині, що  на межі з радіактивно забрудненою зоною.  Бригадиру Варчуку,  як спеціалісту  (по атому?),  довелося знову потрапити «під радіацію».
Під Чорнобилем мусив пробути з початку червня до липня. На цей раз фактично без будь-яких засобів захисту. Проблеми зі здоров`ям почалися практично через кілька днів після початку робіт – у людей боліла голова, нудило, піднімався артеріальний тиск, дехто почав утрачати свідомість. «Чи то від того, що організм був уже «не першої молодості»,  чи тому, що раніше вже постраждав від радіації, але зле почувавсь і я …», -  розмірковує  Антон Федорович. 
А коли прибув на Львівщину,  відразу ж довелося лягти в лікарню – «підвела щитовидна».  Відтоді лікарі стали знаходити у нього цілий «букет» хвороб: ерозію шлунка, 12-палої кишки, дистонію, остеохондроз…
А він усім смертям на зло  живе  й досі. І на здоров’я, хоч як дивно це звучить, зовсім не жаліється. Ставиться до цього по-філософськи: «Бог мені здоров`я дав, Бог його, як прийде пора, й відніме. Може, для того й дарує мені після таких випробувань довгий вік, щоб устиг я людям розповісти про все, що мені довелося пережити…»
Ігор САВЧУК, учень 11 кл. Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, с. Іваномисль.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Багатомільйонні зарплати та премії міністрам – це…

Багатомільйонні зарплати та премії міністрам – це…

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (1) - 2.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (2) - 4.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (2) - 4.7%
Банкет під час чуми (24) - 55.8%
Гідна оплата праці держслужбовців (1) - 2.3%
Підстава для негайного звільнення чиновників (9) - 20.9%
Мені байдуже (1) - 2.3%