Стояв собі в полі хрест

Стояв собі в полі хрест

Танкіст Віталій Харитонюк: «Знаєш, мам, тут підірвали аеропорт. Нас відправили його зачищати. Якби ти чула, мам, як хлопці там кричали і просили їх витягти… А нам дали приказ до ранку до них не йти. А зранку – ми відступили. Я цих криків ніколи не забуду». 
У цих страшних словах – вся правда про війну. Як писав перед смертю доброволець із Камінь-Каширщини Іван Сотнік: «Війна – це кров, смерть, відірвані руки, голови».  Сьогодні Іван із Грудок та Віталій із Четвертні воюють на Небесному фронті. Про аеропорт 19-річний парубок розповідав матері під час останніх своїх дзвінків зі Сходу. 25 січня він, військовослужбовець танкового батальйону 30-ї механізованої бригади, вкотре вирушив у зону АТО. 9 лютого загинув. І це тільки на війну добираються дуже швидко: раз-два – і ти вже в самісінькому пеклі. З пекла – дорога довга. Віталій «ішов» додому понад три місяці. А тоді село на Маневиччині стрічало його свічками, сльозами, бузковим цвітом і – на колінах. Яким був один із найбільш юних волинських Героїв?
Повертаються іншими
На столі у сільської головихи – жменя повісток. Її біль і клопіт. Напам’ять знає солдатську статистику: «Із Четвертні в четверту хвилю  – четверо демобілізованих, восьмеро – там. У Криничному вже 10 «атошників», з них троє повернулися додому, а семеро – проходять службу.  І вже знов прийшли повістки, на 5-ту… Тут – 49, а тут – один, два, десять, одинадцять…». 
Їхній Віталік (для земляків 19-річний танкіст, котрий загинув у зоні АТО під час боїв поблизу с. Логвінове Донецької обл., назавше зостався «Віталіком», як звикли називати його з дитинства), каже Степанія Підвальна, був допитливий, ерудований, надзвичайно ввічливий, дуже любив історію і, можливо, мріяв бути військовим.
«Хлопчинка не розкошував. Він змалку був до плуга навчений. Сім’я у них – хороша, хоч і з невеликими доходами. Крім Віталіка, є ще старша сестра Наталка. Мама на півставки працює листоношею, а батька скоротили на роботі, був водієм. Дві корови, свині, город. З молока і живуть...»  – розповідає сільська голова. 
«Ви знаєте, я говорила з тими хлопцями, які з ним були, – продовжує згадувати. –  Ще тоді, відразу.  Питаю, чи впевнені, що Віталік загинув, чи точно. Нерви – на межі. А вони – такі налякані. «Ну… ну… – кажуть, – розірвався так…» «Може, живий?!» – питаю. «Ну…» – не знають, що відповісти. Самі не в собі. Я помітила, що демобілізовані хлопці повертаються додому іншими. Вони тримаються тільки своїх, один одного. Вони краще контактують між собою, ніж із рідними. Не так бачать. І не так чують. Попросили одного хлопця виступити 9 травня. А він нам: «Що ви хочете почути? Героїчні історії? Не буде того, там кров і смерть». І його можна зрозуміти».
«Таких і мені треба»
Віталій опинився в армії – наче випадково. Наче йшов собі, йшов, а тут – звернув – і все. Не скажу, що мама своє чорне горе вже пережила. Бо хіба може ненька пережити втрату дитини? Але, здалося мені, то вже не тільки мама Віталіка, це Матір Героя. Тихо переповідає сторінки його життя. Чутно: подумки вона прогорнула їх уже мільйони разів.

«Учився добре. Патріотом був. Екзамени з історії та географії склав на 12 та 11. Здав документи у три навчальних заклади: Новоград-Волинський, Переяслав-Хмельницький та Умань. Аж тут викликають у військкомат. Приїхав – і все: «Не йду вчитися. Йду на контракт». Що вже ми його вговорювали, а він вирішив – і все. Така була його доля», – скрушно хитає головою  Любов Павлівна. 
Рідні кажуть: служилося Віталіку добре. Був навідником у танковому батальйоні 30-ї мехбригади, що дислокується у Новоград-Волинському на Житомирщині, частенько додому приїжджав. Його просили у розвідники, бо добре знався на історії та географії, але командир заперечив: «Я його не віддам, – мовив. – Таких мені і тут треба». Про те, що був в АТО, татові й мамі зізнався, коли тільки звідти вперше повернувся у відпустку. 
«Ми все думали: він у Херсоні. Але як прийшов 10 вересня на десять днів додому – ходить такий сумний. «Вітю, що з тобою?» – питаю. А він: «Мамо, у мене на очах розірвало друга. Яким я можу бути?». 
Уже після цього Віталік розповідав рідним і про Савур-Могилу, і про Піски... Провів у Четвертні увесь листопад, знов пішов в АТО. 
«25 січня їх туди забрали, – згадує ненька. – Він говорив: підірвали аеропорт, а їх відправили те все зачищати. І каже: «Якби ти чула, мам, як хлопці там кричали і просили їх витягти… А нам дали приказ до ранку до них не йти. А зранку – ми відступили до Артемівська. Я цих криків ніколи не забуду». Згодом, 7 лютого, він подзвонив, щоб рахунок поповнила. То було востаннє».
Поховали «сєпари»
Ніхто достеменно не знає, як загинув Віталій Харитонюк. За словами мами, мовчать навіть хлопці, які з ним були в ту мить в одному танку: 
«Вони опинилися в оточенні, в пастці. Стали виходити через мінне поле. На півдорозі підірвалися. Віталіка перерізало навпіл. Одна частина впала всередину, інша – біля танка. Хлопці повистрибували. Далі нібито у їхній танк влучає снаряд – і його розриває ще раз. Один із військових контужений, інший – зі страшними опіками. А Віталік…»

Останки його тіла поховав хтось із бойовиків. Прикопав у воронці з-під снаряда. Збив нашвидкуруч хреста. Підписав. Куртку зверху накинув… У такій могилі волинянина й знайшли волонтери місії «Чорний тюльпан».
«Я не знаю, хто кинув інформацію на той сайт (на одному із сепаратистських інтернет-ресурсів оприлюднили могилу Віталія Харитонюка у розбитому вщент Логвіновому, – авт.). Потім до нашої однієї дівчини на телефон прийшло повідомлення, чи знає вона такого. Мовляв, якщо цікава доля, то він похований сепаратистами у Логвіновому. Волонтери почали шукати», – каже мама і коли згадує про волонтерів – ніби світлішає. Добрі люди не залишили її в біді. Всім їм скільки житиме, дякуватиме. І молитиметься Богові, щоби не було війни і не було у них страшної роботи – шукати матерям могили синів. Додає: «Розповідав мені один хлопчина з волонтерів. Коли він телефонував у Донецьк до когось із їхніх начальників, щоб спитати, чи можна Віталіка забрати, то почув: «Їдь, забирай. Там їх повно валяється, ваших. Ціле поле».
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Любов Харитонюк із Четвертні; останки українського 19-річного бійця поховали «сєпари»; солдат «повернувся» додому.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Багатомільйонні зарплати та премії міністрам – це…

Багатомільйонні зарплати та премії міністрам – це…

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (1) - 2.2%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (2) - 4.3%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (2) - 4.3%
Банкет під час чуми (27) - 58.7%
Гідна оплата праці держслужбовців (1) - 2.2%
Підстава для негайного звільнення чиновників (9) - 19.6%
Мені байдуже (1) - 2.2%