Трудодні колгоспу імені Сталіна

Трудодні колгоспу імені Сталіна

Читаєш радянські газети – аж завидки беруть. Яке щасливе життя було в колгоспників! Як дружно вони працювали! Ну справжнісінький тобі рай! А сьогоднішні селяни, молодість котрих минала у соцзмаганнях, із ностальгією згадують ті «прекрасні часи».

Та чи такі вони прекрасні? Що насправді ховалося між рядками газетних новин? Яку старість заробили собі ті, чиїми руками доїлося, жалося, косилося, збиралося, чиїми мозолями і горбами будувалася «найсильніша у світі держава»?
У Ковельський р-н – ось куди вирушаємо за відповідями. Адже саме у с. Уховецьк люди організували перший у Західній Україні колгосп! А комуністи й комсомольці тут активно діяли ще у 30-х роках минулого століття. Причому – справді за покликом серця. Тож навіть страта їх не лякала.
«Правда про заможне і культурне життя колгоспників у Радянському Союзі, не дивлячись на всякі перепони, брехню і наклепи польської шляхти, доходила і сюди, в далеке село Уховець Ковельського району», – гласить пожовкла вирізка газети зі статтею авторства «ОблРАТАУ», що її донині зберігає шкільний музей села.
Коли активісти революційного руху в липні 1934-го «загинули від рук пацифікаторів», на вшанування вбитих польськими жандармами люди ще й досі виконують пісню:
«Ой, у селі Уховецьку сталася новина:
Повбивали вражі кати батька та ще й сина.
А батько спав під клунею, а син його в клуні,
Та й обоє повмирали від вражої кулі…»
Не дивно, що таке революційне село стало першим на Волині, де з’явилося колективне господарство!
«Думка про створення колгоспу в селян цього села виникла зразу ж по приході визволительниці героїчної Червоної Армії. У своєму листі про бажання організувати колгосп група бідняків і середняків писала: «Ми, селяни, хочемо жити по-людському, як живуть наші брати в великому Радянському Союзі. Хочемо вступити в колгосп і дружно в ньому працювати», – розповідає газетна публікація 1940 р.
Хоча насправді  далеко не всі мешканці навіть революційного Уховецька «прибули на збори, присвячені заснуванню колгоспу». Що вже казати про інші села Ковельщини, які просто не могли сприймати Червону Армію за «визволительницю»?!
До прикладу – Старий Мосир, життя в якому трималося не на бідняках і середняках, а на господарях, котрі з ранку до смерканку трудилися, що «аж піт їм очі заливав». Трудилися цілими родинами, копійку до копійки тулили, аби купити коня чи звести млина. Не знали, бідолахи, що бляхою крита хата стане для них  квитком до далекого Сибіру. «Дом под серебром» ставав ордером на арешт чи заслання «на білі ведмеді».
«Край села, під самим Волошківським лісом стояла хатина Адама Васюти. Сіра, похмура, як і саме життя, що скніло під її прогнилим дахом», – ось як відверто в літописі Уховецька розповідається про існування родини, в котрій батько Адам був активістом підпільного руху, а середульший син Степан – членом Ковельського підпільного окружкому комсомолу.
Не дивно, що після загибелі батька і брата боротися за справедливість став старший із Васют – Михайло та молодший – Іван.
«Заяви до колгоспу в селі подали 314 сімей. …Першими розглядаються заяви ініціаторів створення колгоспу Іллюша Михайла, Трохимука Олександра та інших. …На зборах засновано колгосп зі 140 господарств. …Головою обраний селянин-середняк колишній політв’язень Михайло Васюта».
Газетні повідомлення натхненно розповідали про те, як не припиняється потік заяв від охочих «жити по-новому». Але в рот води набирали, як невдоволених новою владою цілими родинами вивозили з повною конфіскацією майна. Ось чому більш ніж дивно читати, що «…Націоналістам – ворогам народу, котрі намагалися пролізти в колгосп, була дана рішуча відсіч. Збори не допустили до колгоспу націоналіста Адама Жирила, який обурливо поводився з селянами, брав участь у білих бандах».
Білі то були банди, повстанські чи військо УНР, а чи людина просто вміла господарювати – тепер невідомо. Як і про долю десятків тисяч ковельських «куркулів», котрі якщо й вижили, то після реабілітації переселилися подалі від Волині.
Сьогодні відшукати нащадків Жирила в Уховецьку неможливо. Та й не тільки його. «Про них тепер одні хати нагадують, – зізнаються жителі району. – Бо ж не одного куркуля, всю сім’ю його на Сибір висилали». Відтак, приміром, в Уховецьку фактично всі тепер – це діти й онуки колишніх колгоспників. І лиш одиниці тих, хто сам брав участь у розбудові першого в Західній Україні колгоспу.
Серед останніх – Галина Борисюк, котра фактично весь свій вік віддала тутешньому господарству.
– Ой давно я в ньому трудитися почала! Ще як колгосп імені Сталіна був, – запрошуючи до хати, підтверджує жінка. – Але ж умер Сталін. Ми того дня саме корову до Ковеля здавати привезли. Ідемо з чоловіком. А всюди прапори. Гуде кругом! Сирени! Страшно! І вже на забойному пункті розказали нам, що то вождя не стало. Доки з Ковеля вернулися, вже й у селі траур. Люди позбиралися. Ридають. Я правда, плакати не стала. А через скількісь-то літ наш колгосп перейменували, і став він імені Васюти.
Нащадків Васюти в Уховецьку також не лишилося. Бо двоє з родини (батько й середульший син) у 1934-му загинули. А ще на двох, серед котрих і перший голова колгоспу, прийшли похоронки під час Другої світової війни.
– Хоч і зав’яло дерево Васют, та це найбільш шанована в селі родина. В нас і вулиця їхнього імені є, і школа, і чимала експозиція в музеї. А єдина з родини жінка – Параска Варфоломіївна, котра похоронила чоловіка й трьох синів, – ще за життя стала живою легендою, – розповідають школярі-екскурсоводи. – Після війни вона продовжила справу загиблих синів і навіть була обрана депутатом Верховної Ради СРСР.
Та які би почесті не влаштовували жінці, чим би не нагороджували, ділитися цим вона йшла на кладовище – туди, де спочивали найдорожчі їй люди. І хтозна, з якими думками підходила вона до могил дітей, що думала про владних світу цього, котрим насправді було байдуже до великого горя маленької жінки із маленького поліського села…
– …Тяжко тоді люди трудилися, – зізнається колишня колгоспниця Галина Борисюк. – Як згадаю, сама дивуюся, де ті сили бралися: вдосвіта вдома попоратися, корову видоїти, свиням подавати, їсти наготувати, цілий день на ланці, а ввечері ще на свій город бігти, знову свині та корови, дітей-чоловіка нагодувати, попрати.
І все це для того, аби отримати чи якомога довше втримати перехідний вимпел, перемогти у червоних соцзмаганнях чи почути оплески на зборах трудового колективу.
«Колгоспники Уховецька викликали на соціалістичне змагання селян колгоспу с. Брищого Луцького району. Вони змагалися за високі врожаї усіх сільськогосподарських культур, зміцнення трудової дисципліни, підвищення революційної пильності».
І не важливо, що та пильність нерідко межувала із наклепництвом, а навіть найменший жарт у бік влади міг обернутися тюрмою.
– Люди тоді слово боялися сказати. Навіть у своїй же хаті. Бо всі добре бачили, що було з тими, кому після війни нові совєти прийшлися не до душі, – тепер уже без остраху розповідає Галина Силівна.
Після війни «…Трудящі з великим ентузіазмом приступили до відбудови господарства. … Держава надала селянам довгострокову позику на відбудову жител та придбання худоби».
Та тільки заробляли колгоспники стільки, що ні взутися, ні вдягнутися, ні поїсти, та ще й державі позику платили.
– Мені-то повезло. Бо за вредну роботу видали пару чобіт гумових і матерії на плаття. То я взимку гонуч намотаю, чоботи взула і пішла. А туфлів на каблуку ніколи й не мала. Було таке, що дитина до школи йде і навіть трусів не має. А пальто зимове з коміром я собі одне за всю жизнь пошила, –  і Галина Силівна показує той ексклюзив, який досі в неї між «парадним» одягом висить.
«У центрі села в 1950 році спорудили клуб на 500 місць, 3 магазини. В селі діяли медпункт, пологовий будинок. Школа, дитячий садок, ясла».
– А як могло бути іначе, коли дитину родив – і за пару днів уже знову на роботу? Нікого не обходило, як у тебе зі здоров’ям, що з дитиною. Якщо ти ланкова, твою ділянку ніхто сапати не буде. То як є мати чи свекруха, то вони своє до обіду оброблять, далі мале няньчать, а молода мама тоді біжить свою ланку сапати, – переповідає Галина Силівна.
Нікому навіть на думку не спадало нарікати на труднощі. Після повоєнного голоду людям за щастя було мати дах над головою і вдосталь хліба.
– Магазини хоч і були, та що в них купиш, коли ні товару нормального, ні грошей? М’ясо ми пробували тільки на Різдво, коли свиню кололи. Та й то – пробували, бо ж мусили на косовицю якісь припаси мати. А за ковбасу  мовчу. Не те, що тепер – приходь вибирай, яку хочеш!
«У ювілейному 1967 році … артіль перетворилася на багатогалузеве господарство, їй належало 3 461 га землі, з них 2 445 орної. …Господарство мало 20 тракторів, 5 комбайнів, 6 автомашин …У 1968 році його доходи зросли порівняно з 1965 роком більш як вдвоє і досягли 427 тис. крб. Колгоспники одержали на один людино-день в середньому по 2 карбованці».
Однак тяжкою працею заробленого не вистачало навіть на найнеобхідніше. Як розповідає Галина Борисюк, коли б не домашнє господарство, хтозна, як би й виживали.
– Кожен, хто мав школяра, мусив худобу тримати. Здаси корову на забій – і вже маєш гроші дитині форму купити, сумку, зошити. А якби хто сказав, що колись за новонародженого по 20 тисяч платити будуть, мабуть, не повірила б! – щиро каже жінка. Бо в тодішні часи навіть на хвору дитину ніколи було глянути:
– Хіба раз таке бувало: прийду додому вже поночі, а мій хлопець спить на порозі під хатою, я до нього – а він горить весь? І бігаєш по селу чи медичку шукаєш, чи транспорт, щоб дитину в больницю завезти…
Але, зізнається жінка, якось так тоді велося, що хай які проблеми, хай як тяжко, люди завжди з піснею жили.
– Кожного разу їдемо на поле чи з поля – й неодмінно співаємо, – з усмішкою згадує жінка. – Наша ланка-бо дуже дружна була і дуже роботяща. Нас навіть китайцями за це дражнили.
Та коли втому трударі хотіли зняти під «сто грамів», таких і бригадир, і навіть голова колгоспу викликали. А як розмови не доходили, штрафників усім селом на зборах виховували.
– І ви знаєте: був результат! Хоч пити не кидали, але п’яні по селі не валялися. Якщо й наливали, то тільки нишком. А як кого зловлять, що самогонку жене, – тюрма! В нас одну жінку посадили, в котрої двоє діток було. Тому горілку ми робили вночі й до кожного шурхоту прислухалися, – зізнається оповідачка. Та згодом додає: тепер би хоч трохи тої дисципліни. Бо молодь геть розбовтана. Нікого не боїться. А до роботи тягнуться лиш одиниці.
– За колишньою славою колгоспу ми всі тепер жалкуємо, – розповідають педагоги Уховецька. – І хоча господарство не вмерло, хоч і продовжують селяни в ньому працювати, але масштаби вже не ті, та й власники – столичні.
Зустрітися з тими, хто формував перший у Західній Україні колгосп, на жаль, не вдалося. Таких довгожителів у селі не лишилося. За родини ініціаторів створення колгоспу теж достеменно не відомо. Навіть прізвища їхні люди плутають: Іллюх-Іллюша-Ільюша. А якщо й є дуже далекі родичі отих перших – довоєнних – колгоспників, то про них місцеві радять не писати: мовляв, не той спосіб життя вони ведуть.
Відтак далеко не всі «зачинателі» колгоспної справи дали достойне покоління. І якщо шукати кращих із кращих, то ліпше до Книги пошани звертатися, котру веде село. Тут фото всіх передовиків, їхні трудові відзнаки, тут – сучасна історія Уховецька, де серед кращих – чабан Яків Алексійчук.
– Вже діда нашого давно нема, а ми ще досі подумки з ним радимося, – дивляться на чорно-білу світлину Якова Івановича його онуки. – Дід увесь свій вік овець пас. Мав нагороди. На Дошці пошани красувався. А як за все уболівав! Навіть коли через роки й хворобу не вставав, біля ліжка нас садив і розпитував: що й де посіяно, чим удобрено, і неодмінно – про колгосп!
– Ми взагалі дивувалися, як простий чабан такий авторитет у селі мав, такою шаною користувався, – додає онука. – Високий, кремезний, він тільки одним поглядом міг сказати більше, ніж інший – цілою промовою. І слово Якова Івановича для всіх було закон!
Розповідаючи про тисячі голів овець та корів, про щорічні врожаї, про поїздки до Москви на виставку досягнень народного господарства, селяни дійсно жалкують за колишньою славою. Багато хто каже, з охотою пішов би у колгосп: 
– Людям хочеться стабільності. Хочеться за свою роботу мати живі гроші. А не гадати, чи поталанить цьогоріч із погодою, яка культура буде у ціні, а яка – тільки у збитку, – провадять уховецькі господарники. Та коли дивишся на вдалих хазяїв, де є земля, і власна техніка, й хороша хата, щось сумніваєшся: чи віддали б вони знову все це у колгосп? І чи хотіли б жити на трудодні й так, що кусень хліба був за щастя?.. 
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%