«У День закоханих ми попрощалися навіки»

«У День закоханих ми  попрощалися навіки»  Після загибелі на Сході Михайла Ілляшука справу військового продовжила вдова Орися.

Півроку минуло відтоді, як останню шану віддали волиняни своєму землякові, старшому сержантові Збройних сил України Михайлові Ілляшуку. Тоді, у День закоханих, востаннє поцілувала чоловіка  31-річна Орися. Востаннє притулився до тата третьокласник Сашко. Востаннє припали до труни єдиного сина вбиті горем батьки. І хоча кажуть, ніби час лікує, втім душевна рана кровить щоразу, як до неї торкаєшся.  
Орися Ілляшук не звикло почувається у військовій формі. Бо лише два тижні тому склала присягу. Скромна, тиха, із тужливим поглядом і слізьми в очах, як тільки заходить мова про довгі роки щастя й одну мить, котра все перекреслила.
– Мій чоловік Михайло був військовим. Із 1998-го служив у радіотехнічній бригаді, що неподалік Володимира-Волинського. Але все життя його тягнуло до мирної праці. Як тільки вихідні – сідав і їхав до батьків у село Свійчів, – пригадує жінка. – Орав, сіяв, косив, за худобою доглядав, трактором працював. А у вільний час рибалив, мальків запускав. Сина нашого, Сашка, ще маленького із собою брав. І так вони разом могли хоч цілий день за вудочками сидіти, – не набридало ні тому, ні тому.
А Орися жіночими справами займалася: прибрати, попрати, попрасувати, смачненько нагодувати, про затишок у домі подбати.
– Шкода тільки, що дому власного так і не дочекалися, – продовжує співрозмовниця. – Спершу, як тільки Міша у бригаді влаштувався, ми до Володимира автобусом їздили. Та хіба ж то діло: годину зранку, годину ввечері. Вирішили: поки не дали обіцяної квартири, будемо на орендованій жити. Сказати, що легко було, не скажеш. Бо у військових зарплата не велика. У мене на хлібзаводі теж 1800. Але якось тягнули, на краще надіялися, – зітхає жінка.
Коли у Криму події заварилися, думалося: Волинь окупанти не зачеплять. А як почалася Антитерористична операція на Сході, якраз Володимир-Волинський і опинився в центрі мобілізаційних подій і трагедій.
– Відразу ми дякували Богу, що наша бригада не має нічого спільного із 51-шою (нині 14-тою) мехбригадою. Бо ж танкістів кидали в самісіньке пекло, стільки хлопців тоді полягло, – провадить Орися Ілляшук. – Я плакала, молилася, знову плакала і молилася. Думала, Господь чує наші молитви і таки відводить біду од мого Михайла.
В АТО старший сержант потрапив навесні 2014-го. Відразу був на блокпостах біля Миргорода. Потім приїхав у відпустку. Далі знову поїздки:  друга, третя, четверта. Кожного разу, як повертався чи як телефоном із рідними розмовляв, заспокоював: усе спокійно, якщо ворог і стріляє, то далеко, якщо вибухи й чути, то осколки не долітають. Відтак Орися  вірила, сподівалася, якось навіть звикла до постійної душевної напруги.
Але останнє із відряджень, узимку 2015-го принесло в родину Ілляшуків невимовне горе.
– Це було 10 лютого, – продовжує жінка. – Звичний, здавалося б, день. Я знала, що Міша там, на Сході, у Краматорську. Ввечері 9 лютого ми ще з ним поговорили, про Сашика йому розказала. За домашніми клопотами якось і не встигла 10 лютого новини послухати. Все бігала. То на роботу, то до сина, який сам удома лишався, то за квартиру заплатити. А потім… Потім стали дзвонити родичі. Мовляв, чули про обстріл Краматорська. Запитувати, як давно я з Мішою балакала. Мене ніби хто обухом по голові. Давай чоловіка набирати – поза зоною. Стала до інших хлопців дзвонити – теж ніхто трубки не бере. Далі в новинах почула, нібито частина з обстріляних бійців у лікарні в тяжкому стані. Ми – молилися: хоч би серед поранених виявився наш. Та наступного дня, 11 лютого, подзвонив командир частини: «Михайло загинув. Прийміть співчуття…»

Хоча смерть найближчої людини – це завжди тяжко, проте Орисі та батькам не довелося їхати на Схід, не довелося серед понівечених тіл шукати СВОГО. 
– Військова частина всі клопоти взяла на себе. Вони Мішу привезли, вони з похороном допомогли.  Потім, знаючи про мої малі доходи і тяжку роботу, командир запропонував перевестися у бригаду. Спершу я сумнівалася. Бо тяжко було йти туди, де все нагадувало про Мішу. Але тут, серед військових, було багато друзів, кумів, просто людей, які співчували та підтримували. Я згодилася, і от – продовжую справу чоловіка…
Не легше, а може, й тяжче переніс загибель Михайла його 11-річний син. 
– Діти ж – вони такі: все розуміють, серцем відчувають, – втирає сльозу Орися. – Відразу я не хотіла Саші про тата говорити, ховалася, коли плакала. Та він у мене розумний хлопчик, здогадався.
Утрата батька дуже змінила дитину. Він замкнувся в собі. Ховав думки і тривоги. «Не залишайте його сам на сам, – просила шкільний психолог. – Балакайте, розпитуйте, не зосереджуйтеся на сумному».
– Щоб вивести Сашу зі стресу, дуже допомагала його вчителька, діти, навіть директор школи, – із вдячністю каже мама Орися. – Вони ні на мить не лишали його без уваги, ніби хотіли додати тої любові, яку ніколи не дасть тепер тато…
І хлопчик поступово став «оживати». Почав цікавитися уроками, грати з ровесниками. А ще – підсвідомо розуміти, що тепер він у родині Ілляшуків – як за старшого.
– Мій свекор хворий, тому раніше Міша старався всю тяжчу роботу сам виконувати. Тепер же Саша в бабусі з дідом за головного помічника: птицю нагодувати, за кроликами доглядати, дрова поносити. Хлопці з нашої військової частини та із села пропонували у Свійчеві поле зорати, картоплю посадити, сіна накосити. Та батьки лише розплакалися. Сказали: серце розірветься дивитися, що Мішині хлопці живі-здорові, а їхній син у сирій землі, – знову не стримує сліз удова. – Тож єдине, що нас іще тримає, – наш Сашуня, татове продовження.
Сумно, але саме в горі Ілляшуки збагнули, скільки хороший людей на світі. Хтось добрим словом, а хтось матеріальною підтримкою старався полегшити душевну рану цілої родини.
– Я вдячна військовій частині і нашому командирові за хорошу роботу і моральну підтримку. Кажу спасибі міському голові Петрові Саганюку, який до нас, як до рідних ставиться, щоразу нагадує: «Буде щось потрібно – звертайтеся». І надіємося, нам таки дадуть обіцяне багато років тому житло. Бо раніше ми хоч якось зводили кінці з кінцями, а тепер моєї зарплати ну геть не вистачає, щоб житло винаймати та себе із сином утримувати. 
Щоби цей рік лишив у пам’яті Ілляшуків не лише темні спогади, відгукнулося чимало небайдужих людей. І в серпні Саша за сприяння міської ради та на запрошення німецьких благодійників уперше побуває за кордоном. Відразу хлопчик не хотів лишати маму, дідуся з бабусею. Але вони переконали: «Тато наш – Герой і ти заради нього мусиш жити…» 
…У квітні Володимир-Волинська міська рада посмертно нагородила Михайла Ілляшука почесною відзнакою «За заслуги перед містом Володимир-Волинський». А у травні за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час участі в Антитерористичній операції Михайло Миколайович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора та з відкритих джерел: вдова Орися; з Михайлом Ілляшуком прощалися всією громадою.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%