Донецьк – Володимир-Волинський – Москва

Донецьк –  Володимир-Волинський –  Москва

Про круті віражі своєї долі 97-літня жінка досі пише вірші та друкує книги
Другий поверх Володимир-Волинської 5-поверхівки. Затишна квартира зі стареньким ремонтом. Саме тут, серед портретів і спогадів, живе нащадок князівського роду, вчитель і поетеса Євдокія Дудко. 
Народившись за рік після Жовтневого перевороту, Євдокія Якимівна не з книжок знає про всі біди і поневіряння, голод і труднощі довоєнної України. Причому відбувалося все це якраз там, де нині триває війна.
– Родом я з Донеччини, – розповідає. – Росла в сім’ї з двома старшими сестрами. Хоча бідні були, але розумні. І мама віддала мене 6-літкою до школи, щоб навчалася разом зі старшою на два роки сестрою.
Сьогодні важко навіть уявити навчальний процес на Донеччині. Але тоді у школі Краматорська навчалася і 6-річна, як на неї казали, Кнопочка, і чоловіки, яким за 20. Усе тому, що була страшенна безграмотність і люди не вміли навіть розписатися.
Маленька, тендітна, геть дитина на фоні однокласників, дівчина, однак, вирізнялася інтелектом. І коли до випускників 7-річки прийшли викладачі вчительського інституту й запросили на навчання до педучилища, то за результатами оцінювання знань серед кращих виявилася 13-літня Кнопочка. 
– Саме цей випадок визначив усю мою долю, – вважає співрозмовниця. – Бо у складі педагогічної комісії був мій майбутній чоловік Андрій Іванович Дудка, із яким ми прожили 63 роки. І саме тоді було вибрано професію, котрій присвятила всі 53 роки трудової діяльності.
Гортаючи літопис власного життя, Євдокія Якимівна з трепетом переглядає чорно-білі світлини. Ось це її перше фото із нареченим, за котрого вийшла заміж 17-літньою. А тут вони у Краматорську, де з’явилася на світ їхня перша та єдина донечка Алла. Ще був Слов’янськ. Там наша оповідачка здобувала в педучилищі фах фізика-математика.
А потім була війна.
Переглядаючи новини з АТО, Євдокія Дудко й зараз бідкається. Адже там, у Донецьку, лишилася її племінниця, а телефон чи не єдиної родички не відповідає. 
– Нас із чоловіком війна застала зненацька. В суботу, 21 червня 1941 року, я приїхала зі Слов’янська до Краматорська. Була дуже щасливою. Адже стала третьокурсницею педагогічного училища. Мій Андрюша, який на той час інспектував школи, теж дуже тішився такими успіхами. Цілий вечір ми були піднесено радісні. Із мріями про світле майбутнє лягали спати. А о 5-й ранку, 22 червня, у двері постукали. Чоловік у формі повідомив: «Війна. Збирайте речі – й до військкомату!». Невдовзі ми попрощалися на довгих чотири роки.
Слава Богу, молода вчителька не ховалася від пострілів і снарядів. Бо з однорічною дитиною на руках війну пересиділа у західному Сибіру. Після визволення України жінка приїхала до свекрухи на Полтавщину. А коли лікувалася в тубдиспансері, вперше за роки розлуки побачила свого Андрюшу, який, повернувшись у 45-му з Німеччини, приїхав забрати дружину й доньку до ГДР.
Півтора роки життя та лікування в ГДР дали свій результат. І сім’я Дудків, повернувшись до СССР, оселилася у Володимирі-Волинському.
Місто, пригадує оповідачка, нагадувало суцільну руїну. Школярі голодні, холодні, з вошами. Але, зазначає Євдокія Якимівна, – дуже добрі, чуйні, працьовиті.
– Протягом занять школярам давали склянку чаю без цукру та цукерку-подушечку. Нам, учителям, лише окріп на вишневих гілках. Діти це помітили і, відкусивши половину цукерки, другу частинку стали приносити мені. «Дякую, – кажу, – та я не люблю солодкого».  Вони, звісно, здогадалися, що то неправда, і наступного дня одну цукерку ділили між собою, а іншу (цілу) клали мені на стіл. Ось таке в нас було повоєння.
Люди вміли не зважати на злидні та розруху, вміли підтримати один одного, свято зробити з тортом, виготовленим із цукрового буряку, підсмаженого на сковороді. Бо знали, що найбільша цінність – мирне небо, близькість рідних і чесна праця.
За весь трудовий вік (а тривав він більш як півстоліття) Євдокія Якимівна вчила початкові класи й випустила в доросле життя десять поколінь школярів. Та навіть перші випуски до цих пір пам’ятають, шанують, запрошують на бесіди свою першу вчительку.
І саме школа та ще поезія лишаються в жінки єдиною розрадою після того, як біда стала наносити все нові й нові удари.

– 22 роки тому не стало моєї Аллочки. Вона працювала в Московській академії у відділі інформатики із атому, отримала велику дозу опромінення та 49-річною померла в мене на руках. Потім відійшов у Вічність Андрюша. Далі – зять. А 26 січня 2012-го раптово – від інфаркту міокарда – помер онук Руслан Заварзін, – із сумом перелічує жінка. – Ви уявляєте, як було перенести стільки лиха? Але я трималася. Зібравши волю в кулак, літаком дісталася до Москви, де Руслан багато років працював в «Останкіно» режисером-документалістом. Його, уродженця Володимира-Волинського й випускника нашої п’ятої школи, цінували в Москві. Навіть коли він тільки став студентом Ленінградського інституту культури, декан зібрав усі групи і сказав: «К нам приехал мальчик с далекой периферии. Но какой он эрудит! Какой умница! Руслан, выйди»... – і обійняв його.
Таку похвалу Руслан виправдав сповна. Бо ще під час стажування в «Останкіно» хлопець продемонстрував такий талант, що відразу отримав запрошення на роботу, майже 30 років віддав телецентру і зняв коло 300 документальних фільмів. 
– Як Руслана похоронили, друзі та колеги з «Останкіно» накрили величезний (я такого ще не бачила) білий стіл. Зібралася еліта російської культури. І слово надали мені, скромній вчительці із далекої Волині. Коли я виступила, геть усі, хто був у залі, піднялися та низько схилили голови перед моїми словами:
В час, когда я печали полна,
Когда сердцу несказанно трудно,
Обращаюсь с призывом як вам:
Берегите друг друга!
…Будьте бережны с теми, кто стар
И груз лет их согнул полукратом. 
Будьте бережны с теми, кто мал,
Берегите друг друга!
…Мы не ведаем, выпадет кто
Раньше всех из житейского круга.
Так приблизьте друг к другу плечо.
Берегите друг друга.
Аби не лише болем, а й світлими спогадами наповнювати кожен новий день, Євдокія Якимівна рятується пером. І дуже тішиться, коли її творчий доробок знаходить відгомін у серцях молодого покоління.
– Першу збірку, куди ввійшло 130 поезій, я видала у рік смерті внука. Її назвала «Все життя прожила за дзвінком». Ще 100 віршів сформували збірку «Спогади». А тепер ось готую до друку книгу «Вчителька», – показує співрозмовниця чорновий варіант зі 130 поезій.
Про що ці втори? Та про все: минуле і теперішнє, радісне й сумне, вічне та швидкоплинне. І з талантом досвідченого педагога Євдокія Якимівна знову декламує вірші, котрі повертають її у бузкову молодість. 
Ніч яка, Господи, зорі розсипала!
Видно – хоч голки збирай…
Там, у саду, у кущах під калиною
Соловей свою пісню віщав.
Нічка ота зі своєю красою 
Спати нам геть не дала.
Ми обійнявшись, стояли з Андрюшею
Коло чужого двора…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%