Вертикальна барикада

Вертикальна барикада

А для чого 24 серпня 1991 р. волиняни взяли штурмом адмінбудівлю обкому КПСС? Щоб невдовзі екс-секретар ЦК Леонід Кравчук благополучно повернув до влади колишню партноменклатуру, ставши першим Президентом Незалежної України? І щоб упродовж 24 літ народ, утративши терпіння та пересвідчившись у марності очікувань кращого життя, знову й знову виходив на майдани, захоплював будинки органів влади та силових структур, а потім укотре переконувався, що по суті своїй нічого не змінилося?
Ці думки виникли після офіційних заходів, присвячених черговій річниці Незалежності. А ще після чергового прочитання книги народного депутата України першого демократичного скликання Андрія Бондарчука під назвою «Хроніка волинського «камікадзе». 
Це зараз наші тимчасові вожді з трибун бадьорим піонерським голосом доповідають, яким жертовним був шлях українського народу до здобуття свободи та державності, як, усупереч випробуванням долі та агресії сусідньої держави, ми йдемо від перемоги до перемоги, як у нас неухильно підвищується рівень заробітної платні та все чіткіше вимальовуються перспективи повноцінного членства в Європейському Союзі… Але форми й методи, якими керується наше суспільство в повсякденному житті, здається, нічим не змінилися з доленосного серпня 1991-го… 
На барикади йдуть одні, а місця в кабінетах займають інші. Бідним пропонують пільги та субсидії, багаті по кілька місяців не бувають в усіх кімнатах своїх фешенебельних будинків. Замість всесильних голів колгоспів з’явилися «справжні господарі», які в багатьох випадках використовують селянські паї, але платять за це копійки. Було, що тільки «керівна та спрямовуюча» КПСС у затишних офісах формувала списки «непорушного блоку комуністів та безпартійних», записуючи туди владних і слухняних кандидатодепутатів, а тепер цю приємну функцію перебирають на себе ті, хто називає себе демократичними та проєвропейськими політичними силами. Колись тільки перша леді Президента СССР Міхаіла Горбачова – Раіса Максімовна – не відходила від лідера ні на крок, а тепер і «головихи» на кілька порядків меншого рівня позують перед об’єктивами репортерів в усіх людних місцях… 
І ці аналогії можна було б продовжувати до безкінечності, якби не задатися одним-єдиним питанням: а чому досі йдемо «ленінським курсом», роблячи після кроку вперед два неодмінних назад? 
Читаємо рядки спогадів Андрія Бондарчука. «1 серпня 1991 р. Київ, кімната №11, засідання Народної Ради. Питання: як зустрічати Джорджа Буша (Президента США)? Іван Драч пропонує: 1. Просити зустрічі з опозицією. 2. Поставити питання про права людини. Яка допомога буде, коли Україна стане суб’єктом міжнародного права? Катерина Завадська: «Якщо відмовить – представнику опозиції на ланч не йти!». Пропонуємо: 20 серпня зібрати широкі народні збори представників усіх демократичних сил. Розглянути питання референдуму з питаннями: 1. Незалежність України. 2. Виправдала себе Верховна Рада чи її розпустити? 3. Розпуск КПСС, націоналізація її майна.
Повертається Ігор Юхновський після зустрічі з Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком. Ніякої зустрічі Джорджа Буша з опозицією не буде! На переговорах будуть: Леонід Кравчук, міністр закордонних справ Микола Зленко, секретар Президії Верховної Ради УРСР Микола Хоменко. На питання, чому там із боку України лише представники КПСС, відповіді нема. А на обід у Маріїнський палац запросили Ігоря Юхновського, Левка Лук’яненка, Володимира Яворівського, Івана Драча….
О 14 год. 15 хв. місця займають члени уряду… Через гучномовець оголошують: «Вас вітають Президент Сполучених Штатів Америки Джордж Буш і Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук». Обидва привітно махають руками, посміхаються. Леонід Кравчук виступає, згадує про суверенність. Джордж Буш розповідає про цінності демократичної Америки, її місце у світі. А тоді ллє холодний душ: «Америка не вітає сепаратизм…». Слухати далі не треба вже».
А потім була спроба ГКЧП. Далі – вікопомний день 24 серпня 1991-го. Мирний перехід влади в Києві та штурм обкому КПСС у Луцьку. А потім – епоха Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми. Вийшло, як у книзі Ярослава Гашека «Пригоди бравого солдата Швейка»: «Військово-юридичний апарат був бездоганним. Такий є в кожної держави, котра стоїть перед загальним політичним, економічним і моральним крахом. Ореол колишньої могутності і слави оберігався судами, поліцією, жандармерією і продажною зграєю донощиків».
Це він говорив про Австро-угорську імперію столітньої давності. Але таке враження, що ці слова зберігають актуальність і після Віктора Януковича. Бо так чи інакше, але виникає цілком резонне запитання: якщо ми всі такі патріоти, демократи, трудоголіки і борці, то чому, почавши рух до змін фактично разом із сусідньою Польщею, опинилися зовсім в іншому місці, фактично наодинці з війною? Хто в цьому винен? Влада? Клани? Суспільство? Кожен із нас?
Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%