Він був «двохсотим»

Він був «двохсотим»

Можна багато говорити про мальовничість Волині, але тільки люди роблять її справді унікальною. От і в нашому маленькому с. Суходоли Володимир-Волинського р-ну знайшлися особистості, які прославили свою малу батьківщину. Отримавши повістки про мобілізацію, багатьом довелося залишити теплі домівки і брати участь у бойових діях у зоні АТО. Ми по праву можемо пишатися земляками, уродженцями Суходолів, Олександром Півнюком, Василем Грабовським, Олександром Мельником, Сергієм Миколайчуком…  Але мою увагу привернула доля звичайного молодого чоловіка, бійця 51-ї ОМБ Юрія Редька. 
Він наш, суходолівський. Тут народився, тут навчався.  Після 9 класу вступив до ПТУ №23, де здобув спеціальність маляра-штукатура. Закінчив навчання 2003-го. Не встиг диплома отримати, як забрали в армію. Служив танкістом. І тільки з початком війни на Сході зрозумів, що саме цей факт в його біографії може стати доленосним…
Після повернення з армії одружився. За часів Майдану в нього боліло серце за Україну, як і в кожного справжнього українця. Неодноразово задумувався про поїздку до Києва. Але про те, що в Україні розпочнеться війна, й гадки не мав, а тим більше, що сам братиме участь у ній. 
– Коли мене призвали, то вороття не було – я йшов захищати свою Вітчизну, – розповідає Юрій. – 7 квітня о 22.30 мені зателефонували із сільської ради й повідомили, що 8 квітня о 9 год. ранку потрібно з’явитись у військкомат. За якийсь час нас було відправлено в Рівненський навчальний центр. Там ми пройшли навчальні та контрольні стрільби штатними і артилерійськими снарядами. Оскільки я на строковій службі здобув спеціальність танкіста, то мене зарахували до танкового підрозділу.
А вже через місяць ми вирушили з Рівного у невідомому напрямку. Потрапили в Дніпропетровську область. Наш табір дислокувався в поселенні Дачне. Деякі підрозділи виїхали на блокпости. Танкісти ж залишалися на місці, бо ніхто й не здогадувався про всю серйозність ситуації. Після знищення десятого блокпоста під Волновахою нас направили на Миколаївщину (полігон «Широкий лан»). Учили, як правильно стояти на блокпосту, бо (з іронією у словах продовжує, –авт.) цього не відпрацьовували раніше. Пізніше 51-шу бригаду розкидали по різних спецпідрозділах. Довгий час наша команда стояла у селі Варварівка Луганської області. Ми були в резерві, щоб у будь-яку хвилину прибути на підмогу… Спочатку нас направили на штурм Лисичанська, тоді нашу бригаду з Луганської перевели у Донецьку область  на штурм Мар’їнки і Григорівки, за наказом поїхали на підсилення блокпоста. Звідти сформували колону. Прийшов наказ від начальника сектору Б: «Будь-якою ціною взяти населений пункт Іловайськ». Ми почали рухатися в обхід і зайшли в Покровку, де мали виставити блокпости. Але цього зробити не вдалося через скупчення сепаратистів. Не пройшли ми і через Троїцький Харциськ. 
У Покровці провели три тижні. За ці дні 15 разів виїжджали на штурм самого Іловайська з батальйонами територіальної оборони і підрозділами «Донбас», «Азов», «Дніпро», «Шахтарськ»…
Запитую, де було найгарячіше і чи не хотілося втекти, куди очі бачать… Адже вдома дружина, син, батьки…
«Можна сказати, що найгарячішою точкою був населений пункт Покровка. Бувало таке, що ми двічі на день виїздили на штурм. Проте проблема була у тому, що дуже швидко закінчувалися боєприпаси і потрібно було повертатися назад, задля спасіння людей, котрі стояли в оточенні та не мали змоги покинути його. Після кількаразового штурму у вороже кільце потрапив і я. 29 серпня, коли прийшла команда, що нам зробили «зелений коридор» на вихід із оточення, усі зраділи, проте марно. Хоч і пізно, але ми зрозуміли, що все це було обманом, бо по нас почали сипатися постріли «градів» з усіх боків», – згадує той чорний день боєць 51-ї. 
Після поранення (Юрія поранили в зону лівої ключиці поблизу сонної артерії, контузило, отримав кілька переломів) єдиною думкою було бажання вибратися з пекла. У голові роїлися думки про сім’ю, рідних… А щоб утекти… Каже: навіть і думки такої не підпускав до голови, боляче було за рідний край, поля селян, а найбільше за побратимів, що разом воювали і стали рідними.
Від вибуху Юрій знепритомнів і став, за термінологією військових, «двохсотим грузом»… Проте молитви матері почув Всевишній, і нашого бійця серед скривавлених тіл помітив односельчанин, який теж виконував бойове завдання. Схилившись над товаришем, він помітив ознаки життя і (з допомогою побратимів) вивіз Юрія з місця обстрілу.
30 серпня близько 6 год. ранку Юрій потрапив у Комсомольськ, де пораненим надали першу медичну допомогу. Пізніше – ЦРЛ м. Волновахи,  згодом – м. Розівка Запорізької обл., де зарадити бійцям намагався виїзний госпіталь Одеси. Із Розівки гвинтокрилом поранених перевезли у Дніпропетровськ, де Юрія прооперували. Проте потрібне було втручання кращих спеціалістів, і він потрапляє до нечисленної групи поранених, котрим забезпечили лікування у Німеччині. 2 вересня 2014 р. Юрій вилетів туди, де лікувався до 17 грудня. У своїх спогадах Юрій із теплотою згадує ставлення до них медичного персоналу у госпіталі. Йому довелося перенести 5 операцій і пройти через реабілітаційні процедури. 
Повернувшись додому, Юрій насолоджується теплотою родини, любов’ю найдорожчих людей. А всі страхіття пережитого в минулому хочеться залишити тільки у спогадах.
Діана ШОСТАК. 
На фото автора: Юрій Редько із синочком Кирилом. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%