Ця загадкова російська душа…

Ця загадкова російська душа…

Здавалося б, який стосунок має російський поет Сєргєй Єсєнін, котрий народився 21 вересня (3 жовтня) 1895 р. у Рязанській області та трагічно загинув у Ленінграді 28 грудня 1925 р., до України загалом і Волині зокрема? Якщо не брати до уваги його нетривалий візит до Харкова та відвідини Шевченківських місць – то ніби й ніякого. 
Але існує кілька вагомих обставин, щоби навіть через 120 років після його народження таки звернутися до його творчості.
Насамперед, тому, що серед нас є чимало людей, які вивчали його вірші не лише за шкільними підручниками, а через те, що шанують непересічний талант поета.
По-друге, Сєргєй Єсєнін, окрім усього іншого, виявляючи щиру повагу до українського народу, переклав на російську кілька віршованих творів Тараса Шевченка.
По-третє, чомусь існує відчуття, що якби цей поет був нашим сучасником, то на тлі кремлівської агресії в Україну він би був серед тих представників російської інтелігенції, котрі виступили на захист територіальної цілісності нашої держави та висловили б солідарність із українським народом.
І – найсуттєвіше. Відомий далеко за межами Волині письменник Віктор Лазарук приніс у редакцію «Волинської газети» перекладені ним особисто з російської на українську вірші Сєргєя Єсєніна! 
Саме ця обставина спонукала нас надати гідну газетну площу для того, щоб спробувати краще зрозуміти добру сутність добрих представників російського народу та ще раз усвідомити людиноненависницьку політику Владіміра Путіна та його прихвоснів.
Редколегія.

Уперше з поезією Єсеніна я познайомився ще під час навчання в університеті. Поет не був заборонений, але й не афішований, тому тяга до нього була надзвичайна. Пригадую старе, подароване робітником Львівської взуттєвої фабрики видання поета, яке я взяв у нові палітурки. На той час припадають і мої перші переклади. Показово, що в перший рік свого вчителювання на прохання учнів Заболоттівської школи (для робітничої молоді), я «Чёрного человека» декламував у класі. 
Нові реалії загадкової смерті поета, які промайнули в «Новом мире» і нещодавно по телебаченню, свідчать, що інтерес до творчості великого російського поета не згасає. За новою версією, тиражована колись радянською пресою трагічна смерть супутника радянської влади у розквіті таланту була спланованим убивством, здійсненим руками численних колег по перу на замовлення тієї ж радянської влади.
Перекладати такого поета важко, якщо не сказати: неможливо. Дається взнаки його самобутність, незвичайний національний колорит. Про загадку російської душі написано чимало, але найкраще її, на мою думку, ніхто так не розкриває, як Єсєнін. Не дивно, що такі шедеври, як «Письмо к матери» і «Отговорила роща золотая» мали кілька десятків варіантів, поки не вдалося натрапити на остаточний. Не думаю, що деякі відхилення від тексту оригінал спотворили. Навпаки, вони, як мені здається, вловили певні тонкощі, загадковість душі поета, мінливість його настрою, а отже – й душі російської, яку митець віддзеркалює. Не думаю, що під час російської агресії стосовно України вона змінилася. Хоча академік Лихачов і приписує їй постійну тягу до нових просторів, не можу я уявити ту страдницьку душу Сєргєя Єсєніна в зеленій уніформі з автоматом Калашникова в руках… Як відомо, хуліган – улюблений герой поета. Та здається мені, це – не що інше, як поетична візія, поза. Не вірю, що російський хуліган міг би в сучасних умовах стати терористом або агресором... 
Я переконався в істині: що вищий поет, то важче його перекладати, хоч вловити його пульс і настрій не важко. Наприклад, вірш «Лист до матері» має безліч варіантів, особливо перша строфа. На всі лади мордуючи її, я врешті зрозумів, що російський текст не відповідає українській традиції. Для нібито грубуватого російського «старушка» знайти український було нібито й легко, в нашій мові їх було безліч. Та насправді – дуже непросто… А тому варіанти, варіанти, варіанти...  
Бачу, як чекає російська мати свого сина додому й нині, можливо, і з АТО, куди Росія посилає своїх найманців. Не думаю, що вона агресію схвалює. Коли говорять гармати, музи мовчать. Тільки не поезія Єсєніна, яку й наші хлопці возять у рюкзаку поруч із набоями. Думаю, якби про творчість свого земляка згадали і його співвітчизники, і ноги російських агресорів не було б ні в Криму, ні на Донбасі!
Віктор ЛАЗАРУК.

Лист до матері

Ти жива ще, раю мій єдиний?
Не згасай! Зійди мені в цю мить,
Мов зоря вечірня, що з хатини
Несказанним світлом мерехтить.

Пишуть бо: тамуючи тривогу,
Ходиш ти частенько до воріт,
Виглядаєш сумно на дорогу
В шушуні старенькому, як світ.

І тобі в вечірньому тумані
Бачиться печальний детектив,
Ніби хтось мені в дебоші п’янім
Фінський ніж під серце вгородив.

То була би втрата невеличка, 
Тільки ж марна маячня химер.
Не такий пропащий я п’яничка,
Щоб тебе не бачачи, помер?

Ніжний грішник, я, що зрікся Бога,
Вірю ще й гадаю на воді, 
Як би то від злого та дурного
В наш низенький заховатись дім.

Я вернусь, коли розкине руки
Навесні садок наш. Не журись!
Тільки літ дитячої принуки
Не буди, як то було колись.

Не хвилюй того, що хвилювало, 
Що не відбулося, не погань!
Ранніх втрат зазналося чимало,
Ще не менше тих випробувань.

І не вчи молитися! Від лиха
Не врятує ангел, зрозумій.
Ти ж – єдина втіха моя тиха,
Теплий вогник, найрідніший, мій.

Тож забудь, забудь свою тривогу,
Не сумуй так гірко по мені.
Не ходи так часто на дорогу
В старомоднім ветхім шушуні.

* * *
Чорний вечір насуплює брови, 
Кінь хропе, а копито гребе.
Знов я юність проциндрив і знову
Розлюбив чи не вчора тебе.

Не хропи, моя трійко! Намарне
Все життя промине, промайне.
Може, ліжко в похмурій лікарні
Заспокоїть назавжди мене.

Завтра буде по-іншому; звісно,
Знов одужаю, може, навік
Чуєш? Дощ і черемхова пісня,
Чим здоровий живе чоловік.

І забуду я демонські сили,
Що несли нас в страшну каламуть.
Образ лагідний, образ милий,
Лиш тебе я не зможу забуть.
Та коли поцілую востаннє, 
Докорять мені, люба, не смій.
Розкажу я про перше кохання
Другій любій, також дорогій.
Розкажу: крутонула зненацька
Нас ріка, що була й не була.
Голово ти моя гультіпацька, 
До чого ж ти мене довела?

***
Є в житті особлива прикмета, 
Особлива на стежці крутій.
Якби я не проснувся  поетом,
Був би злодій, а може, крутій.

Худорлявий і низькорослий,
Бути іншим я, звісно, не міг.
Часто-густо з розбитим носом
Повертався на рідний поріг.

І назустріч наляканій мамі
Я цідив, закривавлений весь:
«То – нічого. Спіткнувсь я об камінь,
Захищаючи гідність і честь!»

І тепер ось, коли остудила
Днів лихих кип’яткова сув’язь, 
Неспокійна й нахабна сила
На поеми мої пролилась.

Золотава словесна засмага,
Де над кожним рядком, що буя,
Вибухає колишня відвага
Забіяки і гультяя.

Як тоді, я відважний і гордий,
Крок новий між старих розбишак.
Якщо били раніше в морду, 
То тепер уся в крові душа. 

Та тепер я ціджу вже не мамі,
А хамлу, що регоче й січе:
«То – нічого. Спіткнувсь я об камінь,
Захищаючи гідність і честь!» 

* * *
Жаль, мовою берези говіркої
Гай золотий, гай-гай, відгомонів.
І журавлі печальні над рікою
Пливуть і плачуть. Плачуть по мені.

Хтось відійшов, і завтра й не загляне,
Хтось нині полишає рідний дім.
«Жаль, жаль який!» –сумує конопляник
Із місяцем над ставом голубим.

Стою німий посеред поля й гаю...
А журавлі? Несе їх вітер в даль.
Я про минуле думаю й зітхаю,
Але мені нічого там не жаль?

Не жаль тих літ, що збігли водограєм,
Не жаль душі бузкової суцвіть.
Від вогнищ горобин садок не запалає,
Не може він нікого вже зігріть.

Не обгорять-бо грона горобини, 
Від жовтизни не вичахне трава.
Як губить листя дерево невинне,
Так я роню розгублені слова.

Не жаль, як час їх пустить за водою,
Згребе на купу непотрібних слів.
Жаль: мовою берези молодої
Мій золотий, гай-гай, відгомонів...
Так і скажіть: відшаленів.

* * *
Синій май, весь в зірницях; теплінь.
І за хвірткою сутінок синій. 
Віє духом липучим полин,
Спить черемха у білій хустині.

Світ мій – навстіж... У крилах вікна,
Спільно з рамою в штору прозору
В’яже повня, висока й чудна,
На долівці мережив узори.

Наша чиста світличка – мала.
Наодинці зникає напруга.
Дивна радість мене обняла, 
Наче пам’ять приємна про друга.

Сад палає, мов пінявий жар,
Мліє місяць, цілуючи в губи, 
Хоче так, щоби світ весь дрижав
Од щемливого слова ”любий”.

Тільки я в це цвітіння, в оцю гладь
Під тальянку веселого маю
Вже нічого не можу... А що побажать?
Все, як є, без кінця я приймаю.

Все приймаю – прийди і з’явись:
Біль і радість, сьогодні і згодом.
Мир, життя, що шуміло колись,
Мир тобі, голуба прохолодо!

***
Не в жалю змовчу, не в голосінні
Відійду, як з яблунь білих дим.
Золотом охоплений осіннім,
Я не буду більше молодим.

Спокійніше, серце! Скільки тобі биться?
Холодком війнуло з сивини!
Краю мій березового ситцю, 
В босоногі мандри не мани!

Душе, стій, вже й ти тепер інакша,
Вільний дух згорбатів і змалів!
Де ж та юність, де весела вдача,
Буйство віч і повінь почуттів?

Став ощадним більш я в забаганках,
Все колишнє бачиться у сні,
Ніби квітень дзвінко на світанку
На рожевім пролетів коні.

Всі ми тлінні, всі ми – листя клена...
Ллємося й згоряєм, наче мідь...
Світе, будь навік благословенний,
Квітни все, приречене згоріть.

***
Розбишацькі роки, ви пройшли юрмою!
Отруїв я, певно, їх славою дурною.

– Ми не знаєм, твій кінець, може, й близько, синку.
Твої сині оченятка вицвіли у шинку.

Де ж ти, радосте моя? Темінь, сумно, стидно.
Ніби в полі чи в корчмі? Тільки чорта видно.

Руки витягну – пітьма... але де, не знаєм...
Їдем... коні... сани... сніг... Чешем темним гаєм 
«Гей, ямщик, лети з копит! Заспівай хмільної!
Душу витрусить не жаль між таких вибоїн».

А ямщик бубнить одне: «У такій погоні
Дуже страшно, щоб в путі та й спітніли коні».

«Боягуз ти, бачу я...» Звівсь я й рвучко в санях...
Мокрі спини вороних люто пасаманю.

Коні хугами летять крізь ліси похмурі...
Раптом – поштовх... і ми всі – сторч – у кучугурі.

Що за чорт? Ні коней тих, ані вакханалій!
Забинтований лежу в тихому шпиталі.

Замість коней, батога і дороги тряської
Б’ю я ліжечко тверде мокрою пов’язкою.

Закрутились, наче вус, дзиґареві стрілки.
Нахилились по кутках сумніви-сиділки.

Нахилились і хриплять: «Ой ти, кучерявий!
Пив же все, не перепив лиш дурної слави.

Скільки тобі ще? Ми не знаємо, синку!
Твої сині оченятка вицвіли у шинку».

***
Блаватний вечір, місячний вечір.
Мав я колись-то вроду і плечі.
Мав дужі плечі, красиве тіло.
Далеко з димом все відлетіло. 

Серце схололо. Вицвіли очі.
Блаватне щастя, місячні ночі.

***
З синіми очима, в блузці голубій.
Не сказав я правди дівчині своїй.
А вона: спитала: «Чуєш? Заметіль....
Затоплю я грубку, постелю постіль»

«Що ти, моя люба, і не говори.
Знай: то білі квіти сиплються згори.

Не топи, не треба. Марна суєта.
Стелить завірюха, душу заміта».

***
Клене мій опалий, ти ж не на весіллі, 
А танцюєш гопки з заметіллю в білім.

Вийшов, наче п’яний, в поле на дорогу, 
В кучугурі копкій приморозив ногу.

Ой, і сам я нині щось, заслаб, недужий, 
Не дійду додому із гостини, друже.

Там вербу завважив, там сосну примітив
В заметіль співав їм пісеньку про літо.

Й, загубивши скромність, одурів, 
бо слизько ж, 
Мов чужу дружину, обіймав берізку.



  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%