Психологія крайньої хати

Психологія крайньої хати

Працьовите волинське селянство, умовно кажучи, можна розділити на дві категорії: одні через географічне розташування їхніх населених пунктів виявилися в глибинці області, а другі живуть та господарюють зовсім близько від автомобільних магістралей із інтенсивним режимом руху. І якщо першій категорії дуже важко мріяти про швидкий та вигідний збут вирощеної сільгосппродукції (і це – тема окремої розмови), то представники другої з реалізацією, насамперед, ранніх фруктів та овочів, грибів, ягід, а також молочної продукції проблем фактично не мають. А оскільки можливість швидко та недорого купити кілограм полуниць чи літру молока, так би мовити, не залишаючи салону автомобіля, дуже подобається й водіям та пасажирам автотранспортних засобів, то навіть неозброєним оком видно: така форма торгівлі має непогані перспективи.

Але як перетворити цей процес із хаотичного в цивілізований? І чи здатні місцеві органи влади сіл і селищ, розташованих обабіч магістральних автошляхів, допомогти не тільки отримати додатковий заробіток для своїх земляків, але й поповнити місцевий бюджет за рахунок взаємовигідної торгівлі?
Небагато років тому довелося спостерігати, як у кількох десятках сіл було споруджено дощаті прилавки та дашки над ними. Такі собі міні-базарчики розташовувалися компактно, дефіциту продавців не спостерігалося, машини та автобуси пригальмовували біля них раз за разом. Тепер цих торговельних майданчиків або немає зовсім, або вони перебувають у дуже непривабливому стані. Натомість у місцях, що вже стали традиційними, люди чи прямо із землі, чи користуючись якимись допотопними конструкціями, продовжують пропонувати автотуристам вирощену сільгосппродукцію або зібрані власними руками дари лісів. Говорити про якісь цивілізовані умови в подібних випадках – це те ж саме, що лякати Сонце копаницею. 
Тому, знову повертаючись до теми сприяння волинським селянам, виникає просте запитання: невже сільським головам відповідних населених пунктів для облаштування придорожніх торговельних майданчиків потрібні президентські укази, парламентські постанови чи розпорядження обласних або районних органів влади? Невже ідея самоврядування, котру гаряче відстоюють і на рівні Євросоюзу, і у вітчизняному законотворчому та економічному просторі, полягає в лише в тому, щоб тільки й сподіватися на «доброго дядю» чи «мудру тьотю», які пришлють із Києва чи Брюсселя грубий циркуляр, де всі дії буде виписано буквально крок за кроком? І чим турбота про добробут своїх виборців та поповнення казни тієї чи іншої сільради повинна прищеплюватися ззовні, а не проростати із власного зерна ініціативи та дієздатності?
Алгоритм роботи лежить буквально на поверхні. По-перше, треба морально приготуватися до того, що в тому чи іншому селі варто спорудити міні-базарчик. Потім доведеться погодити всі умови його розташування з відповідними службами. Ця справа виявиться, звичайно, нелегкою, але рано чи пізно дасть позитивний результат. Згодом виникне проблема облаштування території. Але й вона не може бути непосильною, бо, наприклад, досвід спорудження церков методом «народної будови» підказує: якщо люди об’єднані спільною метою та відчувають у чомусь потребу, вони здатні створити найрозкішніші зразки архітектури. 
Ще один ключ до успіху – погодження з відповідними транспортними структурами руху рейсових автобусів. Бо, погодьтеся, якщо на шляху від Ковеля до Луцька автобус зупинятиметься в Голобах не на хвилину-другу, а хоча б на десять, то не один пасажир скористається послугами сільської торгівлі. 
Ну, а коли всі ці справи буде завершено, доведеться подбати про санітарно-гігієнічну безпеку міні-базарчиків. Що теж не виглядає безнадійною справою… 
І раз ми з вами вже накреслили карту-схему вирішення цієї потрібної справи, то, здавалося б, чому б уже зараз не приступити до її реалізації? Що заважає?
Якось один зі шкільних керівників військової підготовки мовив своїм учням геніальну для тотальної муштри фразу: «Якщо ви такі розумні, то чому шеренгами не крокуєте?». А ще один відставний полковник любив повторювати інший крилатий вислів: «Гладко было на бумаге, но забыли про овраги. А по ним ходить…». Тобто будь-яка ініціатива має шанс на успіх лише тоді, коли здатна виникнути. Мало того, ці ідеї не повторюють долі «повітряних замків» лише за головної обставини: треба мати мужність їх втілювати в життя! Працювати за принципом «моя хата скраю», «як є – так добре, аби не гірше» чи постійно носити за спиною заяложений радянський постулат «инициатива – наказуема», це приректи себе до безпросвітності та рутини. Тоді дні минають за днями, місяці за місяцями, і так роки минають. А в кожному конкретному селі нічого на краще не змінюється…
Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%