Не відпускайте дітей на Майдани?..

Не відпускайте  дітей на Майдани?..  Ці слова сказав батько Героя України Івана Тарасюка, який досі не знає, хто відправив його сина у Київ і хто його там розстріляв.

Миколу Тарасюка ми зустріли на знаній в Олиці та довколишніх селах Ківерцівщини «Панській дорозі», що на Цумані. Разом із сусідом чоловік віз додому хуру піску – хазяює. Каже, буде бруківку коло хати вкладати. Зізнається, що постійно шукає собі якусь роботу – аби не сидіти в сумних спогадах і невеселих роздумах...
Розговорилися. Трохи потішилися – розповів, що на могилі Івана вже встановили пам’ятник. У відповідь зізнаємося, що бачили на околиці селища, на місцевому кладовищі ошатний надгробок… А що відрядження в Олику тепер уже не минає без зустрічі з Тарасюками, то про це також прямо говоримо. Тому й зустрічаємося з Миколою Ігоровичем, як із давнім знайомим. Уперше – торік, після чого головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк написав інтерв’ю з Миколою Тарасюком, яке було на шпальтах газети ще в номері за 15 січня ц. р. Тоді батько розповідав про нинішнього Героя України Івана Тарасюка чимало. Як жив, як загинув героїчний хлопець.. 
А що тепер, адже часу минуло немало? 
«Ото все на суди їздимо, – розповідає Микола Ігорович про теперішнє. – Всі постраждалі – 39 людей з усенької держави – такі, як я. То вони у судових залах розповідають про дітей, як вони загинули, що не мали зброї, що то справді була мирна акція. Бо так адвокати вибудували версію, мовляв, вони оборонялися тими палками і ніякої зброї не мали. До мене ще не дійшла черга розповідати. Суддя каже, що оце 8 жовтня треба їхати, бо прокуратура надала відео як новий доказ. Бо ото вже півтора року тримають тих обвинувачених, то без додаткових доказів доведеться їх… відпускати».
На запитання, що відчуває батьківське серце, чи не вводять, бува, отаким затягуванням судового процесу в оману тих, хто й так занадто дорого заплатив за право жити у вільній і – головне – справедливій країні, Микола Ігорович лише знизує плечима: 
«Я не знаю, хто чи що там так усе це сповільнює. Але коли зустрічався з канадською діаспорою, то вони просто в шоці були, почувши. Це було ще в травні, а вже жовтень надворі… Вони ще тоді казали: треба писати Президентові. Бо знаєте, як воно: приїдемо ми всі до Києва – а на суді лише двоє виступлять – і на тому кінець! От скажіть, чому не можна зібрати всіх на два дні чи й три, щоб кожен дав свідчення – і більше не турбували нас! От мені ж за півтисячі кілометрів їхати, то ж час, наші гроші. І так ми своїм ходом і коштом уже разів зо 20 були в столиці.  Та й не тільки це… Розумієте, кожного разу оце прокручування в голові одних і тих самих страшних картин. Це ж неможливо витримати…»
Ті спогади обрамлені невимовним болем. Микола Тарасюк, сильний чоловік, який за будь-яких обставин завжди умів стримувати емоції, нині переживає більше, ніж тоді, коли вперше Володимир Данилюк зустрічався з ним, коли на могилі Івана ще не було гідного пам’ятника, коли рани непоправної втрати були свіжими. Але тоді Микола Ігорович іще щиро вірив: люди, котрим ціною обірваних молодих доль дісталася влада, не зможуть обманути й одразу покарають злочинців, які посміли поцілити у його беззбройного сина. Іван так любив життя, пригадує тато… Він же просто боровся за право на свободу. Для всіх нас. І для них теж!
«Знаєте, на суд ніхто з наших «великих» так жодного разу й не прийшов. Ото як давали Іванові Героя України, то був Порошенко. А Яценюк із Турчиновим тоді тихенько втекли. Так зустрічі з батьками вони й не мали. Кияни там були. Багато людей. А щоби хтось нас організовано зібрав, то ні. Тоді Шокін з’явився один раз, Аваков – жодного… Хтозна, як воно, те слідство, ведеться? Ще коли був суд у Печерському районі, то ми з козаками просто відвойовували право на розгляд справи. Бо ж суддя все відвід робив. Та й не мали де стати там, не те що сидіти. А то вже в апеляційному, що коло залізничного вокзалу, то вже хоч вміститися можна».
Чи ненавидить Микола Тарасюк тих людей, яких звинувачують у смерті його сина? Чи взагалі вважає, що то вони в усьому винні? І чому відпустили екс-командира «Беркута» Дмитра Садовника? Де інші – головні організатори та ініціатору кривавого розстрілу? І головне – хто вони? На обличчі чоловіка одразу з’являється болісна усмішка. 
«Розумієте, у прокуратурі кажуть: цих знайдуть, все доведуть, першими їх будемо судити. А потім уже інших. Мовляв, ланцюжок заплететься. А щодо Садовника, то на відео є, як він 5 разів вистрілив! Сам! Тим самим показував іншим убивцям, що їм усе можна, і все з рук зійде! І його відпустили прямо в суді. Цих, що на лаві підсудних, теж мають випустити, на тій основі, що нема зброї, з якої вони стріляли... Я кажу: тож усяке може бути, вони могли заховати автомати. Або віддати командирам, а ті – кінці у воду…»
Івана вже не повернути. Це Микола Ігорович зрозумів, хоча зізнається: не так давно. Каже: довго чекав, тривожився. А потім… Людський мозок так влаштований, що всього болю одразу не сприймає. Кажуть, час лікує. Ні, запевняє тато загиблого Героя, він примушує шукати нове зцілення для душі, щоб залишитися нормальною людиною.
«Зараз архітектори у Києві готують проекти трьох пам’ятних комплексів. Там, де полягли Герої Небесної Сотні, якісь дерева хочуть посадити, викласти плиткою, облагородити все. А я запитую: «А де хрест полеглим? Щоб я міг приїхати і покласти квіти туди, де вбили мого сина! Я що, під дерево квіти носитиму? Мені ж треба рідній та єдиній дитині їх віддати…» Тож має бути це передбачено, правда? А вони мені: мовляв, іще доповнюватимуть концепцію. Але що це тоді виходить: спочатку живим роблять, а потім мертвим, і то – приладнають якось?»
На Волині небагато сімей, котрі втратили своїх рідних на Майдані. Це – родини Василя Мойсея, Едуарда Гриневича, Сергія Байдовського, Юрія Сидорчука та Віктора Хом’яка. Чи пам’ятає про них влада – місцева, обласна? Що центральна лише по судах тягає, то це зрозуміло… То чи не планують в Олиці назвати принаймні вулицю іменем Героя України, з котрим мали честь жити в одному селищі, або чи носитиме ім’я Івана Тарасюка школа, де він вчився, адже на його прикладі можна виховати не одне покоління справжніх патріотів?
«Приїздили до нас кореспонденти, не один раз. І от ви уже не вперше.  А з влади… Ну, відкривали тоді у Ківерцях пам’ятник, то покликали. А так… Щодо вулиці чи школи, то про таке не говорять. Правда, ви ж знаєте, у школі встановили пам’ятну дошку – діти продавали солодощі і назбирали на це грошей. То там іще навіть не написано, що Іван – Герой України, бо то було до вручення нагороди. Але знаєте, я горджуся іншим: багато хлопців з Олики були вже в АТО, у найстрашніших зонах війни – утримували донецький аеропорт, де відбувалися страшні бої, пройшли Іловайськ, Дебальцево – і жодного загиблого! Так, є поранені, але всі живі, багато нагороджені різними відзнаками. Я знаю: то Іван їх береже. То він має таку силу! Він не знав, що отак лише один день стоятиме на барикадах, але залишить про себе такий достойний спогад, що ніби своєю смертю всіх інших від біди відвів…»
Батько Героя України Івана Тарасюка щиро вірить, що його син бачить їх із мамою з небес, тому намагається зайвий раз не нарікати. І дружині каже, щоб перестала плакати, бо ж Іванові теж тоді важко. А ще не забуває повторювати: син прожив яскраве, хоч і дуже коротке життя. 
«Він же першим усюди йшов. Не міг інакше. Поїхав із Луцька в Київ. Казав, що зі своїм другом разом. То нам потім розповідали, що в той час, коли інші вже відступали, Іван разом із тими хлопцями все бігли вперед».
Щодо інших… Питання дійсно виникають постійно, і щоразу – все більше. Чому в той час, коли хлопців із палками в руках розстрілювали карателі, керівництво волинських загонів було тут, у Луцьку? Чому так раптом виникли невідкладні справи вдома? Адже на Майдані у столиці тоді загинули звичайні хлопці, більшість із яких – молодь. Так само виникає питання, хто тоді організовував ті масові виїзди до столиці і хто дав Іванові та його побратимам із Небесної Сотні палки, скомандувавши: «Біжіть уперед!». Це ж хтось, конкретний. І той хтось має за це відповісти… Бо як беззбройних під кулі посилати. А самому за їхніми спинами ховатися?!
«У мене багато кореспондентів запитували: хто їх туди відправив, бо, мовляв, на Майдані не було командирів. Іван мені розповідав, що в Луцьку десь біля драмтеатру на Театральному майдані палатка стояла, куди гуманітарну допомогу зносили. І туди він підійшов, його записали на Київ. Двома бусами й поїхали. В одному продукти й теплий одяг везли, в другому – наших хлопців п’ять чи шість. Ще просив мамі не говорити, казав, що через три дні повернеться. Коли вже постріляли їх, то на Майдані стояли внутрішні війська, вони одразу наголосили, що це не вони вбивали». 
Тим часом Микола Тарасюк чекає наступних судів. На найближчий, каже, що буде 8 жовтня, повістки не дали, лише повідомили: мовляв, якщо бажають, то можуть їхати. 
«Знаєте, я ж не кажу, що ті троє, кого судять, винні в усьому. І якщо не винні, то нехай їх випустять. Але ж вони мусять сказати, хто винен, бо жоден беркутівець тоді у повітря не стріляв. І вони бачили, хто де стояв і що робив. Поки ж не кажуть нічого. Один лише розповів, що таких патронів, які всередині тіла  розриваються, їм не давали. То це ж означає, що вони знають, яку зброю, кому і скільки її видавали, знають, де потім поділася. А то одне твердять: ми всі автомати тоді здали Садовнику, а де він їх подів – не знаємо. І всі були в балаклавах. Я ж іншим батькам полеглих Героїв кажу: «Будь ласка, якщо вони не винні, то нехай їх відпустять… Але тоді прокуратура має сказати, хто винен! Я оце бачив на відео: самі командири – Садовник і його заступники – взяли у руки автомати і показали хлопцям приклад, що можна стріляти. Крім того, були такі, хто ще й під’юджував: мовляв, квартири потім отримаєте, грошей багато дадуть. От вони й стріляли… Я зараз постійно думаю: як він опинився там, коло того будинку?.. Ну, хто його туди послав? Хлопці мені потім розказували, що Іван був уже ледве живий, а все повторював: «Таткові, таткові треба подзвонити».
Микола Тарасюк дуже хоче вірити у справедливість суду. То – єдина надія, що колись убивць його сина таки покарають. І наостанок каже:
«От як наших хлопців із 51-ї бригади, то судять. І гарно все так виходить, і скоро так. А це ж, може, людина й не винна, просто опинилася в такій ситуації, коли виходу не було: з усіх боків стріляли, а в них оборонитися нічим і не було... То цих хлопців судять скоро. А тих, хто  розстрілював наших дітей на Майдані, навіть знайти не можуть! Чому так?». 
Проте найбільш прикро Миколі Тарасюку, що нічого з того часу не змінилося. Пригадує ситуацію біля Верховної Ради 31 серпня, коли голосували за зміни до Конституції. Каже: звісно, не можна було кидати ту гранату в гущу людей в уніформі, але ж чому з влади, котра всередині сховалася, ніхто не вийшов до людей, поки цього не сталося, чого чекали? 
«Щоразу дивлюся на все це і думаю: таке враження, ніби нас вчать: «Не відпускайте своїх дітей на Майдани, а то потім будете звинувачувати самі себе, що не вберегли. Але ви не думайте: я не втрачаю оптимізму! Як казав наш владика Михаїл, ми мусимо вірити. Бо якщо ні, то все буде намарне. А мій єдиний Іван не міг даремно загинути таким молодим. Тому я продовжую вірити! І не я один…»
Ось така в нас вийшла розмова з Миколою Тарасюком. Його добрий сусід, сидячи на хурі, уже почав квапитися додому, бо ж сутеніло, а пісок треба було вивантажити, та ще й коням раду дати… Поспішали й ми… А потім ще довго говорили про долю Героя України Івана Тарасюка та його батьків. І про багатьох із нас, які чомусь думають, що власне щастя найкраще будувати чужими руками… 
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.
ДО ТЕМИ
Закон ухвалили. А гроші де?
Верховна Рада України 6 жовтня 2015 р. ухвалила Закон №2022а «Про внесення зміни до статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо посилення соціального захисту родин Небесної Сотні».
Як інформує Інформаційне управління Верховної Ради України, цим Законом внесено зміну до пункту 1 частини першої статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та:
а) поширено чинність вказаного Закону на членів сімей осіб, які загинули або померли внаслідок поранень, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних під час участі у Революції гідності (під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 р. по  21 лютого 2014 р. за євроінтеграцію та проти режиму Януковича);
б) встановлено, що зазначена норма не поширюється на сім’ї працівників міліції, осіб, які проходили службу в правоохоронних органах спеціального призначення, військовослужбовців Внутрішніх військ, Збройних сил України та інших військових формувань, які загинули або померли внаслідок поранень, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних при виконанні службових обов’язків, пов’язаних із подіями Революції гідності.
У той же час Головне науково-експертне управління парламенту у своєму висновку, підтримавши саму ідею прийняття цього проекту, спрямованого на забезпечення належного рівня соціального захисту та гарантій сім’ям осіб, які віддали життя, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України, звернуло увагу на необхідність більш детального фінансово-економічного обґрунтування прийняття Закону, як того вимагають Регламент Верховної Ради України та Бюджетний кодекс України.
Експерти зауважили: «Навряд чи можливо забезпечити його реалізацію у межах коштів, які виділяються на реалізацію Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». 
Наш кор.



  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%