Прилісненський літописець

Прилісненський літописець  Невтомний краєзнавець починав трудовий шлях «їздовим на волах»!

Михайла Романіка у рідному с. Прилісне Маневицького р-ну знають і люблять усі – від малого до старого. Адже його життя минуло саме тут, у мальовничому куточку поліського краю. 
Учитель за професією, історик-краєзнавець за покликанням, 15 років працював організатором позакласної роботи, 10 літ очолював колектив місцевої школи. Відмінник народної освіти, учитель-методист давно на заслуженому відпочинку, але не засиджується вдома. Він – голова ветеранської організації с. Прилісне, член виконкому сільської ради. Виховні години, відкриті уроки, шкільні свята, вечори-зустрічі випускників не обходяться без шановного гостя у загальноосвітній школі. Михайла Івановича ми бачимо на сцені сільського Будинку культури і як артиста, і як ветерана праці. Він завжди серед людей, друзів, родини. Невтомний краєзнавець цікавиться життям, думками односельчан, спогадами старожилів. Він не забуває привітати з днем народження по районному радіо прилісненських пенсіонерів. А до ювілярів обов’язково йде з подарунком та власними віршами.
Завітавши до нас у школу, Михайло Іванович із задоволенням погодився поспілкуватися. Він із захопленням розповідав про те, що першою книгою, яку прочитав, була «Подорож Пржевальського». І дав її сусід-австрієць Карл. Тоді бібліотеки в селі ще не відкрили, а книга на той час була великою рідкістю.
Трудову діяльність Михайло Іванович розпочав у колгоспі їздовим на волах, працював обліковцем, завклубом. Приємними спогадами стала служба в лавах Радянської армії: жнива на цілині в Павлодарській області та перебування на Московському центральному вузлі зв’язку штабу дальньої авіації, де приймав позивні першого супутника Землі.
Завдяки ентузіазму і наполегливості Михайла Івановича  у школі обладнали спортивний майданчик, створили кімнату бойової  слави, яка згодом  переросла  у музей історії села; започаткували  чимало традицій: вечори-зустрічі випускників школи, екскурсії  та походи по місцях бойової  і трудової  слави…
Та найбільше нас цікавила його історико-краєзнавча діяльність, тож ми звернулися із запитаннями до нашого гостя.
– У нашій школі працює кімната-музей історії села. Ми знаємо, що Ви багато попрацювали над збором і систематизацією матеріалів, розкажіть про це.
– У 1974 р. я став організатором позакласної роботи, і у нас виникла ідея створити кімнату бойової слави. На той час у школі працював гурток «Червоних слідопитів». Ми збирали фотографії, записували спогади односельчан про події 1941-1945 років.  Були знайдені матеріали про 143-тю стрілецьку дивізію, яка визволяла наш край.  Ми побували в архівах, стали листуватися  з визволителями, були навіть цікаві зустрічі. Потім оформили стенди, зробили папки, створили Книгу пам’яті односельчан, які загинули, визволяючи Батьківщину від загарбників. Згодом почали збирати старовинні речі та все,  що стосується уже історії села.
– Коли вийшли на пенсію, то з’явилося більше часу для дослідницької роботи. Що Вас найбільше цікавило? 
– За часів Польщі половина населення Прилісного (тоді Мановичі) жила на хуторах. У період колективізації частину хуторян було перевезено у село, а частину – переселено в південні області України. Я займався вивченням хуторів та їх жителів. Потім дослідив і зібрав матеріали історії виникнення нашого села та  школи. Також зібрав матеріали про місцевого, порівняно молодого, велетня промисловості ДП «Волиньторф». У чернетках у мене вже є історія колгоспу «Комсомолець» (1947-1960 роки) та звичаї  Мановицького весілля. Звичайно, ці матеріали зберігаються в музеї історії села.
– Невже, розмовляючи з людьми, читаючи документи, Ви все запам’ятовуєте?
– А у мене є папка «Спогади моїх односельчан». Поспілкувавшись, я записую розповіді очевидців про події у селі, сільських родинах, вчинки окремих людей. Тож усе зіставляю, порівнюю факти і дізнаюся правдиву історію.
– Чи є щось недосліджене у селі, що, можливо, зацікавило?
– Так, у селі є курна хата покійної Надії Дмитрівни Романік. Там в одній половині хати є лише малесеньке віконце, а посеред кімнати з цегли збереглося місце, де палили вогонь. Дуже хочеться дослідити, вивчити детальніше. А ще шкодую, що старовинні речі не почали зберігати раніше.
– Чи задоволені прожитими роками?
– Так, я радий, що мої доньки продовжують справу батьків – стали вчителями, маю хороших зятів, четверо онуків, дочекався правнука. Я впевнений, що життя моє минуло недаремно.
А ще Михайло Іванович – великий шанувальник спорту.  Він,  активно вболіваючи за футбольну команду нашого села, постійно супроводжує її у поїздках районом. Він уже зібрав чималий матеріал про прилісненських спортсменів.
Сповнена вражень від спілкування з учителем моїх батьків, я зрозуміла, що Михайло Іванович має неабиякий дар творити добро,  адже в нього – велике, щедре і чуйне серце. І донині ми вчимось у нього мудрості й милосердя, безкорисливості й уміння любити цей складний, але прекрасний  світ.
Софія КОВАЛЬЧУК, с. Прилісне Маневицького р-ну.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (169) - 31.2%