На сніданок і вечерю – «Волинська газета»!

На сніданок і вечерю –  «Волинська газета»!

Що треба знати, аби за одну передплату виграти двічі.
Будинок Галини Марчук із Затурців Локачинського р-ну нагадує храм книги. І навіть не тому, що друкованого слова тут і справді багато (таке, на щастя, ще досі нерідко трапляється), а через те, що книгу тут люблять, цінують, бережуть і читають. Та хіба тільки книгу? Тут і газеті є своє місце, і журналу, і квітковій насінині, й овочевому корінчику.
Скуштувала лиха Галина Іванівна сповна. Але розповідає про всі свої біди у житті, наче переказує книгу. 
Вона вже сім років, як на пенсії. Але то – умовно. Бо хто би що не казав, але трапляється так, що все ж людині нема заміни.
– Ото тільки сьогодні ходила до школи, бо ж знову запрошують попрацювати. Учителька молода іде в декрет, треба виручити, – розповідає Галина Іванівна. – Я вже казала: «Дайте мені час перечитати у своєму розумінні літературу. Так, як того хочу, а не як учитель».
Галина Іванівна у школі – із 1970-го. 10 літ відпрацювала піонервожатою, потім уже стала вчителькою української мови та літератури. 
– Я і завучем була, а коли йшло до призначення директором, то чоловік сказав: досить, мені й удома жінка потрібна. Він, певно, відчував, що недовго йому лишилося… – пригадує.
Галина Марчук родом із Затурців, причому – не в першому поколінні корінна мешканка. Тут народилися і жили ще й дідусь із бабусею, тут нині живе її син із родиною. 
– Не думала, що на пенсії працюватиму. Була впевнена: ото все, одразу піду на заслужений відпочинок. Але якось не виходить. Постійно просять: то, Галино Іванівно, вже клас доведіть, то ще цих дітей візьміть, – хоч і бідкається, але не нарікає, бо ж очевидно, що вона – вчителька по життю. 
На порозі Галини Марчук – розкішні хризантеми у горщиках. То, каже, діти принесли, бо ж, звісно, вона ще й індивідуально з ними працює, додому приходять. Різного віку – і геть малі, і дорослі. І не нині модним репетиторством займається вчителька, а найчастіше – просто допомагає. Оце батьки попросять, щоб підтягнула у навчанні – от і працює з дитинкою. А всі вже в Затурцях давно знають: якщо хочеш із Галиною Іванівною мову студіювати, мусиш читати книжки. От і йдуть по книжку навіть такі школярі, які до того часу у бібліотеку – ні ногою.
У самої Галини Марчук книга всюди. В одній кімнаті шафа заповнена, другій, навіть на кухні. 
– А що ж? Я й журнальчики різні виписую, навіть такі, знаєте, – «Люблю готовить»! І все бережу. Вирізаю, що мені цікаво, складаю. Потім комусь готове буде скористатися, – розповідає читачка.
Про що би ми з Галиною Іванівною не говорили, її розмови мимоволі повертаються… до школи. То пригадує, як їй, коли призначали завучем, поставили завдання зробити у школі світлицю. Так зі своїми дітьми 5-класниками від вересня до грудня працювали. А потім урочисто відкривали. Каже: знайшли і верстата, і різні старовинні рушники, сорочки, посуд… 
– Коли було 15 років після школи, то діти прийшли і кажуть: це наша робота. Дуже приємно, – посміхається.
Не дивує той факт, що багато колишніх учнів Галини Іванівни навчалися на філологічному факультеті, освоювали ази журналістики, чимало тепер учителюють, дехто пробував себе у поезії. 
– Це – приємні моменти. Але все треба пережити, – пояснює Галина Іванівна, коли згадує лихо, що прийшло до неї 17 років тому, коли занедужав і згодом помер чоловік Володимир. Про чоловіка її згадки – теплі.
Розповідає, як була ще керівником районного методоб’єднання (1998-2007 рр.), то якось поїхала в Локачі. По роботі, звісно. А поверталася геть без грошей, навіть за дорогу не було чим заплатити – все витратила на нову літературу.
Пригадує, як прийшла на автостанцію, а там – знайомий водій. То просила його привезти додому «за так», пообіцявши, що вже у Затурцях розрахується. Аж тут і чоловік каже, що треба гроші в дорогу, бо в нього теж робоче відрядження. То потім іще у мами позичала. Але Володимир уже звик, що в дружини особлива любов до слова, тому не дорікав, хіба міг головою похитати, мовляв, ото придбай щось із учителькою: люди машини купляють, інші речі, а вона – тут книжки, там книжки…
Правда, від себе особисто скажу: все це геть не так, бо в Галини Марчук і хата гарна, і в хаті все до ладу. Живе, як-то кажуть, з усіма зручностями.
У відповідь на мої висновки про це Галина Іванівна розповідає, що й справді гріх скаржитися. Бо ж нині нема вже такого, а у 90-ті роки, що для простого люду стали дійсно лихими, бо ж була страшна невиплата зарплати, то й довелося якось продати кабанчика і купити за ті гроші дві пари взуття – синові і собі, бо він якраз учився, а їй треба було на роботу ходити…
Але то так – неліричний відступ у розмові, бо далі знову – спогади про найдорожче. І тішитися є чим.
Син Віктор, веде співрозмовниця, закінчив політехнічний у Луцьку, є внучка Катя, маленький онучок, якому рік і 7 місяців – назвали Володею, як дідуся.
– До речі, Катруся до 3-го класу жила у мене, я водила її у музичну школу, вона гарно співає, грає на баяні, готується своє життя пов’язати із музикою – вступатиме у педколедж, – каже Галина Іванівна. – Я її навчила працювати так, як сама це роблю. Коли щось не знає, то одразу шукає словника. Вона перша там, де поличка зі словниками.
Нам особливо приємно, бо Галина Іванівна каже, що «Волинську газету» передплачує із початків. А коли почалися проблеми із грішми, чоловік захворів, то вони у колективі «мудро робили: складалися – і виписували кілька штук на школу». Так всі по черзі й читали.
– Читати люблю. Я без газети і не сплю. А мій брат Микола із Луцька, коли приїздить, завжди читає і вашу газету, й інші. Колись він казав: «Я снідаю у Затурцях газетами». А я ними вечеряю, – сміється співрозмовниця.
І наостанок – про те, як виграти двічі, передплативши один раз. Для нашої передплатниці щасливою стала рука Катерини Пальонки, котра нині у декреті, а до того працювала начальницею місцевої пошти. Бо то саме Катя двічі витягнула щасливу лотерею для улюбленої колишньої вчительки. Тож виходить, що удача й сама легко може знайти, якщо будете щедрими на любов.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%