А вона замерзне…

А вона замерзне… Спочатку був дзвінок до редакції. Ганна Гонта, вчителька вже поважного віку, шукала мене. «Я з Прилуцького…» – сказала вона – і це означало, що на тому кінці дроту мали слухати уважніше… Торік «ВГ» присвятила Прилуцькому (Ківерцівський р-н) низку публікацій про чомусь таку сіру «прилуцьку долю»: бути селом, яке під боком обласного центру, але досі світить своїм дірявим добробутом.  «Як ви не поможете, то більш ніхто…» – мовила Ганна Іванівна. Плакала. Було це одразу після виборів. Коли «електорат» смакував результатами і перетирав кісточки майбутнім депутатам, вона думала про інше: «Я вчора потрапила в таку хату… Ходили від комісії зі скринькою по хатах, щоб люди, які на дільницю прийти не можуть, проголосували. Уявити навіть не могла, що в наш час, десь під боком, хтось ще так живе. Прошу, поїдьте на Івана Богуна, 35. Вони нікому не потрібні ті люди! В одній половині – інвалід після інсульту Леонід Франко, який себе не обслужить і сам собі гниє… В іншій – хвора жінка. Ще в іншій – Раїса Братюк. Яка «їсть, поки є яблука і грушки», кажуть сусіди, і живе без світла, без газу, без води, без пенсії. Отака хата – згусток болю і бруду. Посеред села, а наче ніхто й не бачить».
Три біди під одним дахом?.. Може, й так. Звичний журналістський скептицизм чомусь бере гору, але – їдемо, щоб побачити.
«Де у вас тут хата на кілька частин, де живуть різні бідові люди?» – питаємо біля сільського магазину, звернувши на Івана Богуна.
«Яка?... А, то ж тьотка Райка, мабуть. Але яка вона «бідова»? Вона – лінива!» – рубанула з плеча голосиста жіночка, підскочила до машини й давай пояснювати.
Звертаємо у провулок. За добротним будинком видніється щось схоже на те, що шукаємо…
«Оце далі та хата, де живе інвалід неходячий і ще різні такі люди?» – гукаємо до сусіда, який гребе листя в садку.
«Інваліди? (хмикнув) Так! Оце просто і їдьте,  в оту каліточку».
За вікном мигнула постать жінки. Прошу вийти. Вийшла. Нечесана. Брудна. З котом у руках, що води не бачили. Каже, вона – Рая… Пальцями в якихось каблучках перебирає чотки, такі самі бруднющі. «Це ви тут живете нікому не потрібні?» – запитую, а самій уже хочеться розвернутися  й піти. Бо, здається, –бомжі бомжами…
«А-а, то Льонька!» – і жінка, якій на вигляд років 60, метнулася в двір до сусіда.
«Він – лежачий інвалід, за яким ніхто не дивиться і до якого ніхто не приходить?» – допитую на ходу.
«Нє. Де? Він ходить! Ну…і до нього хлопці приходять. Випити там…» – бубонить Рая.
«Усе ясно», – подумала я і розвернулася, щоб піти геть. Хто кому винен? Алкашів уже не врятуєш. Ми взялися виїжджати з того провулочка й вирішили, що з цього всього буде стаття під заголовком «Невдале відрядження». Про … правду життя. Але сусід на ту мить уже покинув гребти листя й, спершись на граблі, чекав біля паркану.
«А чого ви приїжджали?» – поцікавився. Так і так, мовляв, з газети ми. Люди розказали, що у цій хаті – біда-бідою, от і заїхали глянути. Але ж самі бачимо, що щось не те.
«Ну так… – задумався. – Там ті – то таке. Але вона замерзне цієї зими точно. Просто замерзне і – все. Ото як хто із сусідів дасть що їсти, то з’їсть. Я вже і в сільську раду звертався до голови, і до депутатів наших. Щоб щось зробили, бо – жива душа ж… І тако на очах, щоб Богові душу оддала?».

***
«Тьотка Рая» (а офіційно Раїса Андріївна Братюк 1958 р. н.) прожила в цій хаті чимало літ. Принаймні сусід Ігор Панчишин уже років тридцять цю сім’ю знає.  Жили собі. Яшка приходив із заводу. Брав жінку, сапку. Разом ішли щось там цюкали на городі. Син у них. Яшка вмер – і виявилося, що без нього вона  до життя непридатна. Кажуть люди, поки жив її чоловік, ніхто там до неї сильно не приглядався і подумати ніхто не міг, що вона – така. Елементарного – їсти зварити – не вміє. Головою «соображає» не дуже. Син дорослий живе тут же, але якось собі раду дає, десь ходить по світу, а матір… У їхній хаті ні газу, ні світла (обрізали за несплату), ні води. Пора отримувати пенсію, але вона її не оформляла, хоч, каже, колись і працювала на ПМК. Не має поняття, як це зробити. На питання, де їжу собі готує, Рая мовчить. Мовчить, бо вона її не готує: «Шо є, те є. Шо нема, то нема. То люди принесуть шо. Хліба саме главне. Хочеться». Все знизує плечима, знизує. На все – одне: «Не знаю». Хата – одна назва. З одягу – те, що на ній (бруднюща кофта, штани і шльопанці резинові). Десь є й шматок городу, але вона не тямить, що і як там посадити. «Так і сижу», – каже.
З нею нема про що говорити. Навіть сама про себе розповісти вона розуму не має. Але правду говорить Ігор Панчишин: сказати «сама винна» у цьому випадку найлегше…
Бог дає на цей світ різних людей. Бідних і багатих. Роботящих і лінивих. Розумних і геть без розуму.  Але хто його знає, хто дурніший: Рая, яка немов блаженна живе у злиднях, чи ті, які це бачать, розуміють і – мовчать???
Рая так і не допетрала, що то було. Ми рушили. Вона то заходила у свою халупу, то знову вибігала до фіртки. То заглядала до Льоньки у двері. Не випускала з рук кота.  Ігор Панчишин пішов догрібати сухе листя. На кожному стовпі сільської вулиці на фоні гарних парканів миготіли обличчя кандидатів… Усе буде. Буде сільська рада. Будуть депутати. Буде робота. Може, будуть нові дороги і навіть новий дитсадок у Прилуцькому. Може, навіть нова країна буде. Тільки вона – замерзне…
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Раїса Братюк.
Від редакції. Ми повідомили про гірку долю Раїси Братюк голову обласної організації Товариства Червоного Хреста України Валентину Пришко. Пообіцяла оперативно розібратися в ситуації. Тож очікуємо на гуманізм громадської організації. Бо іншим, здається, «тьотка Рая» зовсім не потрібна. Якби не вибори, то й узагалі ніхто не помітив би…

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%