Спокусилася на ворожіння

Спокусилася на ворожіння

«Добридень, шановна редакціє! Пишу вам вперше і, певно, востаннє… Передплачую вашу газету недавно, люблю читати різні життєві історії. Вони надихають, інколи допомагають знайти вихід…
Довго вагалася, чи варто виливати на сторінках свою душу. Але все ж знайшла в собі сили і ось пишу. З думкою про те, що когось моя історія, можливо, спинить, не дасть накликати біду. Мені зараз 30, але почуваюся так, наче доживаю віку. 
А почалося з банального. Я закохалася по самі вуха. Тоді мені було 25, незаміжня, вся у роботі. Правда, коли приїжджала додому до мами у село (працюю в райцентрі), то скільки вона не старалася, але все ж не стримувалася і запитувала: «Доню, я хоч онуків дочекаюся?». Тим паче, у селі мої однолітки вже поодружувалися і заміж повиходили. Навіть мій колишній шкільний кавалер привіз у село собі жінку із заробітків. 
Руслан (не називаю справжнього імені) прийшов до нас оформлятися на роботу. Я приймала документи, тож усе відразу дізналася: і те, що неодружений, і скільки років.  Дівчата між собою відразу стали шепотітися: мовляв, те, що треба. Кожна подумки, певно, уявляла себе поряд із ним. Але чомусь у той момент  твердо вирішила: цей чоловік буде моїм. Старалася з усіх сил. Накупляла нових речей, змінила зачіску, стала більше уваги приділяти зовнішності. Інколи ніби ненароком пересікалася з ним, віталася, щось запитувала, кілька разів пропонувала сходити на обід, а вечері десь посидіти. Руслан мило посміхався, щось у відповідь теревенив – і нічого більше. Я була в розпачі. А тут ще хтось із дівчат розповідав, що бачив його кілька разів з якоюсь дівчиною. Розбите серце кричало від болю. Коли приїхала до мами, вона аж злякалася: «Доню, що з тобою? Ти така змарніла…» І розповіла, що в сусідньому селі з’явилася знахарка, і до неї люди йдуть. Кажуть, допомагає. «Може, і ти сходиш?» – запропонувала. Я подумала: «Може, справді вилікує від душевного болю?».
Пішла із самісінького ранку. Знайшла без проблем стареньку хатину на окраїні села. Старша чорнява жінка, яка щось поралася на подвір’ї, глянула на мене і запросила всередину. У хаті пахло травами. 
– Ну розповідай, дитино, чого прийшла…
Я все розказала як на духу. 
– Може, вилікуєте мене? – спитала в розпачі.
– Можу… А можу зробити так, що він ходитиме за тобою, наче песик, і благатиме про кохання. Що тобі краще, вибирай. Але добре подумай. Бачу, як ти страждаєш. 
Від тих слів мені спочатку стало аж моторошно. Але в душі зажевріла надія. Звичайно, я хотіла, щоб він був мій. І готова була на все… Не буду переповідати, що наказала зробити знахарка, аби в когось іншого не виникла спокуса спробувати. Але вчинила так, як було велено. Скажу тільки: коли це все робила, по тілу бігали мурашки і в серці з’явився якийсь бридкий липучий страх… 
Результат не забарився. Через кілька днів Руслан сам уже чекав мене після роботи. Я раділа, дурненька. І завертілося. Хлопець справді бігав за мною, чекав мене усюди. В його обіймах я мліла, була на сьомому небі від щастя… Невдовзі ми одружилися. Стали винаймати квартиру. Спочатку все було ніби добре. Ми були всюди разом. Дівчата на роботі аж дивувалися нашим стосункам, жартома навіть казали: «Ти, певно, його приворожила»… І від тих слів у душі аж усе холонуло. Проте гнала погані думки. 
Минуло трохи часу. Руслан став зникати кудись вечорами, приходити напідпитку. А тоді лютував: кричав, лаявся… Я жахалася. Але на ранок він падав до моїх ніг, просив вибачення, цілував. І все знову ставало на свої місця. До чергового нападу. Це далося взнаки. Роман змарнів, став нервовим. Сподівалася, що, може, дитина все змінить. Але я ніяк не могла завагітніти. Ходила до лікарів. Вони розводили руками: все ніби добре, а чому так – не знають.
Їздила до тієї знахарки. І за себе просила, і за Руслана. Вона сказала, що то – «розплата» за приворот: «Дівонько, а ти як думала? За все в житті треба платити…» Просила розворожити, аби тільки врятувати коханого, та й себе. Але знахарка сказала, що не вміє такого робити…
…Отак і живемо. Дітей нема. Руслан кинув роботу. Перебивається заробітками. Я бачу, як він згорає, наче свічечка, і нічого не можу вдіяти. Він як дитина. Просить його не кидати (особливо після чергового дебошу), бо без мене пропаде…Стала ходити до церкви. Молюся. Може, цим спокутую свій тяжкий гріх…
P. S. Вибачте, але зберігаю анонімність».

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%