«Ми теї Святеї Миколи не забуваємо доси», –

«Ми теї Святеї Миколи  не забуваємо доси», –

каже свідок жахливої події, що трапилася у волинському селі Лахвичі 19 грудня 72 роки тому, 91-літня Ганна Фесік. Каже, і поглядає то у вікно, то у куток з образами, де найбільша ікона – це той самий Святий Миколай.
Саме на Миколи 19 грудня 1943 р. удосвіта Лахвичі прокинулися від пострілів, ґвалту, іржання коней і великої біди. Червоні партизани-федорівці спільно з поляками з бригади ім. Ванди Василевської влаштували в селі каральну акцію: різали, били, палили малих і старих. Понад чотири десятки людей наступних два дні хоронило село. Сьогоднішні сивочолі бабусі, які тоді були дівчатками, досі плачуть при спомині про те, як чи не в кожному дворі збивали труни і ридали люди. Тому велике свято після 43-го для лахвичан завше – із сумом. Завдання нащадків – фіксувати свідчення і розповідати усюди те, про що понад півстоліття мовчали. 
Міф про Любешівщину як «червоний партизанський край» – лише починає розвінчуватися. Та й слова про партизанський край із червоного кольору все більше набирають барви жовто-блакитної. Навіть старожили із Лахвичів, які не дуже розбираються у лабіринтах української історії, заплутаної й перефарбованої на догоду окупанту, згадують: тамтешні села Деревок, Лахвичі, Пнівне були вотчиною «бульбашів» (підпільників Тараса Бульби-Боровця, засновника УПА «Поліська Січ», що започаткував масштабний загальнонаціональний збройний рух опору на Західній Україні) і аж ніяк не прихильними до партизанів Федорова, що відсиділи зо дві зими у лісах за Лобною. 
Ганні Тимофіївні Фесік у 43-му було 19. Працювала фінагентом.  
«Наших у партизанах було мало, все більше в бульбашах, – згадує жінка, якій нині 91 рік. – До грудня 43-го село жило спокійно. Вони, видно, всі між собою домовлялися. Бо було так: ввечері партизани приходили в хату, вночі бульбаші стукали у вікно, ранейко і німці в развєдку через наше село йшли. Я тоді вже фінагентом була, то знаю так: треба було бути і глухею, і сліпею, і німею, щоб вижити. Тоді в грудні одного дня прийшли бульбаші в село з кухнею. І переночувала та кухня, а третього дня прийшли партизани. І сталося щось між ними, самого старшого з тих, червоних, вбили бульбаші. А тоді ранейко в 6 годин кого стрітили партизани, того й били…Почали скраю, де була хата, в якій вся сім’я бульбашів жила, Хвесіка Йвана. А наша хата була на селі. Кажу до батька: «Що то кричить «Ура!», «Ура!»? То страшний суд був. 42 (у спогадах цифри люди називають різні, – авт.) душі з дітьми геть вибили. А потім ховали. Вже й не строїли, а робили труни й так клали. Не було й батюшки. Нічого не було».
91-річна Лукія Хвесік на ту пору, коли партизани вдосвіта наскочили на село, не спала. Бо на Миколая разом із подружкою збиралася йти до церкви. А церкви тоді у Лахвичах не було, селяни молилися у храмі в сусідському Деревку.

«Встала ранейко, затопила, бо хотіла їсти ще наварити, хліб пекти. Чую, що стріляють. Я до вікна: там біжать з ружами. Давай до нас. Питають, де хазяїн. Кажу, що забрали. Одні двері закрила, а сама – на другі, щоб вийти. Глянула у вікно: горить моє село! Кругом польську мову чути, бо там всякі були, і поляки теж. Вони по-польськи балакали. Один чоловік, бачу, накрутив дручка – і під стріху. Давай ми з братом викидати все з хати на другі двері і в льох. Але як загорілося, то все погоріло. Далі каже сусідка: «Ой, Луця, кидай усе, бо вже забили в тому кінці жінку й трьох дітей». Відпустила овечки з хати й пішли ми із сусідкою за село. Десь із півкілометра відійшли й сиділи за громадою гною, поки село не згоріло. 

Уже потім Лукії Іларіонівні розказали в селі, з чого все почалося. Що «зійшлися партизани й корчовиї бульбаші», в результаті одного партизана вбили. І те, що трапилося на 19 грудня, було банальною помстою за смерть побратима. Безжальною помстою. Бо загинуло від рук нападників багато невинних душ.
«Як увійшла до однієї хати, а там чоловік із дитиною сидять забитиї. А в теї сусідки явився син в банді. В бульбаській. Корчовій. А потім хоронили, мили… Не дай Боже такого страждання», –  каже одна із найстаріших мешканок Лахвичів. 
Цікаво, що свідки тих подій, які 43-го вже дівували, досі говорять про «бульбашів» неохоче. Та й у тому, що червоні партизани вибили село, різали жінок і дітей, палили хати, чинили небачено звірство підсвідомо винують… тих же українських повстанців. Неймовірно, а здається, що навіть ця страшна історія не розвіяла у цих людей навіяні радянською пропагандою міфи про червоних героїв. Запитую, чому, на думку Лукії Іларіонівни, її однолітки-парубки не підтримували партизанського руху, боронили рідні села від совєтської окупації і взагалі, хто й за кого тоді воював. Вона задумується… А потім видає: «Партизани вроді були за рускіми. Ну, за Родіну. А тиї корчовиї, видать, за Україну. Ні! За німцями, точно. Але тих німців в нас і не було… Послє вже появилися». 
Місцеве населення часто каже на «бульбашів» по-своєму – «корчовиї»: «Були хлопци, які не хотіли йти на фронт, Родіну захищати, бо всіх тоді забирали. То вони втікали в корчи. А там – була банда», – міркує Лукія Хвесік. 
Якщо ви звернули увагу, жінка згадує і про польську мову, яку чула на вулицях свого села 19 грудня 1943-го. Пояснення цьому просте: у загоні Федорова справді були поляки, так звана бригада ім. Ванди Василевської. Саме їх долучали до каральних акцій у поліських селах, які були спрямовані не на боротьбу з німецькими окупантами, а на знищення непокірного місцевого населення. Ось як говорить про це польський дослідник Ґжеґож Мотика у праці «Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій»: «Каральні акції провадили також відділи польської комуністичної партизанки. Серед инших вони спалили села Любеньж (сусіднє село Люб’язь, – авт.) і Лахвичі. У звітах про акцію в Лахвичах навіть йшлося про «вирізування українського населення». А каральні дії польських партизанів-комуністів охопили не лише названі села». 
А сам Олексій Федоров, партизанський командир, який провів чимало часу на Поліссі, у книзі спогадів «Остання зима» зазначав: «Мы с Дружининым постоянно интересуемся, как идут в бригаде дела. В общем, с трудностями первого для них большого и тяжелого похода польские товарищи справляются неплохо. Есть, конечно, и такие, что охают, ноют, кое-кто во время нападения бандеровцев изрядно струхнул, но ведь и нельзя многого требовать от новичков. Ничего, пообстреляются, понабьют мозолей в походах, попривыкнут, подучатся и станут отличными партизанами!». 
Під стелею старої хати Лукії Хвесік – вицвілий від часу образ Миколая, увінчаний поліським рушником… Із грудня 43-го образ Святого Миколая має у Лахвичах особливу силу. На основі спогадів односельчан досліджують сторінки історії свого села місцеві вчителі, переповідають про правду Другої світової дітям. Ініціативні селяни, зокрема й свідки тих подій,  започаткували збір коштів на будівництво Свято-Миколаївської церкви, яку зрештою відкрили кілька років тому. Щороку 19 грудня там моляться за вбитих радянськими партизанами односельчан. За офіційною статистикою, їх 45. Поховані на місцевому цвинтарі.
Олена ЛІВІЦЬКА. 
На фото автора: 91-річна Ганна Фесік – свідок «партизанського героїзму»; Лукія Хвесік теж зафіксувала у памяті страшні спогади про 43-й; на покуті у хаті Лукії Хвесік із Лахвичів образ Св. Миколая. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%