«Я туди й назад»

«Я туди й назад»  Сергій Коренчук – один із тих перших демобілізованих волинських танкістів, яких Волинь урочисто зустрічала навесні 2015-го. Уже понад півроку бійці, які пройшли крізь пекло Іловайська та Дебальцевого і які першими прийняли удар окупанта, вдома. Як вони? Де працюють? Про що думають?

Історія Сергієвої мобілізації – типова. Колишньому прикордоннику, який у ту пору уже був на пенсії, раптом зателефонували з військкомату. Ні. Спершу додзвонилися його дружині Олені, попросили телефон чоловіка, та поставилася до справи відповідально й продиктувала номер. «Треба, щоби на 15-ту ви з’явилися до нас із речами», – почув Сергій у слухавці. Він – у с. Зарудчі під Любешовом, військкомат – аж у сусідньому райцентрі Маневичі. На годиннику – обідня пора. 
О 17-й він дістався військкомату. До 20-ї доїхав до військової частини у Володимирі-Волинському. На календарі – 12 квітня 2014-го. А вже 7 травня разом з іншими першими мобілізованими волинянами прибув у Дачне, на Дніпропетровщину, де базувалася 51-ша ОМБР. Медогляд? Ні. Він був тільки через 4 місяці (!). Коли вже наших хлопців розстріляли під Волновахою і про ту жахливу першу мобілізацію стали кричати на всю країну. 
«А так… Нас лише запитали про стан здоров’я у військкоматі, – зазначає Сергій. – Я сказав, що кров чомусь часто носом іде. На що почув: «В армії служив? То й тут будеш». 
Він залишив удома удвох малих синів. Дружина, коли зрозуміла, чим обернувся виклик до військкомату, ридала у слухавку мало не щодня. Терпів, заспокоював, синам намагався розповісти щось добре. І молився Богові, щоб повернутися додому. Прикордонника посадили на КРАЗ, завдання – доставляти пальне до військової техніки на блокпости і заправляти. Ніхто й не питав, чи має він права, чи їздив коли тим самим КРАЗом. «Де там їздив!.. Хлопці на полігоні показали, як і що робити, та й усе»…
Після бойового злагодження Сергій із побратимами вирушив у зону АТО. Горлівка. Варварівка. Поблизу – Сєвєродонецьк, Лисичанськ:  «Ніби й відносно спокійні були території, де ми на ту пору несли службу. Але приїдеш на блокпост, питаєш у хлопців: «Як тут у вас? Спокійно?». «Де там!» – кажуть і показують буквально вчорашні наслідки артобстрілу. Особливо лячно було на КРАЗа залазити. Ти ж – заправщик, а в такому випадку ще й – жива мішень. Але мусив. Іноді, бувало, зі мною пасажири в машині (з пальним!) боялися їхати». 
Із незабутніх вражень – вигляд вже на ту пору визволених українцями Лисичанська та Сєвєродонецька: «Це як мертві міста, тільки люди з вікон виглядають…»
Звідти його 3-й батальйон вирушив у бік Іловайська. Але Сергієві поїхати в тому напрямку не судилося. Через те, що зламався його КРАЗ, він лишився в Дачному. А далі з товаришем, уже його машиною, рушив під Донецьк. Там і зустрів той кривавий для багатьох волинян День незалежності України 2014-го. 
«Усі чекали, що щось може бути. 23-го я заправив усі блокпости, о 18-й повернувся тільки. А вже в 4-й ранку почали накривати наш табір. І поки ми сиділи в бліндажах, була одна думка: «Боже, дай вижити!». Вже після 9-ї повилазили з тих бліндажів і дізналися, що наступають і на наші блокпости. Пішли танками. Тоді побачив перших поранених. Тоді почув, що наші хлопці (Тишик та його екіпаж) віджали в «сєпарів» танка. А 25-го мені знову треба було їхати на блокпости заправляти техніку. Тільки став в одному місці рукава розгортати, перед машиною снаряд – «луп!». Хлопців як водою змило – вмить поховалися. Один лишився. І тільки потім зрозумів, що сталося», – розповідає Сергій.  
За кілька місяців після того, бійці тепер 14-ї ОМБР повернулися на дембель (після Іловайська вони побували вдома, потім пройшли чергове злагодження на Харківщині, далі – АТО і черговий котел, бо довелося прикривати відхід 128-ї бригади з Дебальцевого). І нарешті – квіти від земляків… Він навмисне просив дружину не їхати стрічати його до Луцька, щоб не завдати хоча б мінімального зайвого клопоту. Бо – досить. 
На своє дембельське життя Сергій Коренчук не нарікає. Каже, що на Любешівщині до учасників АТО – уважні й небайдужі. Йому кілька разів пропонували роботу, без проблем видали посвідчення. За плечима навіть – участь у виборах. Сьогодні проходить навчання, щоб мати ще одну водійську категорію. Після нашої зустрічі рихтувався до госпіталю підлікуватися. А раптом – знову покличуть? Казав – піде.  Отакі вони, загартовані першою хвилею… 
Олена ЛІВІЦЬКА. 
Фото автора.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (35) - 14.1%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (98) - 39.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (78) - 31.5%