А довкола окопів – картопля та огірочки рядочками

А довкола окопів –  картопля  та огірочки рядочками

Про те, як у траншеях навчилися садити картоплю і сіяти огірки, щоб потім смакувати вареною молоденькою бульбою та салатиком зі свіжих овочів, Руслан Миронюк згадує, наче про щось уже далеке, але не забуте. Цей учора солдат, а сьогодні – завклубом у с. Річиця Ратнівського р-ну, багато знає про війну та її будні. Але він не скаржиться й не бідкається, розповідаючи, йому навіть… солодкі ті спогади. Правда, не всі.
Руслан Миронюк пішов із 3-ю хвилею. Звісно, добровольцем. Рідною стала десята штурмова рота. Був і заступником командира взводу, а коли перевели із 24-ї у 53-тю бригаду, то став старшиною роти. Має нагрудний знак «За мужність та відвагу». А що це дає, то й не знає, бо не цікавився. Він же країну свою захищав, а ще – з хлопцями спина у спину стояв, щоб вижити, а не «дивіденди та блага» у держави потім випрошувати.
Зауваження на зразок, то не випрошування, а свого роду вдячність країни (хоч якась!) за те, що життям ризикував за свободу, на Руслана Миронюка не діють. Перед очима – лише спогади.
– Наших волинян у третій хвилі було найбільше. Проїздиш блокпости – там вітаються з Луцька, там – із Ратного, Рожища… – каже. 
І в розмові постійно повторює: ми давно могли би припинити цю війну, ще тоді. Не знаю, чому постійно дають команди то відступати, то не стріляти…
– У бою не страшно. Страшно потім, іноді аж руки тремтять і не можна заспокоїтися, – пригадує численні обстріли. – Але коли постріли стихають, іще гірше. Як тихо, то дуже страшно. 
Руслан Степанович не вперше побував у Донецькій області. До 91-го жив у Горлівці. А от воювати там не доводилося. На щастя. Каже: ми з хлопцями стояли на передовій в Авдіївці, за 7 км від донецького аеропорту, тож – майже «кіборги».
Чи була Горлівка українською, тоді, у 90-х? Руслан Степанович зізнається, що аж ніяк, і це відчувалося в усьому. Навіть у Луганській області, на переконання військового, яка ближче до Росії, люди більш проукраїнські, ніж у тій же Авдіївці. 
– В Авдіївці без автомата у магазин нема чого йти. От пішли троє наших хлопців – їх зарізали. Звісно, то всіх місцевих не стосується, але більшості. Ми для них – окупанти, – констатує, хоча помітно, що самому аж надто неприємно це визнавати.
А от у Луганську, коли українські солдати вже лишали «очищену від сепарів» територію, місцеві жінки казали, що дороги перекриють, аби не їхали від них. 
– Бо ж ми нормальні, – просто пояснює. – Дахи на їхніх хатах перекривали, грядки на городину копали, дрова рубали. Ви будете сміятися, але ми довкола окопів, у траншеях, картоплю садили. Вона й вродила гарно. 
Але болить йому інше. Там – діти, які раптом розділилися на їхніх і наших. Руслан Миронюк розповідає про такі випадки. До них постійно приходила малеча, хлопці пригощали то цукерками, то згущеним молоком бо шкода, звісно. Діти ж не винні, що дорослі не можуть ніяк домовитися. От так само прибігала постійно одна дівчинка. Якось попросила піти з нею в магазин і там вибрала ляльку, пригадує Руслан. Купив. Радів разом із нею від душі. А потім хлопці розповідають, що тато тієї дівчинки на тому боці воює, у наших хлопців стріляє… 
Ще одній дівчинці – Лізі – солдати зібрали грощі на відпочинок у санаторії. Вона постійно приходила із братиком Микиткою. То от відпочивала в Одесі.
– Вони – діти війни. Реальної і реальні. Я не знаю, як вони далі житимуть із цими спогадами. На їхніх очах убивають. І їх убивають. Їхні батьки стріляють у наших, а ми, кровопивці такі, бандерівці, дітей їхніх їмо, але перед тим… ляльки для них купуємо. Їм же таке розповідають, уявляєте! – каже Руслан.
Війна триває. Руслан Миронюк, як і сотні наших солдатів, котрі повернулися із зони АТО, готовий будь-якого дня знову йти на війну. Бо там – його друзі! І вони сьогодні, у морози, сплять в окопах. Тож думка про те, чи не голодні, чи тепло одягнені, чи мають хоча б якусь зброю, не дає спокою йому тут, у теплій хаті, довкола ситих і нерідко таких невдоволених життям українців... 
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%