Усе йде прахом…

Усе йде прахом… «Тут живе барабашка», – каже власник частини колись панського маєтку.
Як у Луцьку будете підніматися з вул. Глушець на пр-т Волі, то подивіться направо – коротка вуличка Паркова, приблизно посередині якої живе собі розкішний панський маєток… Ви вже там не раз споглядали з вікон маршрутки чи автівки місцеві принади і не можете згадати такого пейзажу? Не дивно. Адже коли то було, як зведений у стилі бароко будиночок із мансардами та пілястрами на округлих вікнах був панським і навіть можна сказати – розкішним.
Очевидно, ми – покоління, яке побачить смерть цієї споруди. І як нагадування про те, що все минає, за «спиною» у напівзруйноваго будиночка – новенька багатоповерхівка. Не для бідних. Тож контраст іще той. Вперше про будинок «Волинська газета» згадала у публікації «Маєток, який от-от завалиться…» ще на початку січня цього року. Тоді й розпочали розмотування ниточок, що зв’язують минуле і сучасне.
Ідемо в гості. Облуплена стіна з табличкою «улица Парковая, 65» – то візуальний обман. Насправді номер будинку «7». Тепер це – приватна власність, розділена на п’ятьох. У відділі комунальної власності міськради кажуть, що одну частинку вже багато років здають в оренду художнику Євгенієві Стасюку. Тож саме Євгеній Григорович і привідкрив таємничу завісу історії будинка, що поволі вмирає.  
Митець каже, що дім дуже давній – будував його десь у 1889 році священик, котрий служив при Свято-Троїцькому кафедральному соборі. А згадка про нього датується 1917-м роком. Мало того, Євгеній Стасюк розповів, що свого часу мешкали тут і брати знаменитого пивовара Земана. Хто саме – сказати не може. Єдине, що знає: коли прийшли «совєти», то вони одразу втекли у Чехію.
А вже після війни дім перейшов у приватні руки.
Краєзнавець Вальдемар П’ясецький розповідає, що на території Луцька було зведено декілька десятків таких будинків. Про окремі з них лишилися згадки й навіть описи. Такий тип дворянського одноповерхового будинку виробився під впливом барокової архітектури у 17-18 ст. Характерні риси цих садиб (у польській термінології – двориків) – подовжене планування з виділеним по центру ґанком із вирізьбленими стовпами. Дах – із мансардами, оформлення вікон – заокруглене з пілястрами.
Але час невблаганний. Улітку того року, що минув, дах із мансардами… поїхав. Дякувати Богові, обійшлося без біди, хіба сам дім мало не загинув. То – наслідки ремонту одного зі співвласників, зроблений на власний розсуд. От і пошкодили несучі конструкції. Євгеній Стасюк пригадує, що приїздили й обласні, й міські комісії, вивчали ситуацію. Але ж то насправді – проблема мешканців, тож і вирішуватимуть вони її самі.
У пошуках спогадів про дім ходили і ми «в гості». Непрохано. Стукаємо у перші-ліпші двері (їх тут кілька, з обох боків). Ніхто не відчиняє, тож нахабно заходимо без дозволу.
Спочатку інтер’єр. Аби увійти, треба розсунути масні і важкі штори, тоді вас зустрінуть іще одні двері, й аж тоді – кімната. За багатьма ознаками – кухня. Буфет, старовинна лавочка і стіл.
– Я Андрій, лучанин натуральний, і то – мій спадок від дєда, – відповідь на перше моє запитання.
Андрій самотньо сидів на стільчику і розмовляти особливо не хотів. Не дивуюся насправді. Але ж ми у справі. Історичній!
Трохи розговорилися. Молодий чоловік каже, що в його діда доля непроста. Він пройшов німецький концтабір, багато про таке не розповідав ніколи, а все частіше плакав, як заходила розмова.
– Я власник цього маєтку, – гордо констатує хлопець. – Ну, не всього.
Колись просторі кімнати вже перегородилися і перетворилися, принаймні у будинку Андрія, на маленькі й тихі. Але є ще у хаті дух старовини: поцяцьковані візерунками для люстр стелі, карнизи, чималі важкі двері. І стіл, про який ми вже згадували. На жаль, важко було оцінити його сповна, дивлячись зверху, бо він був завалений усілякими «наїдками», тому довелося заглядати під стіл.
– Заглядайте-заглядайте, – відверто насміхається з надмірної цікавості Андрій, – Але якщо ці ніжки натерти, то ого-го як блистітиме. Вони ж вкриті латунню!
Звісно, тут ніхто їх натирати вже не збирається. Хоча, хтозна, може, столу ще й пощастить колись?..
Андрій повідав нам іще одну свою таємницю.
– Тут живе барабашка, – каже. – Я його назвав Барабаничом. От деколи забуду світло вимкнути, а він барабанить.
Коли ж вийшли з дому і стала фотографувати панський дах, що світиться дірками, крізь які можна легко пролазити туди-сюди, Андрій пообіцяв, що скоро все поремонтує.
На жаль, більше ні з ким із власників познайомитися не вдалося. Всі інші двері були зачинені, а з іще одних без замка на мене мало не вистрибнув пес, тому зі швидкістю звуку їх закрила, і на цьому оглядини маєтку зсередини довелося завершити.
І наостанок – неліричний відступ. У пошуках слідів минулого будинку на Парковій, 7 запитання «А нащо воно вам треба?» почула разів зо п’ять. А ви збагнули навіщо? Гине не просто маєток. Історія йде прахом…
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.  

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (167) - 44.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.9%