Чоловік привіз з АТО … кицьку

Трохи букви криві, то вибач. Ти ж знаєш, що ще в школі наша «кєра» за почерк мене завше «тюкала». А тут узагалі на коліні пишу майже. Ти, може, будеш дивуватися, чого б то я листа здумав сотворити. Але тут якось так буває нудно.

 Учора весь день ховалися в клуні. Хоч клунь тут нема, якщо чесно. «Хлєв» – по-їхньому. Я коли Ніколаїчу (мєстний один) про клуню сказав, то він довго сміявся. Хазяїв давно нема. Мо, десь досі й на Волині вже опинилися. Хата розкрита й розбита, а «хлєв» – цілий. Грубку собі змурували хлопці, двері утеплили й стіни. Хороми, бачила б…

Чуєш, дома жінка – то одне, а тут – зовсім друге. А є хлопці, яким нема кому навіть подзвонити. Як їм кришу не рве, не знаю. 

Як приїду (а обіцяють, що скоро), підемо з тобою і розпишемося. А то живемо, як не люди. І діти хай у нормальній сім’ї будуть. Обов’язково свині тримати будемо. Бо, чуєш, я тут свині навчився колоти! Тут за повара нам «Дєд», учитель історії з Житомира, він таке виробляє! Я типіро і борща зварити вмію з галушками. Приїду – нагодую.

Мо, я тебе і обідив коли. Ну, пішов сюди, наприклад… Ти пробач. Війна – то діло мужицькеє. 

Я от чого тобі пишу. Не сам приїду. Юльку привезу. Не бійся, то не баба. Юльці років зо три, і то – кицька мєстна. Вся біла, а голова – аж оранжева. Мужики Юлькою її назвали на честь сама знаєш кого. Я просто так до неї звик, що не покину. Спить тільки зо мною. А ще любить, коли їй книжку яку читаю. Вона трохи має лапу криву. Дісталося й не так зрослося, як мусить бути. Але то нічо. Єдине хочу, щоб звідси, та й додому просто. Бо як ще куди перекинуть, то де Юльку діну?..

Я тут із листом тобі посилку склав (у Слов’янську «Нова пошта» робить, хлопці обіцяли відправити, а раз читаєш – значить, дійшла): шість баночок оливок, то ти не дивуйся. Я раніше оливок на дух не переносив, думав, що противні вони. Але тут нам волонтери стільки їх навезли! І я розпробував. Правда, тільки зо дві баночки відкрив, а далі свою долю відкладав, щоб і ти попоїла з дітьми. Їжте. Скоро буду!»…

***

…Настя вже раз трьохсотий, мабуть, читала того листа. І нюхала його (чи війною не пахне), і ревла над ним, і до церкви із собою брала… Написав, що скоро буде, і ніби виїхав додому, а де подівся в дорозі, ніхто не знає. Мобілка не працює. То була ще осінь, коли писав, а вже он село снігом занесло. 

Згорнула листочок трикутничком, як він згортав. Поклала під цирату на стіл. Мимоволі відкрила холодильника: стоять його баночки з оливками, ждуть… Сльози здушили горло. Настя бігом побігла до дверей. Пустить в сіни морозу й свіжого повітря, може, плакати перехочеться, щоби діти того не бачили. Відкрила двері – не помагає. Ступила в суконки, на плечі пальто старе кинула, вийшла до брами. Снігу намело! Шуфлю в руки – й гайда той сніг проклятущий відкидати. «Фух!.. Наче пару випустила», – подумала, важко спершись на браму. Підняти очі змусив незрозумілий звук: повернула голову до зупинки, що поряд із хатою, – це справді там! Виглянула: м’яравчав… кіт. Білий. Із рудою головою. 

«Юлька! Юлька!... Киць-киць-киць! О, Настька, і ти тут. Ледве ми до тебе з Юлькою добралися. Все. Дембель!» – сковзаючись слизькою, як лезо, дорогою простував до хати її довгожданий солдат.