«Уже 20-й місяць, як ми осиротіли»

Для Сергія це була любов із першого погляду. А 16-річна Юля на таке спершу лише усміхалася. Однак семи місяців зустрічань було достатньо, аби заговорити про одруження. І невдовзі пара таки побралася.

– Відразу ми не знали, наскільки це серйозно та відповідально. Не розуміли, що це  – на все життя. Адже я на той час тільки школу закінчила, а Сергій якраз строкову службу завершував, – розповідає Юлія. – Та ми душевно підходили один одному. І через рік та трошки народився перший синочок, Діма. 

Молодій мамі непросто доводилося. Бо хоча допомагав чоловік, як міг, утім контрактна служба у прикордонному загоні, тренування і спортивні змагання забирали в Сергія немало часу.

– Вже тоді я навчилася не нарікати на труднощі. Треба – значить береш і виконуєш, – каже наша героїня.

Тому попри тягар домашніх клопотів, Юля народила коханому Сергієві ще одного сина – Максимка. А потім Господь послав подружжю довгождану донечку, Софію.

Тоді здавалося, для повного щастя не вистачає тільки одного – квартири (багатодітна родина тулилася в одній кімнатці гуртожитку). Та прийшов 2014-й – рік, коли в тисячі волинських домівок постукала війна. Рік, який назавжди залишиться чорним для родини Гулюків.

– Навесні 2014-го навіть ми, сім’ї військових, не до кінця усвідомлювали, що відбувається на Сході, – пригадує Юля. – Із тривогою спостерігали за подіями в Україні. Але й подумати не могли, яким кошмаром усе повернеться.

«Нас відправляють на російський кордон», – в один із вечорів повідомив Сергій, повернувшись із роботи. «Навіщо? Коли? Чому саме ти?!» – побивалася молода дружина. Бо хоча наказ командування не обговорюється, але ж троє дітей!!! І яких: Дімі – 11, Максимкові – 6, а Софійці всього два рочки!

Однак на ту пору на «дитячий фактор» не зумів переважити над обов’язком захистити.

– Їх усіх вишикували. Сказали: Луцький прикордонний загін повинен стільки-то бійців відрядити в АТО. Чотирьох чоловіків, у яких було по троє діток, викликали зі строю. «Хтось має якісь заперечення? Не має. Повернутися в стрій». І так усі вирушили з позначкою «доброволець» у зону виконання Антитерористичної операції, – пригадує Юля.

Швидкі збори. Гіркі прощання. Сльози дітей. Поцілунки дружин. І без жодного афішування (щоб ТАМ не «нарватися» на диверсантів) волинські прикордонники вирушили захищати Вітчизну.

– Особисто я подалі відганяла сумні думки. Та й клопоти з трьома дітьми не лишали часу для смутку, – пригадує Юля. – А от Сергій (чито відчував, чи просто більше знав) постійно згадував про смерть… Було навіть, телефоном казав, як і де його похоронити… Я, звичайно, дуже сварила за такі слова. Навіть кричала, щоб не говорив дурного. Але… він ніби в майбутнє дивився.

…Вже потім, після страшної новини, Юля пригадала: коли вони (ще із Сергієм), жили в гуртожитку,

Більше місяця, – з 28 червня до 30 липня, – родина тримала із Сергієм зв’язок. Щоб не тривожити рідних, молодший сержант не казав, у якому пеклі вони опинилися. З одного боку – російські війська. З іншого – сепаратисти в спину луплять. Прикордонників у прямому сенсі поливали «градами». Із землею тоді рівняли все: пункти пропуску, техніку, зброю. А нашим бійцям дозволялося тільки сидіти в окопах та молитися. 

Першим із волинських прикордонників загинув Сергій Киричук: боєць із Любомльщини, який 25 липня загинув смертю хоробрих у пункті пропуску «Маринівка». А майже через тиждень перестало битися серце Сергія Гулюка…

– Що таке – втратити рідну людину – на той час уже знала. Бо 25-річною я похоронила маму, – продовжує наша героїня. – Але мама перед тим довго хворіла, й ми розуміли: колись її муки мають закінчитися…  А от Сергій…

Через сльози, які заважають говорити, Юля замовкає… Думки знову відносять у той шок,  розпач, небажання жити. Ніби крізь сон, жінка згадує похорони. Хтось виступав. Хтось співчував. Хтось поглядом підтримував.

– Відразу дзвінків було дуже багато, – трохи опанувавши себе, продовжує Юля. – Телефонували не тільки друзі, родичі, а й волонтери: з Луцька, Києва, з-за кордону. Люди запитували, чим допомогти, що надіслати. Але мені, якщо чесно, до всього було якось байдуже… Я й до цього часу живу, мов тіло без душі. Встала зранку, зібрала дітей у школу-дитсадок, пішла на роботу, прийшла, цілий вечір – уроки, їжа, прання, прибирання, пізно ввечері впала на ліжко геть знесилена. І так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком…

Якоїсь особливої підтримки жінці нема в кого просити. Бо в тата інша сім’я. У сестри своїх проблем вистачає. А Сергієві родичі мешкають у Рівному. Тому здебільшого підтримують добрим словом колеги з пошти, де останніми роками трудиться Юля.

Щоб допомогти вдові і трьом сиротам, жінки з Луцького прикордонного загону теж час від часу телефонують. А командування Держприкордонслужби вручило сім’ї загиблого Сергія Гулюка ключі від нової трикімнатної квартири.

– Це може здатися містикою, та коли чоловіка вже не стало, а про нове житло ще не йшлося,

Ми разом ходили з кімнати в кімнату. Оглядали приміщення, яке було без ремонту. І потім, уже наяву, коли вперше зайшла до подарованого помешкання, дуже дивувалася, наскільки віщим виявився сон, – зізнається жінка.

Щоб сім’я нарешті перебралася до просторого житла, благодійний фонд «Волинь-2014» допоміг із грішми на ремонт, а саму роботу виконали прикордонники. Відтак, на зекономлені гроші вдалося трошки кухню обставити.

– У напівпорожніх кімнатах, – зізнається Юля,– так не вистачає присутності коханого чоловіка й тата. Тому майже в кожній ми поставили його фотографії…. Чи тому, чи ні, але він постійно поряд. Було якось, Максимкові хресна мама подарувала щит і меч, наступного ранку син прибіг і каже: «Мамо, уві сні до мене тато приходив, і ми цілу ніч із ним гралися». …Буває, я сама сяду десь у куточку поплакати (щоб діти не бачили) й відчуваю: теплом мене огортає так, ніби Сергій обіймає… Я знаю, це може здатися дивним. Та все одно вірю: він нас ніколи не покине.