Чужі і... найрідніші

Чужі і... найрідніші

Двері кабінету відчинила бабуся. Сюди, до служби у справах дітей, вона приїхала із с. Затурці Локачинського р-ну. Прийшла просити. Не за себе, ні (з діагнозом «рак» помогти їй міг тільки Бог). Бабуся благала за двох своїх онуків…

Так склалося, що обидві доньки цієї жінки були безталанними. Народивши по первістку, подалися світ за очі. Тож маленькі Діана та Максимко лишилися на руках у бабусі. Жили непогано, хоч і не легко. Старенька як могла забезпечувала внуків усім необхідним.
Однак страшна недуга обірвала плани про гарне майбуття і, здавалося, хотіла розбити хай маленьку, проте сім’ю.
Ось чому, переступивши поріг кабінету, сивочола жінка молила: «Знайдіть моїм внукам родину. Це останнє прохання. Не хочу, щоб опинилися в інтернаті. Досить, я там росла»…
ОСТАННЄ ПРОХАННЯ
Помогти у такому складному завданні часу було ой як мало. Після операції бабусі давали місяць, ну може два. А вона покинути цей світ хотіла після того, як побачить нових маму й тата для своїх онуків.
«Зізнатися, коли ми слухали цю жінку, мороз ішов по шкірі. До своєї смерті вона була байдужа. Спокійно говорила про діагноз. Та за дітей просила так, що не пообіцяти помогти не мали права», – пригадує історію кількарічної давнини начальник служби у справах дітей Локачинської райдержадміністрації Валентина Кухарук.
Фахівці служби з досвіду знали: справа це не легка. Підшукати достойну родину за місяць-другий може не вдатися. Тому стали стукати в усі можливі двері. Зокрема – в редакцію газети.
«То, пам’ятаю, було літо. А в цю пору, знаєте, в людей роботи повно. Тож коли друкували замітку, що двоє сиріт потребують батьків, навіть не знала, чи хто її прочитає», – зізнається Валентина Дмитрівна.
Однак через кілька днів до служби стали приходити люди. Одні, вислухавши про Діану і Максимка, обіцяли подумати. Інші, як-от місцева вчителька, погодилася, та захворів і помер її чоловік, тож узяти на виховання двох діток жінка згодом відмовилася. Проте останнє прохання онкохворої бабусі служба у справах дітей таки встигла виконати.
У НОВИХ БАТЬКІВ
– У вихідні мій чоловік Толя присів пресу почитати. Я на кухні хазяйнувала. Дивлюся, газету несе. «Слухай. Тут двоє діток, – каже, – родину шукають. Сиротами можуть зостатися. А ми тут розкошуємо. Треба помогти», – пригадує слова чоловіка Тамара Новосад, яка великою родиною мешкає в с. Тумин Локачинського р-ну.
На той час, коли подружжя дізналося про Діану та Максима, воно виховувало трьох власних діток. Старшій, Марійці, у 2009-му було 11, Сашко – на рік молодший, а найменша, Таня, мала всього сім літ.
Так вийшло, що приблизно тоді подружжя Новосадів познайомилося з вихованцем Володимир-Волинського інтернату. Хлопчик лежав у лікарні, проте ніхто з рідних його не провідував, не приносив гостинці. Анатолій і Тамара дивилися на сироту – й серце щеміло. «Глянь, за віком – як наш Сашко, – перемовлялися. – Можемо, заберемо?..» Але доки роздумували, дитину прихистила інші сім’я. Відтак, дізнавшись про затурцівських діток, Новосади вже не зволікали. Протягом тижня прийшли до служби й упевнено: «Забираємо».
– Бабуся Діани й Масимка до нас приїжджала, тижнів зо два разом із дітками погостювала. Потім злягла настільки, що вже сама потребувала стороннього догляду й фактично весь час була в лікарні, – пригадує старша в родині Новосадів бабуся Олена. – Потім її не стало. Та помирала жінка зі словами: «Я спокійна за своїх онуків…»
За чотири роки, що відтоді минули, дочки померлої вернулися. Пішли у віру. Створили нові сім’ї. Одна з них має дитину у другому шлюбі. Про сім’ю, що прихистила Діану і Максимка, вони знають. Фізіологічна мама Діани якось навіть зустрачалася з донькою. Щоправда, на нейтральній території, в Локачах. Із годину вони балакали. Однак це нагадувало розмову двох чужих, хоч і знайомих людей…
МАЧУХА НЕ ПРИЙНЯЛА
Коли у Тумині люди почули, що Новосади беруть чужих дітей на виховання, розмов було різних. Одні казали: «Навіщо вам той клопіт? Хіба замало трьох своїх?» Інші патякали, мовляв: «Та то на гроші спокусилися. Заробити на сиротах хочуть». Однак подружжя не чутками переймалося. Основне, що турбувало Новосадів, – любов і затишок їхніх тепер уже п’ятьох синів та дочок.
Аби у кожного з дітей був свій куточок, Новосади в 2011-му з’єднали хату й літню кухню, житлову площу розширили, а з коштами на ремонт місцева влада помогла. І хата, дійсно, наче лялька стала.
Здавалося б: живи й радій! Та…
– Як радіти, коли довкола стільки обездолених?! – не могла заспокоїтися пані Тамара. І коли служба у справах дітей знову звернулася до родини, подружжя без роздуму пристало на нову пропозицію.
– Хлопчик Микола був ще одним із тих, до кого доля не була ласкава, – провадить начальник служби Валентина Кухарук. – Його родина мешкала в локачинському селі Залужне. Дитині й шести не було, як померла мама. «Чи впорається тато?» – переживали ми. Бо він хоч не поганий чоловік, але самому у селі не просто.
Коля пішов у перший клас. Одначе тато дійсно не встигав займатися й дитиною, й роботою. До школи хлопчик приходив брудний, голодний. Що вже казати за успішність. Тож скоро служба запропонувала татові: «Давайте заберемо його в інтернат, але без позбавлення вас батьківських прав». І впрошувати не довелося.
На канікули тато забирав Колю. Однак нова батькова дружина мала свою дитину й приймати чужу не збиралася. Тому невдовзі хлопчика привезли на судове слухання, де його тата мали позбавляти батьківських прав.
– Спочатку ми сумнівалися: може, спішимо? Та коли в зал суду зайшов батько й навіть не підійшов до сина, сівши в протилежному кутку, я, ледь стримуючи сльози, кажу до Колі: «Хочеш нових маму й тата?» «Хочу», – без вагань відповіла дитина. І відразу після судового слухання я поїхала в Тумин до Новосадів.
Миколка виявився майже ровесником Сашкові Новосаду. Тому коли невдовзі нова родина запросила Колю на Пасху, він швидко знайшов спільну мову з новою сім’єю. Причому з перших днів став казати до старших «мамо», «тату», «бабо».
– Після Великодня він мав довчитися в інтернаті, потім на канікулах усіх вихованців повезли на море. І весь той час Коля дзвонив: «Коли ви мене заберете?», питав у вихователів: «Чи нова сім’я не передумала?» А як урешті назовсім переїхав, то здавалося, завжди тут був своїм.
ТУТ ВИСТАЧИТЬ І МІСЦЯ, І ЛЮБОВІ
– 27 липня ми святкуватимемо рік, як Коля з нами! – кажуть у родині. Із Сашком вони тепер – нерозлийвода. Тільки батько Толік за ворота – хлопці й собі беруться господарювати.
– Було, що Саша хотів циркуляркою працювати. Ми насварили. То він зі старої пральної машини мотора зняв і зробив маленьку циркулярку. Нею разом із Миколою дошки ріжуть. Клітки для качок зробили, – хвалиться бабуся Олена. – У вітальні табуретки стоять – це теж робота хлопців.
Марійка, Таня і прийомна Діана – мамині помічниці: прибрати, їсти зготувати, в городі пополоти. Займаються дівчата бісероплетінням. 
Щоби в оновленій домівці не тільки тепло спалося, а й ситно їлося, родина має 5 га орної землі, придбала тракторця й весь інвентар до нього. У хліві – дві корови, теля, двоє коней, свині, шестеро овець ще й 90 голів птаства тримають, у ставку, що неподалік, ловлять рибу, в лісі суниці збирають.
Труднощі, звичайно, є, не приховує начальник служби у справах дітей. Попервах Тамара Іванівна приходила радитися: то навчання дітям складно дається, то лікування необхідно (Миколі вже робили операцію, Діана, маючи захворювання коліна, потребує регулярного оздоровлення, тому й у день нашого візиту перебувала в санаторії).
– Хвороба дозволу не питає, – каже Тамара Іванівна, котру й саму недавно оперували. – Та все має скластися добре. Діти, он, вступати хочуть. Старша наша, Марійка, документи до Ківерцівського медколеджу повезла з Толиком. Сашко у військовому ліцеї навчатися хоче, а Коля мріє фах електрика чи водія здобути. Порозлітаються діти по світу. Тихо в хаті стане. Тому просимо, аби нам ще одну дитину дали. Було би добре, якби Максимкового ровесника – дев’яти років чи молодшого. А то він, найменший, компанії не має… – зізнається господиня дому і на прощання просить: – Може, хто мами й тата не має? Привозьте. Місця й любові вистачить… 
Оксана БУБЕНЩИКОВА. 
Фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (5) - 55.6%
Пізно (1) - 11.1%
Яка різниця? (1) - 11.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (1) - 11.1%