Адамчуки - на роздоріжжі

Адамчуки - на роздоріжжі

Незалежно від того, в якому форматі відбудуться нинішнього року традиційні Дні добросусідства і чи їх проведуть узагалі, настав час подумати про наповнення українсько-польської прикордонної співпраці реальним змістом не тільки в період урочистостей, але й у будні. Бо робочих днів більше, ніж свят, і саме в години праці можна досягнути реальних результатів взаємодії.

Як відомо, ідею Днів добросусідства вже не перший рік просуває греко-католицький святенник отець Стефан Батрух. Опираючись на європейський досвід (особливо німецько-французький) він переконує: з невеликих тимчасових пунктів пропуску на ще не освоєних ділянках кордону, із залученням не тільки дипломатів якнайвищого рівня, але й простого населення, можна швидше досягнути вирішення стратегічних завдань. У нашому випадку – розбудувати нові місця перетину українсько-польського держкордону. Останнім часом особливо прискіплива увага прикута до двох точок на карті Волині: с. Кречів Іваничівського р-ну (межує із с. Крилув гміни Мірче Грубешівського повіту Люблінського воєводства) і с. Адамчуки Шацького р-ну (із іншого боку р. Західний Буг – с. Збереже гміни Воля Ухруска Влодавського повіту Люблінського воєводства).
З приводу належної організації всіх запланованих заходів представники органів влади та дипломатичного корпусу ще весною провели дві наради: спочатку в Любліні, потім – у Луцьку. Щоправда, через важливі чинники (наприклад, Західний Буг між Кречевом і Крилувом розлився так, що не вистачає довжини понтонів, аби сполучити між собою обидва береги, проте є й інші причини) цьогоріч Днів добросусідства тут може й не бути. А от чого від них чекають в Адамчуках і Шацьку?
Щоб знайти відповідь на це просте запитання, «Волинська газета» вирішила побувати на місці чергового етапу українсько-польського єднання.
До Адамчуків можна дістатися кількома дорогами. Але найпожвавленіша – бруківка, що сполучає села Старовойтове і Залісся. Вона петляє біля нашого берега прикордонної ріки серед невеликих сіл і густих лісів. Від брата-близнюка по той бік річки її вирізняє, звичайно, зовнішній вигляд та якість. Якщо на польській стороні вже давно прокладено сучасну дорожню інфраструктуру, то ми використовуємо допотопний шлях, котрий дістався нам ще від «совєтів». І, що характерно, пісні й танці, міжнародні конференції та братання, які відбувалися під час попередніх Днів добросусідства, на її стан аж ніяк не вплинули. Ні в гірший бік, ні в кращий. 
– Полякам, які масово до нас приходять чи приїздять велосипедами через понтонний міст у Дні добросусідства, тут усе подобається, – каже Грабівський сільський голова Василь Голядинець. – Єдине, на що нарікають, – на стан автодоріг. Мовляв, у них такого вже давно не бачили…
Проте бруківка – це ще не найгірший варіант. У тих же ж Адамчуках, де зараз мешкає менше сотні людей (переважно пенсіонери), на вулицях вже давно звикли до звичайного піску та щебеню. А як не звикнути, коли іншого варіанта наразі не існує? Село, яке в період Другої світової війни було змушене кілька разів змінювати місце розташування (його силоміць вивозили разом із людьми та їхніми будинками й хлівами подалі від прикордонної смуги), здається, й досі не може оговтатися від пережитого. Хоча в очікуванні стратегічних змін на міждержавному рівні дехто з далекоглядних уродженців Шаччини вже встиг тут розкупити усі хати-пустки. Так, про всяк випадок… Щоб потім була можливість якнайдорожче продати наділи для митних та прикордонних офісів, необхідних для сучасної інфраструктури МАПП.
Тож якщо залучення європейських коштів для розбудови транспортної та комунальної інфраструктури всієї Грабівської сільради, до котрої належать Адамчуки, можна вважити одним із пріоритетів подальшої роботи, то й минуле тут не висить каменем взаємних звинувачень. У с. Грабове, наприклад, дбайливо оберігають братську могилу радянським військовослужбовцям, які влітку 1944 р. звільнили цю територію від гітлерівських окупантів. А жодних польсько-українських конфліктів, як запевнив Василь Голядинець, у навколишніх селах між людьми не виникало ні в 1943 р., ні раніше, ні пізніше. Мирно жили люди, словом.
Нинішній стан справ можна охарактеризувати значно прозаїчніше: до Днів добросусідства тут готуються, розраховуючи виключно на власні сили сільського, районного та обласного масштабів. Загалом, ці сили не мають стосунку до бюджетних ресурсів, які вже давно передбачені на інші видатки. Але навіть такі скромні можливості не завадили зробити все для того, щоб у серпні захід відбувся на гідному рівні. 
Разом із Василем Голядинцем ідемо від лісу, що на височині українського берега Західного Бугу, до ділянки кордону, де зазвичай розташовується тимчасовий пункт пропуску, а річку перекриває понтонна переправа. В умовах сильно заболоченої місцевості (щовесни вода її щедро заливає мільйонами кубометрів швидкої течії) вже давно вдалося прокласти тверде покриття на шляху туристів, котрі долають кордон. Кілька днів «косметичної роботи», і все для нового етапу Днів добросусідства буде готове. 
– На превеликий жаль, за багато років я жодного разу не брав участі в засіданні оргкомітету, – не приховує емоцій Василь Володимирович, який на чолі місцевої громади трудиться ще з 2006 р. – А коли не запрошували, то я й не міг внести якісь пропозиції. Наприклад, не переконаний, що цей захід має тривати цілий тиждень. Бо ж доводиться не лише гостинно зустрічати велику кількість гостей, але й дбати про дотримання правопорядку, санітарно-епідеміологічних вимог, зрештою, про безпеку транспортних перевезень. З польськими колегами, до речі, ми спілкуємося лише раз на рік, коли або вони сюди прибувають, або ми ходимо у Волю Ухруську. Тож хотілося б, аби контакти були дієвішими й результативнішими. Щоб мешканці нашої сільради та району реально побачили, яку користь приносять для них ці Дні добросусідства. 
Поділяє таку точку зору й голова Шацької райдержадміністрації Володимир Найда:
– Досвід українсько-польської співпраці на місцевому рівні підказує, що вона буде приносити користь тоді, коли обидві сторони матимуть конкретні результати роботи. Ми напрацювали низку спільних проектів, тож будемо втішені, коли їх реалізуємо. 
…Залишаючи Адамчуки, згадав про одного з найповажніших мешканців – Олексія Глущука. Кілька років тому цей оптимістичний дідусь лише поглядом проводжав колони мандрівників, які рухалися на нашу територію від понтонної переправи на берегах рідної йому річки, котру він долав убрід ще за часів Другої Речі Посполитої. У нього не було ні закордонного паспорта, ні візи, тому й сидів на лавці біля своєї хати, а не в кріслі почесної президії. Була ідея допомогти виробити для Олексія Глушука всі необхідні документи, щоб він цього року став живим символом ідеї Днів добросусідства. Але, як повідомив голова сільради, дідусь не дочекався кращих часів і відійшов у Вічність. Дуже шкода… Але це ще раз підтверджує: не треба відкладати на потім те, що слід робити буквально вже. 
І в справі Днів добросусідства – особливо. Вони справді повинні бути святом, але яке ознаменує не черговий захід в якійсь програмі Євросоюзу, а стане підсумком щоденної та копіткої роботи між, насамперед, територіями, де вони відбуваються. 
Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (612) - 86.1%
Пізно (26) - 3.7%
Яка різниця? (14) - 2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (30) - 4.2%