Стреси війни лікували… картоплею

Стреси війни  лікували… картоплею

Медичка із с. Городині на власному досвіді відчула, що таке «донецький синдром».

Її Сергій був першим у селі, хто пішов на війну. І хоча два роки тому про бойові дії ніхто не казав, утім колишній прикордонник як тоді, так і зараз стверджує: «Раз військову присягу склав – усе життя їй вірним буду!».
Згадувати про більш як рік на фронті Сергій Никитюк не любить. Який він там, мовляв, герой... А от дружина Наталія має чим поділитися. Бо хто би що не казав, але саме її коханий показав приклад іншим односельцям, як зі зброєю в руках боронити Україну.
– Сказати, що я мріяла про чоловіка-героя, – такого не було, – зізнається жінка. – Навпаки. Коли звечора він отримав повістку, я плакала і просила, щоб не йшов. Але він лиш рукою махнув: «Не для того я у прикордонних військах служив, щоб тепер за жінчину спідницю ховатися».
Сказав – і вже наступного дня поїхав на медкомісію.
Аби не зірвати першу хвилю мобілізації, уповноважені говорили тільки про двотижневі навчання на базі Володимир-Волинської бригади. Потім майбутніх бійців перекинули на полігон біля Рівного, де не звиклі до польових умов чоловіки стали масового хворіти на застуду, бронхіти, навіть запалення легень.
– А далі був Донбас – фронт, про який я більше знала з новин телевізора, ніж із Сергієвих розмов, – продовжує Наталія Никитюк. – Зідзвонювалися ми щодня. Іноді – й по декілька разів. Тому нерідко на «задньому» фоні чула, як щось гупає, свище, грюкотить. Жодного разу чоловік не розповів правду про цілодобові обстріли. Мовчав про міни, яку чатували на кожному кроці, та кулі снайперів. Словом, на всі мої запитання спокійно відповідав про «дощ, що тарабанить за вікном» або «грозу», котру бійцям влаштовували «гради». 
І лише зараз, через рік після демобілізації, Сергій Никитюк тихими сімейними вечорами починає ділитися спогадами про війну.
Як зізнався військовослужбовець, бойове хрещення він пройшов під Савур-Могилою. Дуже, зізнається, було страшно. Якось прийшов командир: «Хлопці, є наказ. Чи повернемося після його виконання – не знаю. Але хто готовий – за мною». Правдиве слово і власна відвага командира зробили своє діло. І хоча боялися всі, однак боягузом не став жоден.
Бій за стратегічний об’єкт дався важкою ціною. Сотні загиблих та покалічених. Очевидці страшних подій пригадують, як опісля доводилося йти полями попід Савур-Могилою, збирати руки, ноги, голови і все це закидати в КамАЗи, які рухалися поруч.
Не знаючи, але серцем відчуваючи смертельну небезпеку, дружина Наталія щомиті, здавалося, просила Господа берегти її Сергія. І чоловік те відчував. Хоча як саме – не в силі пояснити. 
– Мені найбільше чомусь згадується серпень 2014-го, – зауважує Наталія Іванівна. – Командування пообіцяло, що наприкінці місяця Сергієві та ще частині хлопців дадуть коротеньку відпустку.  Ми, родичі, вже виїхали бусом назустріч чоловікам, а вони геть усі мобільного не піднімають. Якби в інший час, могли би подумати: сплять абощо. Однак це було в період Іловайського котла, тож, здавалося, я збожеволію раніше, ніж дочекаюся довгожданого «алло».

І рідні божеволіли недарма. До святкувань Незалежності України ворог добре підготувався. Як пригадує Сергій, ніч на 24 серпня була відносно тихою. О пів на шосту ранку хлопці повставали чаю заварити. Але щойно показало 6.00, як із ворожих позицій почалися «салюти-вітання». І то такі потужні, що не один тоді боєць подумки з рідними прощався. Навіть через тиждень, 31 серпня, обстріли тривали. Тож додому бійці 51-ї поверталися автобусом, схожим на решето. 

– П’ять місяців служби змінили Сергія. І то дуже змінили, – зізнається Наталія Никитюк. – Він став більш мовчазним, замкнувся в собі. Але водночас якась така мужність у нього з’явилася. А в мене – відчуття, що поруч із Сергієм я в надійному захисті...

Як під час першої відпустки, так і після демобілізації, яка прийшла у березні 2015-го, Сергій Никитюк потерпав од проблеми, яку психологи називають «донецький синдром». Що то за біда і як її долати, не знала навіть медичка- дружина.

– Хоча багато літ працюю фельдшером, утім ніхто не вчив нас надавати психологічну допомогу військовослужбовцям. Я просто помічала, що чоловік здригається від кожного різкого звуку. Бачила, як він, мов мала дитина, реагує на гул мотора. Грюкіт від падіння предмета теж змушував підскочити, – не приховує жінка. – А повністю позбутися «донецького синдрому» не вдалося навіть зараз – через рік після повернення з війни.

«Я жив лише твоїми молитвами», – зізнався дружині демобілізований боєць.

Коли в серпні прийшов у відпустку – замість терапії було йому копати картоплю. Коли демобілізувався – за найкращі медикаменти стало садіння картоплі. Словом, старався військовослужбовець із головою піти в роботу, аби ввечері впасти від утоми і міцно заснути.
Попри цілий рік після фронту, війна не лишає у спокої. То один побратим на розтяжці підірвався. То інший від ран помер. А скільки їх, бойових побратимів, мордується в полоні?..
…Та сьома хвиля мобілізації чоловіка не лякає. Прийде повістка – і Сергій Никитюк буде готовий уже наступного дня змінити плуг на автомата.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (612) - 86.1%
Пізно (26) - 3.7%
Яка різниця? (14) - 2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (30) - 4.2%