У Куклах живуть не по-куклівськи

Школа, яка вважається однією з найстаріших шкіл у районі (нове приміщення збудоване 1972-го), справді вразила із самого початку – величезна територія (майже 4 га), величезний стадіон, на якому хлопчаки грали у футбол, облаштовані доріжки і акуратні клумби з квітами. Тут за господиню – директор школи Ніна Хомич. Вона сама збирає насіння, стежить, щоб багаторічні квіти викопувалися на зиму і вчасно висаджувалися.

Ніна Миколаївна гостинно запрошує і ділиться секретами успіху. А гордитися справді є тут чим і ким. Адже для школи важливо, ким стали і чого досягли її вихованці, каже з гордістю директорка. Це професор, доктор медичних наук, президент Асоціації косметологів України Олександр Макарчук, прокурор Маневицького р-ну Анатолій Хомич, директор Маневицького краєзнавчого музею Петро Хомич, знана волинська поетеса Світлана Бусел-Костюк та багато інших, які чесно і самовіддано працюють на різних посадах.

Сама Ніна Миколаївна приїхала сюди працювати ще зовсім юною після закінчення Володимир-Волинського педучилища в 1971 р. Так і залишилася, бо знайшла тут свою долю.

– Багато тоді працювало молодих і старших вчителів, в яких було чого повчитися: Микола Гуменюк (учитель англійської мови) був тоді заступником, нині працює в інституті післядипломної освіти. Керманичом тоді був Хомич Петро Антонович. Саме він домігся, щоб збудували нове приміщення. 

Директором школи Ніна Миколаївна працює з 1998 р. Зараз тут – 128 вчителів, 154 учні. Колектив творчий, дружній. Беруть участь у всіх професійних конкурсах. Є навіть свій фольклорний колектив, у якому співають учителі.

– Ходіть, я вам покажу, що наші діти вміють робити, –  кличе за собою господиня храму знань. – У нас працює гурток «Умілі руки» , яким керує учитель трудового навчання Тетяна Мазур. Вона усього вчить школяриків– і як із бісером працювати, і як зі звичайної крупи шедеври створювати, і новітнім технікам… 

На стінах школи – роботи дітей, ще й такі, хоч завтра виставку відкривай. Діє літературна вітальня «Дивослово», туристично-краєзнавчий гурток. 

Ще одна гордість школи – живий куточок: є тут морські свинки, папуги, рибки. Серед активних доглядальників – Сашко Зінич. Він дуже захоплюється тваринками. Став навіть призером (писав науково-дослідницьку роботу) обласного конкурсу живих куточків. Правда, на літо діти забирають тваринок. Тож зараз тут тихо і порожньо. 

Особлива гордість школи – музей села, створений учителем історії із 50-літнім стажем Федором Буселом. Відколи тут працює, збирає раритетні речі – древні знаряддя праці, старовинний одяг, вишиванки. Федір Гнатович залюбки провів невеличкий екскурс у минуле. А послухати і подивуватися справді є чому. Бо спогади про Кукли датуються ще ХVI ст., а розкопки довели: поселення людей тут були ще тисячу літ тому. У ХІХ ст. у селі уже діяв винокурний завод, видобували і випалювали дьоготь, працював водяний млин.

Війни ХХ ст. не оминули й це село. Під час Першої світової в північних околицях Куклів, як свідчать історики, загинуло близько 400 солдат російської армії. Де точно, ніхто не знає, та й не шукали. Бо під час наступу австро-угорських військ мешканці села тікали далі, за Стир, залишаючи рідні місця, а тих кілька сімей, що залишилося, потрапило в полон, і їх вивезли. Село і церква були дощенту зруйновані, спалені. Тому достеменно, де шукати, не знають. Отож, залишаються неупокоєними стільки людських душ! Є ще над чим працювати місцевим краєзнавцям.

Ще один цікавий штрих. Жив раніше у селі Олег Смаль, який розповідав усім, що бачив Володимира Ульянова-Леніна, бо був куклівчанин учасником Жовтневого перевороту 1917-го. Правда це чи ні – хто тепер знає…

Про події Другої світової Федір Гнатович теж охоче розповідає. 

Цікаві факти. Сільський староста Микола (вбили в кінці війни партизани), який умів балансувати між німецькою окупаційною владою і односельчанами, допомагав утікачам  із німецького полону (до 60 особам): тишком-нишком розподіляв по хазяям на роботу. Колишніх бійців радянської армії підгодовували. Потім їх вербували партизани. Діяв тут загін Івана Шишка (житель с. Граддя), згодом увійшов до складу з’єднання Сабурова.

Були тут, починаючи із 1944-го (коли повернулися совєти), і «стрибки». Головне їхнє завдання – протидіяти бандерівцям. Але представники групи УПА Лисенка (жителя с. Боровичі) встановили зв’язок із місцевими «стрибками» (серед них були Федір Невидюк і Іван Семенюк, загалом усіх 7), завербували у свої лави і створили осередок Організації Українських Націоналістів. Коли на території села 1950-го вбили оперуповноваженого Маневицького райвідділу, капітана КГБ Олександра Матвєєва, цих хлопців  викрили і всіх відправили на Сибір у заслання. Зокрема Федір Невидюк відсидів 25 років і таки повернувся на рідні терени.

 Біля Куклів був хутір Калинівка, який складався із 4-5 хат. Упівці під час війни постійно застерігали їх, щоб не мали зв’язків із партизанами. А як тут не мати? Коли самі приходять до хати… Упівці змушували їх тоді виселитися. А куди ж хуторяни мали йти, коли тут усе було рідним? Так-от, у серпні 1943-го хтось  підпалив хати хуторян. А там – і діти, і жінки. Люди були впевнені, що це діло рук комарівської боївки УПА. Поховання 17 загиблих селян було велелюдним, особливо людей жахнула смерть вагітної жінки, яка десь от-от мала народити. До цього часу в центрі села поряд із монументом загиблим воїнам зберігся хрест пам’яті невинно убієнним калинівцям. Щороку їх вшановують також.

…Матеріалів для роздумів багато. Найважливіше – навчити дітей засвоїти ці уроки історії та зробити свої висновки. Бо ж саме цим юним куклівчанам творити майбутнє України.