Де заховані скарби Берестечка

Де заховані скарби Берестечка

Ще досі Берестечко, що на Горохівщині, береже згадку про часи козацької слави. Тут і нині у свято і будні збираються сучасні лицарі, аби продемонструвати не лише фізичну силу, а й випустити на волю український дух свободи. Тут атмосфера особлива, незважаючи на чимало проблем у питаннях інфраструктури, культурного розвитку та щоденних потреб місцевого населення, які найчастіше доводиться  вирішувати міському голові Миколі Шотіку. 

Звісно, на початку нашої розмови із Миколою Олексійовичем ми торкнулися історичних питань. Але говорили не лише про минуле, бо дуже хотілося почути від керівника міста, як він бачить сучасне і майбутнє славетного Берестечка. 
– Тепер рідне для вас Берестечко – то місто козацької слави... 
– Спірне питання... Швидше – це трагедія... Адже  битва під Берестечком – жорстока поразка, де була паніка і втеча. Але й був подвиг 300 козаків. 
– Можливо, але вирішувати такі питання – справа істориків. Ми, звичайні українці, в будь-якому випадку повинні пишатися тим, що в нашій історії є така сторінка. І перегортати її треба не лише з болем через поразку в битві, але й із відчуттям гордості за те, що ми є нащадками таких сильних духом особистостей. 
– Звісно, це правильно, але все ж ті події треба оцінювати реально. 
– Якщо ви вже торкнулися реалій... Берестечко, як жодне інше місто на Волині, має все для того, аби стати туристичною Меккою цілої України. Словом, коли іншим доводиться щось вигадувати і складати легенди, котрими можна спокусити туриста, то Берестечку лише варто пригадати свою історію і відновити її. Але, пробачте за прямоту, ви як керівник міста, причому вже третьої каденції, не відчуваєте своєї провини за те, що пам’ятки у Берестечку і його округах перебувають подекуди у жалюгідному стані. Та й що приховувати: не всюди навіть є під’їзні шляхи до місць історичної слави та пам’яток... 
– Я би не сказав, що у нас зовсім немає під’їзних шляхів... Те, що вони не в такому стані, як хотілося, то... Але ж це проблема всієї України – не тільки Берестечка. І ви  самі це добре знаєте. А щодо пам’яток. Ми, наприклад, маємо величний собор. 
– Добре, теми собору ми ще торкнемося. Давайте вже завершимо розмову про дороги, якими до нас їдуть європейці, зокрема поляки. Думаю, враження у них після побаченого і відчутого – не найкращі... 
– Так, їдуть, але не так часто, як би того хотілося... 
– Поблизу Берестечка – прекрасні пам’ятки, але знову ж таки – у занедбаному стані. 
– Ви зрозумійте: то – пам’ятки архітектури державного значення, які охороняються законом. Якби ми мали право, то, принаймні, могли би щось поладнати, пофарбувати – і вже вигляд був би кращим. А так... Аби розпочати якусь реконструкцію, треба виготовити відповідну документацію. Тільки самі папери вже коштуватимуть дорого. А провести роботи?..  Проте питання постійно тримаємо на контролі, про це відомо в області, обговорюється на державному рівні. 
– Зрозуміло. Поки вирішити ситуацію неможливо. Тоді собор. Не секрет, що він мав стати копією столичного Володимирського, але не все склалося, як хотілося. 
– Ой, було із цим храмом чимало конфузів. Зведення розпочали ще перед Першою світовою війною. Але матеріали під час війни розікрали. Тож відновили будівництво вже за часів панської Польщі. За архітектурою, зовнішнім виглядом і масштабами він мав бути таким, як Володимирський у Києві. Але поляки не дозволили спорудити його вищим, як костел, що по сусідству. Тож звели незавершену його форму. Але церква тоді діяла. Потім – у радянські часи, тут були склади. 1991 року собор знову відкрили і запланували відновити будівництво. У 2000-му розпочали реконструкцію. Ви, очевидно, теж добре пам’ятаєте, що 2001-го Берестечко відвідав тодішній Президент України Леонід Кучма. Він дав доручення Олександрові Омельченку (у ті роки – Київський міський голова, – авт.) фінансувати і контролювати ведення робіт. Тож розпочалося будівництво. Можливо, навіть занадто масштабне – так собор став заручником різних політичних подій. Коли були парламентські вибори, Берестечко не надто підтримало Омельченка... А потім на президентських знову мало голосували на його користь. Тому він далеко не всі обіцянки виконав... 
– Політичний вітер подув не в бік собору... 
– Так. Але, знаєте, то така справа. Адже Берестечко, хоч і маленьке містечко, проте дуже своєрідне: тут людей не можна примусити думати так, як хочеш ти. Іще важче – щось наказувати. Якщо брати через коліно, то можна лише досягнути зворотного результату. 
– То, очевидно, ви маєте свої методи заохочення, адже берестечківці вже втретє довіряють вам найголовнішу керівну посаду у місті. А що вперше підштовхнуло вас позмагатися за місце мера? 
– (Сміється). Так склалося. Не можу сказати, що ця робота була мрією мого життя. Я раніше працював у профтехучилищі заступником директора з виховної роботи, за фахом – географ. А потім... Словом, запропонували мені спробувати власні сили. От і... Перші вибори досі пам’ятаю. Конкуренція – величезна: на місце претендувало 9 кандидатів. Різні люди з різним рівнем довіри серед населення. Особливої агітації не проводив. Чи вірив у перемогу? Звісно, були сподівання. Адже кожна таке поразка – то удар по самолюбству. Єдине, що скажу: тоді всі кандидати чергували біля виборчих дільниць. Я ж проголосував і спокійно пішов додому спати. А потім мене будять о 2-й ночі і кажуть: „Вітаємо! Ти – міський голова!”. Але в підсумку вийшло так, що різниця голосів між мною і кандидатом-підприємцем – лише п’ять. Тож інтрига трималася до останнього. 
– Вдруге перемогти було легше? 
– Не знаю, чи можна так сказати. Ну, кандидатів вже було менше – лише 5. Та й тоді я отримав 60% голосів. Перевага вже очевидна. 
– Як вважаєте: чим вдалося завоювати таку довіру, адже не секрет, що діючій владі люди не звикли довіряти і, м’яко кажучи, дещо недолюблюють? 
– Ой, це питання не до мене. То в берестечківців варто поцікавитися. 
– Добре, тоді перефразую. Розкажіть: що зараховуєте до власних здобутків перед мешканцями Берестечка? 
– Ну не можу я себе хвалити. Принцип „не хвали себе сам – нехай тебе люди похвалять” для мене дуже важливий. 
– Це не та ситуація. Але, зважаючи на вашу надмірну скромність, підійду з іншого боку: ви представляєте інтереси людей, котрі довірили вам владу. Прозвітуйте, що з обіцяного у передвиборчий період вдалося виконати, а що не склалося і чому? 
– Перша проблема, з якою зіштовхнувся 2001-го, – комунгосп, котрий занепадав. Тоді вже все, що можна продати, там продали. Крім того, була величезна заборгованість із заробітної плати. Мені вдалося залучити до роботи Андрія Сергійовича Рузака – тепер начальник Берестечківського ВУЖКГ, депутат Горохівської районної ради, заступник голови виконкому Берестечківської міської ради, котрий теж тоді працював в училищі. Я довго вмовляв його взяти під свій контроль цю роботу. Думав він аж три місяці, поки врешті погодився. То практично протягом першої моєї каденцій ми тягнули той комунгосп за вуха, адже без цього, вважаю, місто жити не може. Разом вчилися, переживали радощі і невдачі. Але мети досягнули, хоча три роки ми нічого не заробляли, бо та заборгованість, що була, – просто шалена як для такого міста. Тепер же наші мешканці не мають проблем із водою, вулиці Берестечка прибираються вчасно. До речі, ще одне нагальне питання, яке тоді виникло, – ліквідувати стихійні сміттєзвалища, що ми й зробили. Розумієте, ці, на перший погляд, абсолютно прості, але такі нагальні питання, іноді надто складно і затратно вирішувати. Але поки вдається впоратися, хоч і непросто. 
Крім того, ми відремонтували водонапірну башту. Раніше завжди були перебої з водою. Тепер же все налагодилося. Вода дуже хороша, артезіанська, за всіма показниками відповідає нормам. Єдине: споживачів у нашому місті мало, а платимо податки не менші, як, скажімо, Луцьк. 
– А що ви робите зі сміттям? Чому запитую? От, наприклад, поблизу Луцька є невелике поки підприємство, котре переробляє пластикову тару – виготовляють бруківку. Маєте якісь власні креативні ідеї з цього приводу? 
– На жаль, ніяких. Зрозумійте, Берестечко – місто, де мешкає 1800 людей. Це не ті масштаби. Тож поки навіть важко сортувати відходи, не те що переробляти. І, в принципі, вважаю, що в цьому плані першочергово має бути державницький підхід. Підприємцям, котрі беруться за таку роботу, повинні створюватися всі умови, а в нас поки навіть важко знайти людину, яка вивозитиме те сміття власною машиною, бо й заробити на такому не надто виходить. Не можуть же люди все життя трудитися на благо громади – необхідні матеріальні винагороди, пільги. А поки лишається надіятися, що, принаймні, ніхто не стане заважати... За прикладами далеко ходити не треба: у сусідній Польщі протилежна ситуація – там держава не лише підтримує, а й надає всіляку допомогу таким переробникам.   
– Та й поляк не стане кидати сміття посеред вулиці... 
– Так, не стане, але то в Польщі. Бо кожен розуміє, що за це треба відповідати, та й у них це вже гарна звичка. Проте виходить дивна ситуація: коли турист зі згаданої сусідньої країни їдуть до нас, то й нерідко поводяться, як українці. Особисто бачив, як полячка під час прогулянки у парку кинула під ноги обгортку від цукерки. Вони теж розуміють, що в нас за таке не карають! 
– Берестечко – повністю дотаційне місто чи трохи заробляєте самі на себе? 
– Не маємо великих підприємств, котрі можна назвати бюджетонаповнювальними. Перше, що збагачує міську казну, – прибутковий податок із фізичних осіб: профтеучилище, райлікарня, школа-інтернат. Є кілька невеликих підприємців. Проте внески їхні незначні. А ще чимало підприємств розташовані на територіях сіл – зі зрозумілих причин. Тож... 
– Маєте проблему безробіття? 
– Так, звісно. Розумієте, організацій небагато, а працюють люди не тільки з нашого міста, а й із навколишніх сіл. А скільки там тих посад?.. Тож доводить жити із власного підсобного господарства, їздять на заробітки – як усюди. 
– Здається, у центрі міста є приватний музей? Берестечко нічого з того не заробляє? І взагалі цікаво було би почути: навіщо поряд із державним відкривати ще один музей? Чесно кажучи, відвідувала ваш місцевий краєзнавчий. Мені здається, що він перебуває не в такому стані, аби заробляти гроші, та й чимало експонатів, наскільки мені відомо, ще не виставлені, бо для них просто немає місця. 
– Чому ж, наш музей досить гарний. Я про той, що разом із нами у приміщенні. А приватний... Скажу так: ним займається прокуратура. Цей громадянин проводив якісь розкопки в охоронній зоні незаконно, там вели розслідування, порушували кримінальну справу. Нарахували 14 мільйонів збитків! А що далі – не знаю, то треба запитувати у прокуратурі. 
– Берестечко багате не лише пам’ятками, а й церквами. Скільки їх у вашому місті? 
– П’ять. Разом із собором – він московського патріархату. 
– Але ж ви називали цифру – загалом 1800 людей населення. І вони так діляться у вірі? 
– Костел, переданий нечисленній греко-католицькій громаді, в принципі, недіючий. Є ще римо-католицька каплиця на польському кладовищі, старе приміщення виділили під церкву київського патріархату. Ну і баптисти. 
– Поруч із міською радою реставрують чимале приміщення. Що це буде? 
– Будинок культури – досить просторий і гарний. Практично всі роботи там проведені – фінансується з Державного бюджету. Чимало допомоги отримали від нашого депутата Верховної Ради Катерини Тимофіївни Ващук. Якщо вже заговорили за дозвілля, то скажу про наш футбольний стадіон. До речі, він для нас був просто необхідним, адже маємо команду, яка постійно показує хороші результати на різноманітних змаганнях. У 2006 році ми розпочали будівництво майданчика з синтетичним покриттям – була така державна програма. За кошти районного, міського бюджетів, спонсорської допомоги підприємців та жителів міста звели  основу, обгородили... Словом, свою частину роботи ми виконали повністю. Залишилося зробити лише синтетичне покриття, яке мала би надати держава. А коштує воно зараз недешево – 150 тисяч гривень.  От уже протягом двох із половиною років цю проблему не можемо вирішити. 
– Пройшовшись вулицями міста, побачила чимало стареньких хат. Люди покидають рідні оселі і часто їдуть за межі міста? 
– Не скажу, що частіше, ніж деінде. Просто... От мені розповідали, що в сусідній Білорусі, коли господар не живе в будинку і не доглядає за ним певний час, то просто приїздить бульдозер і його зрівнюють із землею. У нас же виходить так: у Берестечку живе чимало представників ромської національності. Ви знаєте, чим особливі ці люди. Вони мають багато дітей, отримують на них гроші, без проблем купують стару хату, скажімо, за тисяч десять, і живуть там, поки вона геть не розвалиться. Тоді просто купують іншу, а ту кидають. Потім ми не можемо знайти відповідальних. 
– До речі, щодо представників, як ви назвали, ромської національності. Люди в місті скаржаться, що від них чимало шкоди тим, кому не пощастило жити по-сусідству з циганами. Та й, кажуть, їх тут чимало. 
–  Чесно кажучи, боюся навіть щось сказати, аби потім не звинуватили у ксенофобії. Так, вони полюбляють приїздити у Берестечко, нерідко залишають тут жити. Але я не маю права заборонити їм тут бути, та й люди самі ж продають їм свої будинки. 
– У Берестечку нині проводять якісь розкопки? 
– Офіційно – жодних, проте не відкрию великого секрету, коли скажу, що тут постійно копають чорні археологи. 
– Тож значить – щось та й знаходять! 
– Посуд, залишки зброї, якісь монети, переконаний, берестечківські землі ще й досі бережуть – тож їх і викопують. А щодо надто цінних скарбів... Ну, досі про таке не чув. Але, може, колись комусь та й пощастить. 
Спілкувалася Світлана ДУМСЬКА. 
Фото автора. 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (8) - 57.1%
Пізно (1) - 7.1%
Яка різниця? (1) - 7.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (3) - 21.4%