Обком - для трудящих?

Пусковий об’єкт. Саме так називали майбутній обком. У часи, коли від воєнних подій потроху оговталися й взялися за розбудову країни, монументальна споруда викликала в народу лише захоплення. Це нині архітектори констатують: приміщення збудоване у стилі псевдокласицизму, а тоді ретельно виліплені серпи й молоти, якими щедро прикрасили фасад, тішили око й додавали суто радянської ейфорії.

За десять літ до пуску… пускового до Луцька прибув перший секретар ЦК КП (б) України Микита Хрущов. Отоді Микита Сергійович і заклав курс на відбудову народного господарства. І хоча не вистачало кадрів, сировини й палива, а більшість вулиць обласного центру взагалі не освітлювалися, одначе план п’ятирічки було виконано. Показники підскочили ледь не до небес. На 1951-1955 Москва спустила ще оптимістичніше завдання – збільшити промислове виробництво на 70%, аби подолати економічне і соціальне відставання західних областей УРСР. А долати його слід було із добротних кабінетів. 

Олексій Михайлюк та Іван Кічий у монографії «Історія Луцька» за 1991 р. писали: «Під керівництвом архітектора М. Самбурова 1952 р. розроблений генеральний план розвитку міста. Він передбачав значне розширення житлового фонду, реконструкцію і будівництво промислових підприємств, нового залізничного вокзалу і міських шляхів сполучення. План поступово втілювався у життя». У 53-му архітектор Юрій Бородін розробив проект центральної партійної адмінбудівлі Луцька. А вже наступного року будівельники стали до роботи. У липні 1958 року в газеті «Радянська Волинь» вийшла публікація під назвою «Напередодні пуску», де багато сказано про особливості будівлі й жодного слова – про те, хто ж саме працюватиме у тих 300 кабінетах із ручною ліпкою та кольоровою мозаїчною підлогою з фігурною інкрустацією. З усього видно, що амбіції партійної верхівки, нехай і місцевого штибу, були не мінімальними: «Не дивно, що адміністративний будинок привертає загальну увагу. Це – не лише найбільша споруда в Луцьку, а й в усій області. На чотирьох поверхах є 300 кімнат загальною корисною площею понад шість тисяч квадратних метрів. Поки що він носить назву «будівельний майданчик №8». У зведеннях другого будуправління його називають пусковим об’єктом.  Так, через кілька днів комісія буде приймати новий чудовий подарунок трудящим області, який прикрасить архітектурний ансамбль головної магістралі Луцька».

Отож виключно для трудящих бригада Степана Кози викладала підлогу: «Майстрам довелося виконати великий обсяг робіт: близько 1000 квадратних метрів мозаїки, в тому числі майже 400 квадратних метрів художньої». За труди портрет бригадира почепили… на дошку пошани. Паркету вклали 6 тис. м кв. Одначе бригадира Леонтія Степанця, котрий курував роботи щодо натирання елітної підлоги, чомусь не стали особливо шанувати: його світлина ніде не красувалася. А от головні маляри – Михайло Сухарчук та Борис Онисюк, демонструючи високий показник роботи бригад, на славнозвісну дошку втрапили.

Колони в коридорах, котрі стоять у будівлі й досі, виготовляли майстри з Києва. Надто не розкошували: використовували мармур, але штучний. Із природнього каменю – ангідриду – лише перила зі стояками. 

До речі, жодного слова у доступних матеріалах не мовиться про кабінети для вождів. Там же – навіть ліпка ручної роботи. Кожна фраза – про трудящих. У тій же «Радянській Волині» читаємо: «У напруженому трудовому ритмі минають останні дні перед підготовкою будинку до здачі. Пусковий об’єкт! Ці слова надають наснаги, спрямовують увагу всіх будівельників на швидке і якісне завершення будівництва». Щоправда, після завершення того будівництва саме трудящих до приміщення… не впускали. Як відомо, за порядком ретельно слідкував вахтер і не дозволяв проходити не лише простому люду, а й навіть тим дрібним чиновникам, котрі мали сміливість являтися без краватки й жакету. А як же, субординація – справа серйозна!

Того ж 1958-го завершили й благоустрій центральної площі міста з фонтаном і сходами до парку культури та відпочинку ім. Лесі Українки. Відтак із партійних хоромів відкривався доволі непоганий вид на парк та замок Любарта. Загальний ансамбль вважався надзвичайно вдалим, адже згодом відомий радянський архітектор Ростислав Метельницький у своїй книзі «Луцьк. Архітектурно-історичний нарис» писав: «Створення площі знаменувало собою початок нового періоду розвитку міста. І завдяки комплексному підходу до всіх елементів – забудови і благоустрою – дало відповідний результат, тобто простір і комплекс будівель, які дійсно можна назвати архітектурним ансамблем свого часу».

Для повного ефекту ще за кілька років, у 1967-му, коло обкому встановили пам’ятник Леніну. Звісно, також для потреб трудящих. Варто зауважити, що до підніжжя постаменту їх пускали без проблем.

Нині Володимир Ілліч відпочиває десь… на сміттєзвалищі, а про існування установи із практично закритим доступом нагадують лише серпи та молоти на стінах уже адмінкорпусу місцевого вишу. Дійсно доступним для народу обком став тоді, коли перестав бути… обкомом. А як багато цікавого його стіни ще могли би розказати! І не лише про хорошу трудову славу трудящих.