Петро, петер, Пьотер, П’єр чи Пітер?

Майже 80 років тому – 5 вересня 1933 р. – Наркомат освіти УРСР схвалив редакцію українського правопису, яка залишилася майже незмінною й досі. 

Але чи не настав час модернізувати український правопис?

Саме життя ставить перед нами це запитання, на яке дедалі важче знаходити відповіді. 

Місто Холм чи Хелм? Ім’я білоруса Аляксандра – українською слід писати як Олександр чи залишати як Аляксандр? Польський екс-Президент Kwaśniewski – це Квасьнєвські чи Квасьнєвський? Про словацького хокеїста Петера Бондра (уродженець с. Баківці Луцького р-ну) – нашою мовою треба писати як Петро Бондра чи залишати Петер Бондра? КГБ СССР (рос.) – це «Камітєт государствєнной бєзопасності Союза Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік» (бо установа розміщувалася в Москві, а в колишній «Странє Совєтов» державною мовою була російська), чи КДБ СРСР (Комітет державної безпеки Союзу Радянських Соціалістичних Республік)? Врешті-решт, ім’я Ульянова-Леніна, яке російською звучить як Владімір, нам перекладати на Володимир чи залишати, як у першоджерелі і в документах? І, якщо вже ми згадали про документи, то коли, нарешті, визначимо: Борис Клімчук (як у свідоцтві про народження та в паспорті) – це Борис Клімчук чи, все-таки, Борис Климчук (як вимагають правила української мови)?

Схоже, що коли в радянські часи наша наука остаточно стала на рейки максимального наближення українського правопису до російського зразка, відбулося не тільки доволі штучне розмежування цілих народів на східнослов’янські і західнослов’янські, але й сталася певна асиміляція української мови до російської й білоруської та відчуження її від сусідніх польської, словацької та чеської…

Якщо коротко нагадати новітню історію українського правопису, то 17 січня 1918 р. Центральна Рада видала «Головні правила». 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

25 липня 1925 р. Рада Народніх (так тоді писали) Комісарів УРСР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До її складу планували включити й західноукраїнських мовознавців, але згодом обійшлися без них. Тож у квітні 1926 р. створено «Проєкт українського правопису», який ухвалили Постановою Раднаркому від 6 вересня 1928 р. 

Оскільки Наркомом народної освіти тоді був проукраїнськи налаштований Микола Хвильовий, то через 5 років, на початку масового знищення будь-яких пагонів національної самосвідомості наших співвітчизників в УРСР, нова комісія визнала цей правопис «націоналістичним» і за 5 місяців створила новий, де українську мову було за вуха притягнуто до російських стандартів. Вершиною самодурства стало вилучення букви «ґ». 

Саме цей варіант і був схвалений Постановою Раднаркому УРСР від 5 вересня 1933 р. Незначні корекції 1946-го і 1960-го рр. нічого по суті не змінили, і наш народ до 1990 р. жив із фактично чужим правописом. Головними досягненнями стало відновлення букви «ґ» та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Дискусію на мовознавчо-правописну тему «Волинська газета» розпочала ще в циклі публікацій, який побачив світ українською та польською мовами 20 червня ц. р. під загальною назвою «Неможливо розділити те, що не ділиться: мову, літературу, культуру…». Сьогодні ми продовжуємо знайомити читача з поглядом фахівців на цю непросту тему. Думаємо, що розмова знайде своє продовження…

Власні особові назви в сучасному українському мововжитку: нормативне й ненормативне.

Сучасна українська мовна практика актуалізує низку питань, пов’язаних із вживанням, відмінюванням, правописом як питомих власних особових назв, тобто таких, що мають українськомовну структуру, так й іншомовних антропонімів, які потрапили в українську з інших слов’янських чи неслов’янських мов. Ідеться насамперед про різні імена та їхні розмовні варіанти, а також прізвища. Це пов’язано з численними випадками їх неправильного написання, якими рясніють наші друковані засоби масової інформації. Непоодинокі відхилення від норми і у вимові багатьох власних особових назв, що ілюструє мовлення радіо- і тележурналістів, різних громадських і культурних діячів, чиновників тощо. У цьому зв’язку пропонуємо деякі рекомендації щодо відмінювання й правопису низки іменних і прізвищевих форм, а також відтворення українською мовою неукраїнських, передусім російських і польських, антропонімів, у яких найчастіше трапляються помилки.

1. Звертаючись до конкретної особи, її ім’я та ім’я по батькові, як відомо, ставимо у форму кличного відмінка: Оксано Климівно, Володимире Олексійовичу, Надіє Василівно. Першорядну увагу треба звернути на такі чоловічі імена, як Андрій, Сергій, Геннадій та подібні, від яких утворюють неправильні форми в зазначеному відмінку: Андріє, Сергіє, Геннадіє замість нормативних Андрію, Сергію, Геннадію. Пам’ятаймо, що чоловічі імена з кінцевим -й (у називному відмінку однини) у кличному відмінку завжди мають закінчення -ю. Натомість закінчення -є в цьому відмінку властиве жіночим іменам на зразок Марія, Наталія, Юлія.

2. У неофіційній мовленнєвій ситуації нерідко чуємо такі скорочені варіанти імен, як-от Маша, Міша, Пєтя, що ріжуть вухо українського мовця, адже за своєю природою вони росіянізми, безпідставно перенесені на український ґрунт. Національний іменник (сукупність імен) має свій широкий набір скорочених або розмовних варіантів особових імен, наприклад: Петрик і Петрусь, Михайлик і Мишко, Марійка і Марічка та ін. Особливо варто пильнувати, аби такі ненормативні форми, які не відповідають національній мовній традиції, не потрапили якимось чином у документи, що може згодом створити чималі юридичні проблеми для їхнього власника.

3. У багатьох випадках каменем спотикання для українського мовця стають так звані транскрибовані (від транскрибувáти ‘робити транскрипцію’; транскрипція ‘точне передавання на письмі звуків якоїсь мови за допомогою умовних літер або спеціальних графічних знаків’) форми близькоспоріднених, які мають спільне джерело походження, російських і білоруських імен, як наприклад: білоруське Аляксандр – укр. Аляксандр, російські Михаил, Пётр – укр. Міхаіл, Пьотр тощо. Такі іменні форми штучні для звукової будови української мови. З цього приводу слушно висловився відомий український мовознавець Богдан Миколайович Ажнюк:

«Національний ономастикон – це частина соціокультурного коду нації. Його розширення через запозичення зазвичай відбувається з їх морфологічною і фонетичною адаптацією до мови-реципієнта (яка запозичає. – С.В.)». Останнім часом, проте, дедалі частіше лунають заклики про необхідність графічно відворювати в українському відповідникові будь-якого іншого слов’янського імені вимову оригіналу. Скажімо, російське Алексей – укр. Алєксєй. Таке передавання українськими літерами вимови імен, почерпнутих із близькоспоріднених російської та білоруської мов поки що не на часі з уже згаданих вище причин. Для відтворення українською мовою тих чи інших білоруських або російських особових імен сьогодні використовуємо їхні національні відповідники, наприклад: білоруське Ўладзімір – укр. Володимир, російське Василий – укр. Василь. До речі, у сучасній мовній практиці російської мови також помітні спроби транскрибувати українські імена й прізвища, однак ця тенденція не є загальною і не відбита в офіційних російських довідкових виданнях.

4. Важливим складником сучасного іменування кожної людини є її прізвище (родова спадкова особова назва, яка в незмінному вигляді передається з покоління в покоління). У документах прізвище – обов’язковий компонент офіційної назви особи. Отже, правильне написання таких власних особових назв – це не лише свідчення мовної грамотності конкретного посадовця, який фіксує прізвище в певному документі чи мовної свідомості особи, названої певним прізвищем, але й запорука юридичного «спокою» для власника того чи іншого прізвища, оскільки відмінне написання того самого антропоніма в різних документах призводить часто до юридичних непорозумінь. У відмінюванні й написанні українських прізвищ треба звертати увагу насамперед на такі їхні особливості:

1) чоловічі прізвища на -о, -енко відмінюємо: Шевченко – Шевченка, Шевченкові, Шевченка, Шевченком, на Шевченкові; Кличко – Кличка, Кличкові, Кличка, Кличком, на Кличкові. На противагу чоловічим прізвищам зазначеної структури їхні жіночі відповідники не відмінюємо: Олена Михайленко – Олени, Олені, Олену, Оленою, на Олені Михайленко;

2) під час відмінювання деяких чоловічих прізвищ, співвідносних із аналогічними загальними назвами, як-от Білокінь, Джміль, Жайворонок, Кисіль, Самець, у структурі таких власних особових назв відбувається чергування голосних і / е або і / о, а також випадіння е чи о, що відображаємо у вимові й на письмі: Джміль – Джмеля, Джмелеві, Джмелем; Кисіль – Киселя, Киселеві, Киселем; Білокінь – Білоконя, Білоконеві, Білоконем; Жайворонок – Жайворонка, Жайворонкові, Жайворонком; Самець – Самця, Самцеві, Самцем. Творення відмінкових форм таких прізвищ без зазначених звукових змін у їхній структурі (Кисіля, Білокіня) помилкові;

3) більшість українських прізвищ утворена від певних особових імен і значна частина – від аналогічних загальних іменників на позначення, наприклад, певної професії, заняття тощо. Написання таких прізвищ завжди збігається з правописом твірних для них особових імен або відповідних їм загальних назв: Климчук ‹ Клим, Бортник ‹ бортник ‘бджоляр’, Пивовар ‹ пивовар. З огляду на це прізвищеві форми на разок Клімчук, Бортнік, Півовар не відповідають нормі.

Спостереження над іменникóм незалежної України дає підстави для виокремлення таких найчастотніших помилок у написанні українських прізвищ: 1) вживанні і замість и в корені або суфіксі: Грішко, Хрістіч, Колесніченко (правильно: Гришко, Христич, Колесниченко); 2) вживанні е, є замість і в корені: Дегтяр, Лебедь, Бєлан, Гнєдич (правильно: Дігтяр, Лебідь, Білан, Гнідич); 3) оглушенні дзвінких приголосних перед наступним глухим: Беспояско, Діхтяренко (правильно: Безпояско, Дігтяренко).

Чимало труднощів зумовлює й передавання українською мовою різних слов’янських прізвищ, передусім російських і польських. Помилкові написання, як-от Кірілов, Салас’єв, Птаковскі, спричинені незнанням правил відтворення таких особових назв українською мовою, які, до речі, вміщені в довідникові «Український правопис» (Київ, 1993; див. також пізніші перевидання). Відповідно до чинного українського правопису під час передавання російських прізвищ українською мовою поєднуємо два підходи – транскрибування (див. вище) і транслітерацію (заміна літер однієї мови літерами другої незалежно від вимови). Свої особливості має відтворення українською російських и, е, ё:

І. Рос. и передаємо:

1) українським і після приголосних у середині слова: рос. Гагарин, Пушкин – укр. Гагарін, Пушкін; крім приголосних ж, ч, ш, щ, після яких рос. и = укр. и: рос. Животов, Чистяков, Широков, Щипачев – укр. Животов, Чистяков, Широков, Щипачов; 

2) українським и: а) в основах імен, твірних для певних прізвищ, які мають звукові відповідники в українській мові: рос. Данилов, Кирилов, Сидоров – укр. Данилов, Кирилов, Сидоров, тому що рос. Даниил, Кирил, Сидор = укр. Данило, Кирило, Сидір; б) в основах прізвищ, похідних від загальних назв, які мають звукові відповідники в українській мові: рос. Виноградов, Тихомиров – укр. Виноградов, Тихомиров, тому що рос. виноград, тихий мир = укр. виноград, тихий мир; в) у суфіксах -ик, -иц, -ич, -ищ-: рос. Голиков, Голица, Рудич, Радищев – укр. Голиков, Голиця, Рудич, Радищев;

3) українським ї після голосного, м’якого знака й апострофа: рос. Воинов, Ильин, Марьин – укр. Воїнов, Ільїн, Мар’їн.

ІІ. Рос. е передаємо:

1) українським е після приголосних у середині слова: рос. Веселовский, Лермонтов – укр. Веселовський, Лермонтов;

2) українським є: а) після голосного: рос. Бердяев, Достоевский – укр. Бердяєв, Достоєвський; б) у корені слова, яке має український відповідник з і: рос. Белов, Репин – укр. Бєлов, Рєпін, тому що рос. белый = укр. білий, рос. репа = укр. ріпа; в) у кінцевому суфіксі -ев, -еев: рос. Малев, Алексеев – укр. Малєв, Алексєєв; крім тих випадків, коли перед     -ев, -еев стоїть приголосний ж, ч, ш, щ, р і ц: рос. Бестужев, Подьячев, Ненашев, Кощеев, Андреев, Карцев – укр. Бестужев, Подьячев, Ненашев, Кощеєв, Карцев.

ІІІ. Рос. ё передаємо: 

1) українським -йо-: а) після голосних: рос. Бугаёв – укр. Бугайов; б) після приголосних б, в: рос. Воробьёв, Соловьёв – укр. Воробйов, Соловйов;

2) українським -ьо- після всіх інших приголосних (крім ж, ч, ш): рос. Алёхин, Лёвочкин – укр. Альохін, Льовочкін;

3) українським е, коли особове ім’я з ё в корені, твірне для російського прізвища, має український відповідник – таке саме ім’я з е в корені: рос. Семёнов, Фёдоров – укр. Семенов, Федоров, тому що рос. Семён, Фёдор = укр. Семен, Федір;

4) українським о після ж, ч, ш (у таких випадках рос. ё перебуває під наголосом): рос. Горбачёв, Ершёв – укр. Горбачов, Єршов.

Щодо вживання м’якого знака й апострофа, то їх позначаємо в українських відповідниках російських прізвищ за загальними правилами українського правопису: апостроф – після б, п, в, м, ф перед я, ю, є, ї: рос. Завьялов, Прокофьев – укр. Зав’ялов, Прокоф’єв; м’який знак: після д, т, з, с, л, н перед я, ю, є, ї, а також у кінці слова після ц: рос. Глазьев, Саласьев, Ильин; Глуховец – укр. Глазьєв, Саласьєв, Ільїн; Глуховець. Варто наголосити, що м’який знак ставимо також у суфіксі -ск- (укр.       -ськ-): рос. Василевский, Малиновский – укр. Василевський, Малиновський, натомість його не позначаємо в українських відповідниках російських прізвищ Меньшёв, Меньшиков – укр. Меншов, Меншиков.

Найскладнішим у передаванні формальних ознак польських прізвищ є, очевидно, суфікси -cki, -ski, -dzki, які в одному випадку відтворють українськими -цкі, -скі, -дзкі, а в другому – -цьк-ий, -ськ-ий, -дьк-ий. Отже, як правильно? У цьому питанні жодних труднощів не повинно виникати, адже чинний український правопис однозначно вказує на те, що польські -cki, -ski, -dzki українською передаємо -цьк-ий,  -ськ-ий, -дьк-ий. Таким чином, польські прізвища Taszycki, Kwaśniewski, Sieradzki та споріднені українською передаємо Ташицький, Квасьневський, Серадзький, а не Ташицкі, Квасьневські, Серадзкі.

У викладених вище рекомендаціях основну увагу було звернуто на деякі найпроблемніші аспекти вживання, відмінювання і написання особових імен і прізвищ. Дотримання їх у своїй мовній практиці насамперед журналістами, прес-секретарями й іншими службовцями дасть змогу уникнути прикрих помилок у цій мовній ділянці.