Спасьонов, якого не спасли…

У ті липневі дні 2014-го автор цих рядків перебував у службовому відрядженні у Володимирі-Волинському. Але зустріч із міським головою Петром Саганюком виявилася дуже короткою. Точніше, її довелося перенести на кілька годин. Бо Петро Данилович та інші співробітники виконкому та ради збиралися в с. Житані Володимир-Волинського р-ну, де відбувався чин похорону підполковника 51-ої ОМБР Василя Спасьонова.

Була спека. І було дуже багато людей біля невеличкої церкви, яка стоїть на полі біля такого ж невеликого села. Відчувалося, що буквально кожна молекула атмосфери тут нашпигована болем, смутком і розпукою… Бо ж ніхто тоді не знав, як поліг у бою начальник Протиповітряної оборони нашої бригади, тіло якого доставили на Волинь лише 29 липня… 

– написав тоді в публікації «Остання сигарета підполковника Спасьонова»... 

Можливо, обставини смерті Василя Спасьонова ніколи б не були відомими, якби не колеги з газети «Вісник і К»: вони за якийсь час зуміли розшукати командира танка «Т-64БМ», молодшого сержанта з Любомля Богдана Макарова.

Саме він розповів і про обставини драматичного бою в Лисичанську, і про те, якими були останні миттєвості життя начальника ППО в/ч А-2331.

Виявляється, молодший сержант Макаров і підполковник Спасьонов були пліч-о-пліч у жорстокому бою за Лисичанськ, який відбувся ще 23 липня ц. р.

О 10.00 в. о. командира 51-ї ОМБР полковник Павло Пивоваренко віддав наказ командирові 3-ї батальйонно-тактичної групи Павлові Плужнику увійти у Лисичанськ та зайняти там оборону. У свою чергу комбат Плужник наказав командирові танка Макарову вирушати. Підполковник Василь Спасьонов визвався супроводжувати з десантним розрахунком ще одну БМП, яка вирушала слідом. 

У результаті вогневої дуелі наші бійці знищили 4 (!!!) мінометних розрахунки та ворожого снайпера, вистрілявши 2 коробки патронів 7,62 мм до ПКТ і 15 снарядів. Усього живої сили противника було знищено до 40 людей. Це те, що побачили. 

«Розібравшись» з усіма, вирішили повертатися. Доїхали до БМП, біля якої лежав поранений комбат Нацгвардії, 2 вбитих гвардійці та обабіч дороги – підполковник Спасьонов, який ховався від пострілів ворожого кулемета. Так як зв’язку не було, командир танка Макаров виліз із люка (ну, не може нормальний командир ризикувати бійцями!) і побіг до Спасьонова запитати подальших команд.

Тут за 5 м розірвалася міна і поранила в ногу Спасьонова, він перестав її відчувати. А Богданові Макарову два осколки увійшли у спину, і один із них дійшов майже до руки (з бронежилета він потім вийняв ще три осколки). Під прикриттям танкового кулемета нацгвардійці відтягнули свого комбата, який швидко помер, і поклали його на автопричіп. Рідний танк тим часом зник із поля зору Богдана, відходячи та знищуючи вогневі точки противника.

Молодший сержант Макаров із рації підполковника Спасьонова зв’язався з командиром роти капітаном Корнієнком, доповів обстановку і сказав, що потрібна підмога. Через трохи Корнієнко відповів: «Комбриг сказав, щоб вибиралися самі». 

Тоді підполковник віддав свій автомат Макарову і почав повзти. Танкіст прикривав, стріляючи з АК однією рукою. Так вони проповзли 3-4 двори, виламуючи дорогу у дерев’яних парканах. Зупинилися біля лавочки, де вже були нацгвардійці. Василь Спасьонов сказав: «Давай, Богдан, закурим напоследок... Если выживем, обязательно представлю тебя к награде еще за те разбитые три блокпоста в Северодонецке». 

І тут вдарила ворожа кулеметна черга. Впав Спасьонов (хоч і був у «бронику») та відразу був убитий невідомий сержант Нацгвардії. Богдан Макаров кинувся до підполковника на допомогу, але кулемет не замовкав. Гвардійці вхопили молодшого сержанта попід руки і відтягли, сказавши, що сержант вбитий, а за підполковником скоро повернуться. А підполковника Василя Спасьонова так достеменно і невідомо, хто і коли забрав... Зійшло більше тижня часу, поки знайшли його тіло», – деталізував у соцмережах волонтер Костянтин Зінкевич, який зараз – депутат облради від одного з округів Володимира-Волинського. .

Ось таким був останній бій підполковника Василя Спасьонова… 

Він помер внаслідок важких у лікарні Лисичанська. Про це розповіла родині волонтерка з Рубіжного Юлія, яка допомагала нашим хлопцям на блокпосту. 

«На той час там тривали запеклі бої, і було велике скупчення ворожих військ. До неї зателефонував бойовий товариш Василя і повідомив, що ймовірно, той потрапив у полон. Жінка стала обдзвонювати усі лікарні, до останнього сподіваючись, що підполковник живий. Додзвонившись до Лисичанська, дізналась, що його, важкопораненого, привезли бойовики і покинули, а лікарі відмовились надавати медичну допомогу», – акцентує «Володимир. Медіа».

Його поховали в с. Житані, а згодом депутати Володимир-Волинської міськради на клопотання місцевого військового комісара серед інших героїв присвоїли Василеві Володимировичу відзнаку місцевої громади «За заслуги перед містом Володимир-Волинський». 

І ось позаду – 2 роки… 

Що змінилося?

Журналістка Жанна Білоцька зустрілася з Аліною – дружиною Василя Спасьонова. І з’ясувалося, що родину Героя тривожить не лише непоправний біль утрати чоловіка та батька, але й гіркий полин трави забуття, що поволі заростає в душах багатьох волинян…

«Ми познайомились на роботі. На той час обоє служили у 44-му полку. Оскільки за освітою я художник-оформлювач, часто доводилось брати в руки пензлі та олівці. Василь, спостерігаючи за моєю роботою, пропонував допомогу. Спочатку відмовлялась, але він не відступав і продовжував це робити ненав’язливо та щиро, з усмішкою на устах. Саме та усмішка і доброта підкорила мене. Ми стали спілкуватися, і з кожною розмовою все більше дізнавались один про одного, згодом вирішили побратися», – пригадує.

Переглядаючи фотоальбоми, Аліна показує знімок, на якому Василь пливе на човні з сином Глібом.

«Важко повірити у збіг обставин, але той човен називався «Лисичанка», – говорить вона. – Саме під Лисичанськом і загинув Вася. Про його загибель мало що відомо, крім тієї розповіді бійця Макарова на сторінках однієї з газет. Я намагалась більше дізнатися, але зі мною ніхто не хоче на цю тему розмовляти. Ті, хто був на той момент поруч із ним, виявились мобілізованими з інших підрозділів, і я навіть не знаю їх. Інші, які б мали щось знати – мовчать. Кажуть, він загинув як Герой. Тоді чому йому не присвоюють цього звання? Коли я піднімала це питання, мені було сказано, що недостатньо фактів для з’ясування обставин, які б підтверджували його героїчну смерть. А які ще потрібні докази? І хто їх має надати, коли ті, хто на той час був із ним, покинули його? Мені дуже боляче, що до нашої дитини ніхто з військовослужбовців, з якими він служив, не прийшов і не розповів, яким був його тато. А я знаю, що він був не тільки хорошою людиною, а й справжнім бойовим офіцером, який не крився за спинами інших! Досі найбільше мені болить одне: як могли покинути його пораненого?».

Ніби передчуваючи щось недобре, Василь Спасьонов за кілька днів до загибелі написав дружині вірша. 

«Щось тривожне та лихе затаїлось у серці тої миті, але не хотіла і не могла вірити у найгірше. Я до останнього сподівалась, що все буде добре. Але… Я  не потребую ні від кого допомоги, бо здатна забезпечити і себе, і нашу з Василем дитину. Єдине, чого хочу, щоб Гліб знав про героїчний подвиг його батька і щоб ті, з ким він служив, не забували його. Сподіваюсь, що смерть мого чоловіка і усіх, хто віддав своє життя на цій війні, не буде марною. Ми маємо пам’ятати про це!», – наголосила Аліна Спасьонова в статті «Герої нашого часу: підполковник Василь Спасьонов».

І додати тут нічого…