Один день із життя бурштинокопача

Машину лишаємо на дорозі чи на просіці. Хтось і на мотоциклі приїхав. Кіньми, як правило, не їдуть: довго їхати і повільно втікати. Інколи йти до визначеного місця доводиться навіть кілометр. У кожного в руках лопата та сумка з потрібним спорядженням: там і харчі на день, і сокира з киркою.

Вирушають на таку відстань не навмання. Хтось один переддень йде шукати місце, де будемо копати. Робиться це вибірково: це може бути і ліс, і галявина, і поле. Бурують вглиб землі на 3-5 м і дивляться по кольору ґрунту, якщо не потрапляють маленькі шматочки бурштину. Якщо пощастило знайти «врожайне» місце, спробувати своє щастя їде бригада у 4 чоловіки.

Спочатку до справи приступає сокира – треба очистити майданчик для копання. Вирубуються всі кущі, зарослі. Навіть якщо на ділянці є дерево, яке підкопуємо, щоб воно саме впало, або зрізаємо його. Спочатку копають родючий шар ґрунту, тоді пісок, далі суглинок (пісок із глиною). На черзі залягає найненависніший шар будь-якого копача – глина. Часом її до метра буває. Наступний шар, що свідчить про наближення до мети, – піщаний пісок, схожий на морський. На цьому рівні вже може проступати вода. Бурштин же залягає у ґрунті, схожому на труху, на щось перегниле.

Відразу починають копати всі, а коли глибшає, двоє працюють, а двоє зверху відпочивають чи відкидають землю. Копачі змінюють один одного по черзі кожні 20-30 хвилин. Спочатку робота йде швидко, а після 2 м вже повільніше, болять руки і спина. Саму яму між собою називають шурфом. Для спуску прив’язують мотузку до найближчого дерева чи закріплюють будь-яким іншим способом. Шурф копають уступом, тобто лишають сходинку, на яку викидають землю нижні копачі, а хтось переміщує її наверх.

На глибині 2-2,5 метра копають вже не на повну лопату і тримають вухо гостро, уважно прислухаються до звуку: якщо дзвінкий – камінь, глухий – можливо, бурштин. Почув звук удару – і обережно руками розчищаєш, щоб не побити, сполоскуєш у воді, роздивляєшся камінь і передаєш подивитися решті. Буває, у декого є електронні ваги, розміром із телефон, і відразу бачимо масу. Знайдений бурштин складаємо у кишені чи в пластикові пляшки. Зазвичай трапляються камінці вагою від 20 до 500 грамів. 

У ямі часто набирається вода, яку треба постійно вичерпувати. Що далі копаєш, то небезпечніше. Треба весь час спостерігати, щоб земля не дала тріщину, бо може обвалитися. На глибині 2,5-3 м роблять підкоп у бік приблизно на 1 метр для розширення кола пошуку. Вже настає темрява, тож світять ліхтарями або шахтарськими лампами. 

Якщо удача не посміхнулася і нічого не знайшли, вода швидко прибуває та у всі сторони підкопи вже зробили – час шукати іншу місцину. Коли ж день минув не дарма, а в кишенях бряжчать сонячні камінчики, наступного дня знову копають поруч. Ще з ночі позначають територію: назначають контури, трохи копають, аби було зрозуміло – цю ділянку не руш! Часом бувають і сварки за місце, бійки, щоправда, рідкість. Буває, відстань між двома ділянками 1 м, а то і менше. Може бути обвал, але це мало кого цікавить.

Ями після себе ніхто не закопує. Так і лишаються такі кратери, наче на місяці. Яма на ямі – як під час «золотої лихоманки». Якщо почули, що міліція їде, то все, «шухер», всі тікають, сотнями. Чутки поширюються блискавично.

Хоч справа ризикована і небезпечна, працюють тут люди прості. Вдягаємо чоботи до колін, а то і рибальські високі чоботи, якийсь старий одяг чи спецодяг, рукавиці. Їсти з собою беруть хто що може, все складаємо на спільний стіл. Інколи розводимо багаття. Чи ходить по колу чарка? Випивку теж хто хоче, той бере, але там і приносять: ходять такі «старатєлі», пропонують водичку, сигарети, спиртне.

Серед копачів бурштину переважно чоловіки віком від 12 до 60 років. Проте є і жінки, які відрами воду черпають чи землю відкидають. Допомагає прекрасна половина людства у віці від 16 до 50. Хто не немічний, усі тут: і кум, і брат, і сват.

А що ж далі з камінням? Увесь бурштин везуть на пункти прийому, хоча і на місці скуповують. Оцінюється кожен окремий камінчик: його вага, якість, особливості. Отриману суму ділять порівну між бригадою і відкладають на бензин на наступну поїздку. І так чи не щодня, з дня у день…