Як у юності: повна довіра

– Вже чотирнадцять років. Починав мисливствознавцем Радехівського лісгоспу Львівської області. У 2006 р. переїхав у Маневицький р-н, влаштувався на роботу старшим майстром Новочервищанського лісництва ДП «Маневицьке ЛГ». У тому ж році був переведений помічником лісничого у Вовчецьке лісництво, далі працював лісничим Чорторийського, Оконського та Куклинського лісництв цього ж лісгоспу, відтак – головним лісничим ДП «Ківерцівське ЛГ». Далі служба в армії… Після демобілізації повернувся на свою роботу, був призначений виконуючим обов’язки директора ДП «МГ «Звірівське», а в 2015 р. – директором ДП «Поліського ЛГ». 

– Була мобілізація. Всі ми в душі патріоти, коли живемо у комфорті, а зі зменшенням комфорту – зменшується і патріотизм. Сказати, що  я пішов на війну чисто з патріотичних міркувань, не зовсім правильно… Просто держава сказала «Треба!» і  я пішов. Переживав лише, аби до цього із розумінням поставилася дружина. Вже будучи у війську, намагався кожен день спілкуватись із сім’єю, щоб ніхто не хвилювався.

– Найвідоміша точка – це Савур-могила. Також був під Мар’їнкою – це південна околиця Донецька.

– Говорив. І не раз. У мене була небойова професія. Адже був командиром взводу матеріального забезпечення. Кожного дня об’їжджав усі блокпости, забезпечував бійців водою, хлібом, бензином, усім можливим. Великою проблемою там була питна вода. Тому й доводилось спілкуватися з місцевими людьми. Одні одразу приходили на допомогу, давали воду і ставились до нас добре. А в когось була реальна боязнь того, що прийдуть сусіди і будуть показувати пальцями, що вони допомагали українському солдату.

– Якось не так близько знаходились вони до нас (усміхається). Проте їхня присутність дуже відчувалась. Ми знали, що вони там є. В першому бою ми взяли підполковника РФ, він був непритомним, тому поспілкуватися не вдалося. Чисто з людських міркувань ми надали йому медичну допомогу, про його подальшу долю мені не відомо.

– Сказати, щоб я сильно змінився, – не можу, але на певні життєві пріоритети – ця війна вплинула досить суттєво. Я став більше часу проводити із сім’єю. І раніше сім’ю сприймав як належне, але зараз намагаюся весь свій вільний час приділяти синові і дружині, а не губитися на роботі.

– Однозначно сказати не можна, але життя треба любити.

– Переглядаючи зараз своє минуле там, я розумію, що знайшов справжніх друзів. Я людина середнього віку і такі відносини, як дружба, раніше асоціювалися більше з якимись бізнесовими відносинами, а тепер – як в юності: нема нічого, лиш спільний інтерес – вижити. Присутня повна довіра до людини – справа і зліва, бо життя кожного із нас залежить один від одного.