Крах агента «Зеленої»

У далекому листопаді 1944 р. обшарпаним війною потягом із Києва до Луцька вирушила чергова пасажирка. Це була уродженка м. Фастів Людмила Фоя, молода та красива жінка. Мало хто знав, що в ущерть набитому людьми і торбами вагоні на старий вокзал обласного центру Волині (нині тут залишки ресторану «Світлофор») їхала не просто чергова мандрівниця, а кадровий агент НКВД на псевдо «Квітнева»...

Після успішної ліквідації націоналістичного підпілля в центрі та на сході України органи НКВД, щоб знищити повстанців і на заході, вирішили штучно створити керівний орган, сформувавши його з повністю завербованих агентів або – кадрових співробітників спецслужби. Для цього їм слід було ввійти в довіру, а потім і підставити під нещадний удар справжні ОУНівські структури. І саме тому відрядили в Луцьк Людмилу Фою.

Їхала вона не в безвість, а на зустріч із ще однією кремлівською підстилкою – Ніною Калуженко (псевдо «Зелена», «Ірина»): та вже мала тісні зв’язки з повстанцями, які діяли на теренах Волині.

Але з незалежних від цих жінок причин налагодити «потрібні» контакти не вдалося, тому «Квітнева» повертається до Києва.

Та «Зелена» не вгамовується. Продовжує шукати виходи на підпільні структури ОУН і УПА. А щоб легалізувати свої вояжі в Київ, із допомогою «Народного коміссаріата государствєнной бєзопасності» в лютому 1945 р. вступає в Київський університет, де також повинна «здійснювати пошук націоналістично налаштованих елементів».

У квітні того ж року кадровий провокатор і агент ВЧК-ГПУ з 1924 р. Михайло Захаржевський (псевдоніми «Свій», «Микола», «Таран») ставить перед «Зеленою» цілком конкретне завдання: будь-що вийти на зв’язок із Центральним проводом ОУН на підставі наданих Михайлом Захаржевським матеріалів – листа до Проводу від «організації СУЗ» (східноукраїнських земель) та відкритого листа до Максима Рильського», зміст якого був складений офіцерами НКГБ і схвалений полковником Даниловим. Стежити за «Зеленою» мала інша агентка – «Квітнева»...

Саме цей ганебний «лист», в якому автори нещадно паплюжили Максима Рильського, оголосивши йому смертний вирок, повинен був стати доказом того, що «тимчасовий провід СУЗ» активно проводить свою роботу... Репресивно-каральна система не гребувала нічим, запланувавши політичне вбивство Максима Рильського руками своєї агентури під виглядом підпілля ОУН, 

– ствердує дослідник-документаліст Іван Білас на підставі прочитаних ще до нинішньої війни документів в спецхранах ФСБ – правонаступники радянських карально-розвідувальних органів.

«Зелена» і «Квітнева» прибули в Луцьк для виконання завдання 6 травня 1945 р. Буквально за 3 дні до офіційного закінчення Другої світової війни в Європі...

«Але, самі того не підозрюючи, обидві жінки потрапили в посилене поле зору Служби безпеки Крайового проводу ОУН. Завдяки її майстерній контррозвідувальній діяльності плани НКГБ були зведені нанівець, до того ж – врятоване життя Максимові Рильському, доля якого була фактично вже вирішена органами НКГБ», – деталізує Іван Білас.

І вже 3 червня 1945 р. «Зелена» давали вичерпні свідчення працівникові крайового проводу СБ «Михасеві». Вона не тільки зізналася в приналежності до НКГБ, але й припустила, що агентами можуть також бути Людмила Фоя («Квітнева»), Михайло Захаржевський («Таран») і Катерина  Міньківська («Наталка», агент ВЧК із 1920 р.).

Оскільки двоє останніх були в Києві, есбісти вирішили взятися за «Квітневу». Її запросили завітати в с. Голишів Луцького р-ну на зустріч із керівниками Крайового проводу ОУН. Прибувши за вказаною адресою, Людмила Фоя застала там... «Михася» (Павла Технюка)  – надрайонного референта СБ.

Вже 16 червня вона також розповіла всю правду про зв’язок із органами НКГБ, зауваживши, що була переконана, ніби Ніна Калюжна «чесно виконує свій обов’язок, а ганебну роль зрадника виконую лише я»...

Погодившись співпрацювати зі Службою безпеки, «Зелена» повертається до Києва з завданням переконати Михайла Захаржевського приїхати в Луцьк для налагодження прямого контакту з Центральним проводом.

«З цією метою на його ім’я було підготовлено листа, в якому зазначалося, що Ніна Калуженко («Квітнева») відправилася в Європу для контактів із Центральним проводом, а Людмила Фоя («Зелена») відряджена до Києва для того, щоб 5 серпня 1945 р. разом із Михайлом Захаржевським прибути до Луцька «для обговорення всіх питань розгортання організаційної роботи на СУЗ і налагодження зв’язку з Центральним проводом». Для більшої впевненості, що місія, покладена органами НКГБ на двох жінок-агентів, працівники СБ спорядили перевербовану агентку різноманітною підпільною літературою останніх видань», – вказується в дослідженні.

Прибувши 22 червня до Києва, Людмила Фоя мала декілька зустрічей із високопоставленими керівниками НКГБ. Зокрема, з заступником наркома генерал-лейтенантом Павлом Дроздєцкім, а також із Тенельзоном, Йовенком і Гановичем. Доповівши про результати поїздки, «Зелена» отримала наказ негайно зв’язатися з «Тараном» та вручити йому листи та літературу.

Той доповів про зустріч полковникові Антонові Данилову, який сказав: «Наближається час реалізації поставленого надзвичайно важливого завдання, тому необхідно все добре продумати, щоб довести справу до логічного завершення».

Розробили три варіанти розвитку подій. 

1. Якщо  все піде добре –  надовго не затримуватися в Луцьку, налагодивши контакти на майбутнє. 

2. Якщо затримають для роботи в Крайовому проводі, залишатися, але налагодити контакт із Центром через Людмилу Фою і Катерину Міньківську. 

3. У випадку «розшифровки» загинути, але не дати ніяких матеріалів ворогу.

Основним завдання старого провокатора було:

«Робота полягає в остаточній ліквідації Організації українських націоналістів як ззовні, так і зсередини, дискредитації діяльності ОУН перед українським народом», – Держархів РФ, ф. 9478, Оп. 1, спр. 643, арк. 303.

Нічого не підозрюючи в подвійній грі «Зеленої», Михайло Захаржевський разом із нею вранці 5 серпня 1945 р. прибув на залізничну станцію Луцька.  При цьому мав документи на прізвище Думенка, за якими мешкав у Києві.

Але вже 28 серпня Михайла Захаржевського допитували працівники СБ!

«Він зізнався в тому, що з 1924 р. перебуває на зв’язку органів ОГПУ-НКВД-НКГБ, розповів про «легендований НКГБ УРСР провід ОУН на сході України» та його завдання. Зрештою, Михайло Захаржевський також був перевербований, і в цій новій якості написав Катерині Міньківській (мала конспіративну квартиру по вул. Дмитрівській, 19/45) листа, де було сказано:

«З радістю повідомляю про щасливе завершення моєї подорожі. 20 серпня мав дружні зустрічі з керівництвом ОУН, обговорили всі нагальні питання організаційної і пропагандистської роботи... Визнано, що моя безпосередня участь у цій справі необхідна, а тому залишаюся тут на тривалий час».

На жаль, Іван Білас, упорядник збірки документів «Репресивно-каральна система в Україні, 1917-1953 рр. КГБ-МГБ-НКГБ-НКВД-ОГПУ-ВЧК», яка побачила світ у 1994 р., не повідомив, як склалася подальша доля основних фігурантів цієї справи.

А щодо Максима Рильського, то український радянський письменник і поет до кінця своїх днів не знав, як співробітник СБ «Михась» у далекому 1945 р. у Луцьку врятував йому життя... Хоча й був змушений покаятися в «націоналістичних помилках у своїй літературній роботі».

Хоча Максим Тадейович і так постійно перебував під «ковпаком» у «компетентних органів». У 1931 р. його було навіть заарештовано!

«Коли оголосили: «Рильський! З речами на вихід!», він був упевнений, що його ведуть на розстріл. А слідчий ще й налякав: «Прийнято рішення: ви відправляєтеся на 10 років на Соловки!». А коли вдосталь насолодився справленим на Рильського враженням, сказав: «Хоч ми і знаємо, що ви – класовий ворог, але ви нам ще станете в пригоді. Тож поки що вільні, йдіть!».

Емоційне потрясіння було таким сильним, що, прийшовши додому, поет став навкарачки і загавкав. А наступного дня, вийшовши гуляти на бульвар Шевченка, зомлів… Пізніше він завжди згадував про це з гумором, але за жартами відчувалися біль і образа», – свідчить Віталій Степ у журналі «Міст».

Намагаючись повернути лояльність Кремлівської верхівки, Максим Рильський навіть написав «Пісню про Сталіна», яку вперше опублікували в українській «Літературній газеті» 12 березня 1936-го. Та на піку популярності «Пісня…» опинилася після трансляції 21 березня того ж року по радіо в хоровому виконанні з закриття Першої декади мистецтва України в Москві. 1 квітня текст твору українською мовою надрукувала всесоюзна «Комсомольская правда». «Сизокрил-орла» співали на всій території СРСР від України до Мурманська і Владивостока, де скрізь жило немало етнічних українці», – нагадують історики.

Це дозволило Максимові Тадейовичу пережити пік репресій 1937-го, але після невдалої спроби чекістів його ліквідувати влітку 1945-го, за якихось іще 2 роки на тов.. Рильського посипалися нові обвинувачення.

У вересні 1947 р. на розширеному пленумі правління Спілки письменників України йому закинули, що вкотре «припустився націоналістичних помилок». «Доходило до абсурду. «Не відомо, яких рад ви син», – закидали йому за патріотичний вірш, написаний у дні воєнного лихоліття «Я – син Країни Рад».

За рядки «вже й поля жовтіють і синіє небо…» з вірша «Яблука доспіли…» Максим Рильський отримав прізвисько «петлюрівець»: це ж, бачте, кольори націоналістичного прапора! Поетові дісталося навіть за ліричний вірш «Ластівки літають, бо літається…»: «Як це в час планового радянського господарювання може хтось літати, коли заманеться?». Поет вийшов і присягнувся, що в Україні одвіку небо – синє, а пшениця – золота, – нагадує сувору правду минулого Віталій Степ. 

І нарешті 11 грудня 1947 р. «Літературна газета» надрукувала «зізнання» Максима Рильського під назвою «Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі»…

Помер врятований кадровим співробітником Служби безпеки «Михасем» та іншими повстанськими есбістами Максим Рильський у 1964 р. Похований на елітному Байковому кладовищі.