→Рубрики →Медицина

Шпиталь: корективи внесла війна

На Сході України продовжує горіти вогонь війни, спровокованої кремлівською верхівкою на чолі з її вождем Путіним. Щодня телеефір доносить невтішні вісті про кількість обстрілів, під час яких гинуть або отримують важкі поранення наші бійці. Серце щемить від болю, коли чуєш подібну інформацію. Адже це чиїсь діти, батьки, кохані…

Та крім гіркоти втрат та болю від розуміння важких тілесних і духовних страждань поранених свідомість зігріває усвідомлення головного: у Луцькому військовому гарнізонному госпіталі робиться все необхідне, щоб кожен боєць чимшвидше позбувся своїх ран…

Та від реалій нікуди не втекти, ніде заховатися. А ці реалії недалеко, поруч із нами, точніше – у госпіталі, де нині, як повідомив під час розмови його начальник полковник медичної служби Василь Криворучко, саме одужують після поранень на фронті троє учасників боїв. А скільки їх тут вже побувало!.. І скількох ще доведеться рятувати?..

На цю чутливу тему ми й говоримо з начальником військового шпиталю.

– Василю Олександровичу, ви щойно очолили госпіталь, для волинян людини нова і незнайома, тож бажано, аби трохи розповіли про себе, попереднє місце служби, звідки прибули. Звичайно, якщо в такій інформації відсутня військова таємниця.

– Службу я починав рядовим санінструктором батальйону ще при Союзі. Після звільнення у запас поступив у медінститут і успішно його закінчив у 1995 р. Того ж року призвався і поступив в Українську військово-медичну академію, яку через три роки закінчив. При розподілі отримав посаду старшого ординатора операційно-перев’язувального взводу у медсанбаті. Дислокувався він у місті Бердичеві, де розташовувалася навчальна дивізія. Службу проходив на офіцерських посадах. Згодом став командиром роти 56-ої бригади, яка і нині знаходиться у цьому місті на Житомирщині. Через якийсь час обійняв посаду начальника хірургічного відділення у Новоград-Волинському госпіталі. Потім мене призначили начальником медичної частини. У 2007 р. перевівся у Вінницю на посаду начальника хірургічного відділення. Через два роки був призначений начальником абдомінальної хірургії.

– Сюди добровільно перевелися чи з цього приводу був виданий відповідний наказ?

– На посаду начальника гарнізонного госпіталю переведений відповідно до наказу. Я, усе-таки, людини військова. Родом із Вінничини. Там хата батьківська, у Барському р-ні. Думав, дослужу до пенсії, але сталося, як сталося. Наказ, як відомо, не обговорюється, його треба лише виконувати. Підписав його перший заступник міністра оборони.

– Переїхали до Луцька у повному складі, маю на увазі сім’ю?

– Саме так. У мене дві дочки. Старша, Тетяна, вийшла заміж, живе окремо. Молодша, Яна, навчається на другому курсі Донецького національного університету на ін’язі, тепер цей навчальний заклад через військові дії на сході перебазований у Вінницю. Дружина, Людмила Михайлівна, за професією медична сестра-анастезіст. Взяти до себе не зміг, бо це було б розцінено як корупційні діяння. Вона перевелася у частину на авторемонтний завод.

– Яке перше враження від госпіталю, котрий нині маєте честь очолювати?

– Колектив, вважаю, тут чудовий. Госпіталь працював нормально, у звичному ритмі, порушити який могли лише надзвичайні обставини, пов’язані з військовими діями на Сході країни. Цей лікарняний заклад повсякчас надавав необхідну допомогу військовим. Особлива напруга припала на колектив у 2014 р. Тоді госпіталь був переповнений, але успішно справився зі своїми завданнями. У цей час кожен спеціаліст займається своєю повсякденною роботою. Перш, ніж приступити до свої прямих професійних обов’язків, діяльність госпіталю перевірила відповідна комісія, яку сформували у Львові і у складі якої був і я особисто. Після цього заступив на запропонований мені пост. Ми підпорядковуємося Львівському військовому клінічно-медичному центру Західного регіону. Ось такою була процедура мого призначення начальником Луцького гарнізонного госпіталю. Можливо, хтось угледить у тому риси формалізму, але такий порядок. Він має бути скрізь, а у військові сфері без нього аж ніяк не обійтися.

– На яку допомогу можуть розраховувати бійці, які прибувають зі східного театру бойових дій, від медперсоналу госпіталю?

– Я скажу так: усі поранені, котрі поступають до нас, проходять етапи медичної евакуації. До того вони обов’язково лікуються в клінічно-медичних центрах Одеси та Харкова. У цьому випадку мова йде про важкі чи будь-які інші поранення. Потрапити відразу до нас можуть військові з якимись захворюваннями. Але це поодинокі випадки. У більшості всі проходять через названі мною центри, звідки важкопоранених направляють у Вінницю, Львів чи Київ, а легкопоранені напряму можуть поступати до нас.

– Але це не обов’язково мають бути волиняни?

– Ні, хоча в основному допомога надається за територіальним принципом розташування військових частин. Усі, хто служить на Волині, на доліковування направляються до нас, хоча надається право вибору військового медзакладу. І цьому, у принципі, ніхто не суперечить. Якщо хлопці, які служать у Львові, Миколаєві, Одесі, але є родом з Волині і виявляють бажання лікуватися у нашому госпіталі, то їхнє прохання вдовольняють. Ось і недавно до нас доставили волинянина з переломом кісток таза. Причиною стало падіння внаслідок вибуху. Першу допомогу він отримав у Харківському госпіталі, звідки санітарним літаком доставили до Вінниці, а вже звідти бригада наших медиків привезла його до Луцька. Тут у нього дружина, діти. Ми організували йому гарну зустріч, і нині він задоволений, що доліковується дома. Зараз у нашому стаціонарі знаходиться три бійці – учасники Антитерористичної операції. Це побутова травма, поранення та захворювання.

– Ви, безумовно, спілкуєтеся з ними, які у них враження від пережитого на війні?

– Кожен по-різному це переносить. Усе залежить від психіки людини, стану нервової системи. Є такі, котрі рвуться назад на передову, інші, навпаки, повертатися до війни не збираються. У декого трапляються психічні розлади, в інших – стресові… Це наша спільна біда та нещастя. У майбутньому в госпіталі має діяти відділення медичної реабілітації, яке і повинне займатися з такими пацієнтами. Плануємо організувати його у підвальному приміщенні, яке попередньо хочемо відремонтувати. Обсяг роботи там значний, тому не можу точно спрогнозувати, коли це станеться. Але на відкриття журналістів запросимо. Усе маємо зробити власними силами, оскільки кошти напряму нам не виділяють, а лише через Володимир-Волинську квартирно-експлуатаційну. Парадоксально, але ми навіть не є власниками будівлі, де військовий госпіталь знаходиться майже 100 років! Ми розпоряджаємося лишень медичною апаратурою та ліками, на які кошти отримуємо централізовано. Щодо ремонту приміщення, то можемо робити його за гроші благодійників…

– А Міністерство оборони до вас якесь відношення має?

– Звичайно, має. Але… на сьогоднішній день ми подали заявки у Володимир-Волинську КЕЧ, де нам заявили, що допоможуть із реконструкцією підвального приміщення лише за наявності фінансування. Оскільки, як відомо, під лежачий камінь вода не тече, то не збираюся сидіти, склавши руки. Планую особисто поїхати з цим питанням до Києва, до Головного управління квартирно-експлуатаційної частини. Деяку частину грошей заробляємо самі, надаючи платні послуги населенню. Але ці кошти маємо право витратити тільки на придбання апаратури та медикаменти (законодавство не забороняє нам надавати платні послуги цивільним громадянам). Невідкладну допомогу госпіталь надає безкоштовно, а далі готові лікувати на платній основі. Ліки людина може мати свої, а можна купувати у нас. Це залежить від домовленості з клієнтом. На сьогоднішній день маємо 10 цивільних пацієнтів у терапевтичному і хірургічному відділеннях. Буквально днями двох виписали після операцій.

– За спеціальністю ви також хірург?

– Так, хірург. Номінальний. У більшості оперую грижі, що дуже добре знаю. Та коли виникає необхідність у хірургічному втручанні в якийсь інший орган, беруся за скальпель, не задумуючись. Але найкраще мені вдаються операції на пахові та нейтральні грижі. Це, що називається, моє. Оперувати усе дуже складно.

– Якісь складні операції траплялися?

– Так. До кожної операції треба готуватися старанно, якою б вона не була. Це завжди ризик. Аби він був якнайменший, маєш наперед обдумати усі деталі. Лише при такому підході можна уникнути небажаних рецидивів. Скільки зробив операцій, але однакових людей не бачив. Навіть жовчний міхур розташований у кожного по-різному. У нього різна форма, різна товщина стінки, різні камінчики. Так, як люди. Це стосується і пахової грижі. Уже у Луцьку довелося мені оперувати солдата з гострою кишковою непрохідністю. Постало питання, робити резекцію кишки чи залишити? Хлопцеві ж усього 20 років. На свій страх і ризик кишку вирішили не чіпати. Розправили, розплутали і залишили. Усе, слава Богу, обійшлося добре. Боєць сьогодні здоровий і продовжує службу. Хоче потрапити у силові структури. Так що випадки бувають різні.

– Василю Олександровичу, досвід приходить з роками, а ще його переймають в інших: у вас був кваліфікований наставник?

– Звичайно. Щоб набути досвіду, треба мати вчителя. І я його мав, але до пори, до часу не хочу «світити» його прізвище. Для цього поки що є певні причини. Тільки хай хтось не подумає нічого поганого: це досить мудра й гарна людина, який буду завдячувати усе життя.

Що ж стосується операцій, то робити їх доводиться часто. У середньому за рік за моїми приблизними підрахунками виходить майже 3000. Не важко підрахувати, скільки їх за моїми плечима з 1995 року! Понад 200 оперативних втручань зробив у зоні АТО. На щастя, жодного летального випадку не трапилося. Це зафіксувала навіть комісія, яка перевіряла нашу роботу, засумнівавшись у правдивості інформації. Очолював її головний хірург Міністерства оборони. Але ніякої фальсифікації не виявили. Усі дані були достовірними. Зрештою, ні про які приписки ми не думали. Усвідомлювали, що саме від нас залежить і життя, і доля людини. Усе фіксували чітко та чесно.

– Можете назвати конкретні місця, де вам доводилося бути?

– У квітні 2014 р. у складі лікарсько-сестринської бригади був поблизу Запоріжжя, пізніше прикріпили до 59-ої бригади, що дислокувалася неподалік Орєхово Луганської обл., ще згодом стояли під Новим Айдаром у с. Побєда, звідки перебазувалися у Сватове. Під час третьої ротації потрапив у Щастя. Тут на базі цивільних лікарень створювали медично-військові групи. Потрапляли і під обстріли...

– Словом, щастя у Щасті не було?

– Але воно обов’язково буде! Неодмінно прийде з нашою перемогою, на яку з нетерпінням очікують усі.

Розмовляв Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Олени ЛІВІЦЬКОЇ і автора: українські бійці після лікування в шпиталі; Василь Криворучко; начальник відділення анестезіології та реанімації Василь Лазор; головна медсестра Олена Терпель; лікар-офтальмолог Олена Маркевич займається з пацієнтом, ветераном Міністерства оборони Василем Ярмошиком.