Розрита могила

Фактично вандалізм із могилою Олександра і Віри Ольжичів став буквально відром холодної води суворої реальності на гарячі голови ультра-патріотів, які забули, що Україна від Сяну до Дону існує не лише в піснях, але й позначена прахом наших співвітчизників, які покояться і на цій гігантській території, і по всьому світу.

Причина виникнення розритої могили в Празі банальна – ніхто не заплатив за догляд за похованням Олесів (приблизно 20 тис. грн, це аналог майже 800 євро, терміном на 10 років). Раніше це робив один із вихідців з України, але він теж помер... І до чого ж додумався нікчемний син Володимира Михайлишина? Розпорядився, щоб тіло його батька поховали… в могилі, де лежали тлінні останки подружжя Олесів…

Взагалі, доля Олександра Олеся – унікальна. Він народився в 1882 р. на Харківщині, за довгі роки літературної працю був знайомим із такими корифеями українського слова як Леся Українка, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська… 

Олександр Олесь і в еміграції (виїхав із України після Жовтневого перевороту 1917 р.) залишався її вірним і незрадливим сином. В усякому випадку, уважно стежачи за поведінкою тодішніх українських радянських письменників, не стримався, щоб не написати вірш-послання з промовистою назвою «І ти продався їм, Тичино…».

Він помер у липні 1944-го в чеській Празі. За кілька днів після того, як довідався про трагічну смерть в гітлерівському концентраційному таборі Заксенгаузен сина – Олега Ольжича, українського патріота і борця, який вступив у лави ОУН і вірив, що німецькі окупанти не перешкоджатимуть у 1941 р. відродженню Української держави. Натомість, як і сотні інших учасників похідних груп ОУН, був заарештований і знищений…

До честі Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, тільки-но довідавшись про нечуване святотатство з оскверненням могили Ольжичів, він із власної ініціативи взявся вирішувати цю проблему. Як сповістила українська редакція «Радіо ВВС», глава уряду переконаний, що прах українського письменника і поета Олександра Олеся має бути похованим «на рідній землі за згоди його родичів». І ця згода була отримана аж із далекої Канади, де мешкають нащадки Олександра Івановича.

Тепер залишилося виконати лише певні бюрократичні процедури, щоб розпорядження Володимира Гройсмана було виконане, бо уряд виділяє необхідні кошти, аби перевезти останки одного з найвидатніших українських поетів до Києва. 

А що їх було й буде ще багато, знаємо з кількох характерних прикладів минулих років. Наприклад, могилу вбитого червоними карателями Провідника ОУН Степана Бандери на кладовищі в Мюнхені не лише кілька разів оскверняли: був момент, коли за її догляд ніхто не заплатив, і прах Степана Андрійовича також хотіли дістали та помістили в «депозитарії» кладовища…

Тому проблема гідного збереження місць останнього спочинку визначних українців за кордоном, до речі, не нова і хронічна. Українська держава, на превеликий жаль, не розуміла, що потрібні в бюджеті не лише гроші для самітів ЄС, але й на те, щоб дбати про свою гідність навіть у такій специфічній сфері, як догляд за могилами співвітчизників за кордоном. От і виникла ганьба з потривоженим прахом Олександра Олеся та його дружини...

Але якби не цей кричущий факт і принципова позиція Володимира Грйсмана, то, мабуть, безвідповідальність влади ще тривала б десятиріччями. Натомість чиновники заворушилися. І вже навіть міністр культури Євген Нищук говорить про необхідність створення міжвідомчої комісії, яка займатиметься питанням перепоховань видатних українців. До її складу повинні увійти представники не лише Мінкульту, але й співробітники Міністерства юстиції, Міністерства закордонних справ України та Українського інституту національної пам’яті. 

І на цій оптимістичній ноті можна було б і завершити сумну розповідь про безталанну долю Олександра і Ольжичів, якби не одна суттєва перешкода: не лише на загальноукраїнському, але й на регіональному рівні останніми роками в Україні фактично нічого не робиться для гідного пошанування місць української історичної пам’яті не лише на нашій території, але й у сусідніх державах. 

Чи не на першому місці тут – православне кладовище в с. Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства Республіки Польща, де за кошти бюджету Волині майже 10 років тому споруджено меморіальний комплекс на честь убитих польськими бандитами в березні 1944-го мирних громадян. Їхні прізвища викарбувано на центральному обеліску....

І проблема навіть не в тому, що і попередня, і нинішня українська влада центрального рівня не здатні переконати польських колег у необхідності відкриття цього меморіалу на найвищому державному рівні. Гірше, що кладовище формально перебуває під опікою малочисленної парафії Польської православної церкви, в якої немає ні сил, ні засобів, аби доглядати не лише за цим  специфічним об’єктом, але й за десятками інших занедбаних цвинтарів по той бік прикордонного Західного Бугу. 

Коли головою облдержадміністрації був Борис Клімчук, він підписав розпорядження про закріплення кожного міста і району за конкретними кладовищами на теренах Люблінського воєводства. Але Бориса Петровича не стало, і про місця української історичної пам’яті всі дружно забули. Хіба що Сергій Годлевський, екс-голова Горохівської райдержадміністрації, учасник АТО і нинішній помічник-консультант народного депутата Ігоря Гузя, продовжує свою невтомну і подвижницьку діяльність із відновлення та впорядкування цих специфічних об’єктів. Та навіть титанічних зусиль із Боку Сергія Сергійовича та з десятка інших волонтерів, погодьтеся, явно недостатньо…

А раз вони, оті старі православні кладовища в східних воєводствах Польщі, не потрібні нам, волинянам, то чого ми можемо вимагати від сусідів-поляків, які, зазвичай, дуже болісно реагують на будь-яку згадку про православну та українську минувшину цієї землі?

Саме тому настав час підійти до вирішення цієї проблеми системно, комплексно і відповідально. Бо всі політики та чиновники, повинні, врешті-решт, пояснити ще один парадокс сучасності. Чому, наприклад, в с. Костюхнівка Маневицького р-ну відкрито Польський культурний центр на честь основоположника Другої Речі Посполитої Юзефа Пілсудські (він тут воював зі своїми легіонерами в 1916 р.), а в будинку м. Холм Люблінського воєводства, де народився перший Президент УНР Михайло Грушевський, досі функціонують якісь адвокатські контори та аптеки, зате немає Українського культурного центру?