→Рубрики →Життя - як є...

Іван-мисливець і зайченя

Був собі на світі чоловік, і звали його Іван-мисливець. Дуже любив він полювати на зайців. Ось зібрався він у черговий раз піти на полювання. Надів кожуха, мисливські чоботи, взяв рушницю – й пішов до лісу.

Бачить: зайчик молоденький безтурботно скаче. Підкрався поближче, ліг на торішнє листя, прицілився – й стрельнув! Підходить до нього – дивиться, зовсім зайченя було. «Нічого, – думає, – зроблю рукавички своїй доньці…».

Прийшов додому, сів за роботу – зробив рукавички. Ліг натомлений – і задрімав. І гадки не має, що мати зайчати не може спати, не втомиться шукати, горем побивається, слізьми заливається…

Настав ранок – проснувся Ванєчка. Проснувся – і вжахнувся, бо сам став зайченям. Такий же беззахисний, як той вчорашній зайчик. Он і мама його, зайчиха, стрибає…

«Ой, людоньки! – подумав він. – Невже у мене теж буде така ж доля?!».

Бачить: йде поруч мисливець, страшний такий, із рушницею. «Бах-пах-бабах!», – і нема зайчихи…

І покотилися сльози, як горошини, на землю впали. І так в страху та розпачі діждався вечора, й заснув, тремтячи, бідолаха.

І знову сниться йому сон, ніби він – знову чоловік. І чути йому ввісні голос:

«Якби не стріляв – то добре б спав. А стрілиш ще в когось – помреш навіки. Зробиш зле діло – станеш зайцем назавжди. І душа твоя тремтітиме вічно…».

Прокинувся людиною. «Яке то щастя!» – вигукнув. Та вмить задумався:

«Не буду більш стріляти.

У зайченяти теж є мати. Навіщо їй страждати?».

Й пішов рушницю закопати, щоб більш уже не діставати.

Ольга ПИРОЖИК.