Війна продовжує вбивати…

Смерть на полі бою кожного з понад 200 полеглих волинських захисників України – невимовна втрата. Але ворожа куля обірвала життя юного комвзводу Максима Гринчишина (позивні «Курбан» і «Прометей») в особливий період: 19 лютого по всій державі згадували Героїв «Небесної Сотні», і саме в цей час неподалік Авдіївки, наша армія зазнала чергової, безіменної в сухих повідомленнях прес-служб, втрати… Для когось – це був лише черговий безіменний «український військовослужбовець», який загинув. А для десятків тисяч лучан – їхній (точніше, наш!) Максим Гринчишин, неповторна і прекрасна людина, яка ніколи не повернеться з війни!

І градус розуміння, що навіть через 3 роки після початку самопожертви волинян на столичному Майдані ворог продовжує убивати наших хлопців і нищити нашу державу, відразу став на порядок вищим. Бо то не тільки Максима Гринчишина відправили у Вічність – це методично продовжують умертвляти віру народу в те, що він може збудувати в Україні щасливе, заможне і захищене життя для кожного… День за днем. І що не чергове повідомлення з «лінії розмежування», так знову: про обстріли українських позицій, про вбитих і поранених, про тих, хто пропав безвісти…

Максим Ігорович народився 12 травня 1979 р. Закінчив Луцьку школу №9 та Луцький державний технічний університет. Потім – мобілізація. 14 серпня 2014 р. потрапив у військову частину В-4264 с. Старичі Львівської обл.  Міг повернутися додому, але підписав контракт. До загибелі Максим Гринчишин служив командиром  зенітно-ракетного взводу 1-го механізованого батальйону 72-ї Гвардійської Білоцерківської окремої механізованої бригади. 

Це – дуже боєздатний та патріотичний підрозділ. Вороги бригаду називають «чорною», бо бояться. Не дарма ж кілька тижнів тому  Президент України Петро Порошенко нагородив орденами та медалями велику групу бійців саме цього підрозділу ЗСУ… 

А насправді обличчя в кожного солдата та офіцера підрозділу – світлі і добрі. Це особливо запам’яталося, коли в травні минулого року довелося разом із офіційною делегацією з Луцька побувати на передових позиціях 72-ої біля Волновахи. Бригада, до речі, стала рідною для волинян, бо там служить чимало наших земляків. 

Потім «господарство полковника Андрія Соколова», в жовтні 2016-го, перебазували в найгарячішу точку протистояння: під Артемівськ, Авдіївку, Світлодарську дугу та інші пекельні місця Донбасу…

Разом зі своїм підрозділом відбув у визначене місце дислокації і Максим Гринчишин. А потім був той підлий обстріл російських терористів. Спочатку прес-служба бригади повідомила, що один із військовослужбовців зник безвісти. Наступного дня уточнили: він убитий у бою…

Що достеменно сталося з Максимом Гринчишиним, мабуть, так ніхто й не дізнається… Кажуть – куля снайпера…

І ось бездиханне тіло воїна везуть на рідну Волинь. Як завжди – волонтери, бо нинішні генерали вміють тільки доставляти військовослужбовців на передову. Назад вони повертаються самотужки. Живими і мертвими…

У цей час, коли відчуття безкінечних втрат на Донбасі загострилося ледь не до точки кипіння, особливо боляче люди сприймають будь-яку несправедливість. Тому на те, що останнім часом остання путь полеглих на фронті лучан відбувається за неналежної організації дорожнього руху, коли чимало водіїв та пішоходів заважають безперешкодному транспортуванню тіл Героїв по міських вулицях та на шляху до кладовища в с. Гаразджа Луцького р-ну, увагу звернули представники різноманітних громадських організацій. 

Особливо гостро на цю тему висловився член Громадської ради при облдержадміністрації, один із очільників облорганізації «Самооборони Волині» Олександр Ніколайчук. Ще коли бездиханне тіло Максима Гринчишина волонтери за написом «груз 200» на лобовому склі автомобіля везли зі Сходу в Луцьк, він виступив із чіткою та логічною ініціативою:

«Загиблих потрібно проводжати в останню путь за старою доброю традицією – пішки і мовчки. А не палкими промовами представників від влади у стилі «Слава Україні!». Якщо належного вшанування не забезпечить міська влада, то ми, громадські організації міста, залишаємо право то робити своїми силами». 

Голова Громадської ради при Луцькому міському голові, голова Координаційного центру учасників АТО у Волинській області Юрій Дмитрук із ініціативи представників громадськості обласного центру 21 лютого офіційно звернувся до представників влади Луцька з проханням під час прощання 22 лютого ц. р. із полеглим у боях із російськими агресорами на Донбасі Максимом Гринчишиним забезпечити безперешкодний рух траурного кортежу з тілом Героя.

І доки лист шукав резолюцій у владних кабінетах, волонтери самі знайшли спільну мову з поліцейськими. Тож як везли Максима Гринчишина до собору, а також в інших точках міста, рух іншим автомобілям перекривали або машини з синіми маячками, або самі учасники траурного кортежу. Самоорганізація на рівні, який відповідає подіям Майдану…

Дружина легендарного футболіста Анатолія Тимощука – Надія Навротська (перебуває в процесі розлучення з чоловіком) не приховує:  Максим Ігорович був її зведеним братом:

«Моя мати давала йому захисну молитву та молилася за нього.... Ще декілька днів тому вітав мене з днем народження. Я бажала йому у відповідь... Останній його веселий смайлик виявився прощальним... Я не можу повірити. Не хочу. Відчуття, наче це якась паралельна реальність, наче я сплю і бачу жахливий сон, де на своїй землі гине мій брат, мої друзі дитинства, мої земляки..»…

«За вікнами вже глуха ніч. При світлі ліхтариків допомагаємо бійцям перевантажити привезені з Волновахи речі до кузова вантажівки. Солдати дякують, довго тиснуть руки. Один із братів-капеланів пропонує помолитися за них. Спонтанно, в темряві утворюємо з вояками коло, кладемо один одному руки на плечі. Молимося за них, за їхніх рідних, за Україну. Ще раз тиснемо воякам руки. «Добре, що ви є, – говорить один із них, Максим, – якби не ви, хто б оце ще до нас сюди у такі закапелки просто так приїхав?..», – згадує військовий капелан Максим Висоцький. 

І додає:

«Справжній солдат – це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи – захищати рідну землю. Макс завжди горів тим, що робив. Він був крутий армійський спец. А ще Макс був цікавий співрозмовник , очевидно начитаний, ерудований, інколи несподіваний у висновках... Макс – був!».

Після велелюдного прощання тлінні останки Героя віддали матінці-землі на міському кладовищі у селі Гаразджа на Алеї почесних поховань цього ж дня 22 лютого, який був оголошений траурним.

«Я живий-здоровий і в балаклаві. Не зважаючи ні на що...», – написав 31 січня 2017 р. на своїй сторінці в соцмережі Максим Гринчишин.

І він буде вічно жити в пам’яті Українського народу! 

P.S. Мама Максима на прощанні з сином звернулася до влади: «Припиніть цю безглузду війну!».