Там, де земля тулиться до неба

Великдень – особливий день для кожного. Для мене особисто – це яскравий вогонь у печі, неймовірний аромат свіжоспеченої паски, яскраві крашанки, рідні очі та теплі розмови. А ще – традиції, таємниці та легенди.

Моя мама народилася та виросла у мальовничому прикарпатському селі на Львівщині. Тож Пасху ми зустрічаємо у місці, де земля тулиться до неба, а людина гармонійно співіснує з природою. Там і досі живуть стародавні традиції та вірування.

Той Великдень, до якого ми звикли сьогодні, значно відрізняється від того, який пам’ятають наші дідусі та бабусі. 

У давнину до Пасхи готувалися за два тижні, адже треба було змолоти зерно, збити масло, яке їли тільки на Пасхальні свята. 

Паску пекли з пшениці, жита чи ячменю у величезному деко. Випікали лише одну хлібину, яка за розміром була майже як стіл. До церкви такі паски несли на плечах у лляних обрусах. Поласувати нею можна було лише до заходу сонця, бо, за повір’ями, освячене не можна їсти ввечері.

Дідусь розказував, що інколи такі паски були сирими всередині. А було й таке, що у людей не було зерна, щоб спекти паску, а готове борошно у той час було надто дорогим:

«Був один хлоп, і не мав він із чого спекти паску. Мав діти, та й гризся, яку паску спечи?! Додумався до того, що зрізав липу, файно вирізав, виробив, помастив чимось жовтим і поніс святити. А там був богач заздрісний. Подивився, що така файна паска у бідняка, та й вкрав її. Приніс додому, а то – дерево. А у сім’ї бідного у той день був справжній хліб! Панський!».

У давнину, в суботу, перед Великоднем, священик приходив до людей, які жили далеко від церкви і освячував паски в одній із хат. Крім пасок, люди святили яйця, сир, інколи мед. Про багатство сучасних кошиків тоді і не мріялося.

Після церкви люди спішили додому (ця традиція залишилася і до сьогодні). Вважається, що той, хто першим занесе свячений кошик до хати, швидше впорається з городиною. Тож люди влаштовують своєрідні великодні перегони.

Вже вдома люди осипають подвір’я святою сіллю, захищаючи таким чином свою оселю від злих духів.

На другий день після Великодня, у Поливний понеділок, молодь не просто обливалася водою, а й проводила ігрища та забави. Перед святами на подвір’ях встановлювали «колисанки», «жердки». Це дерев’яні гойдалки, які висотою сягали понад 4 метри. Каталися по двоє, намагаючись розгойдатися якнайвище. 

Дівчата малювали писанки, а потім дарували їх тому, хто найбільше припав до серця. Такі собі Великодні «валентинки».

Ну, і, звичайно, незважаючи на погоду, обливалися водою. Люди вірили, що у цей день вода – цілюща. Тож таким чином бажали один одному міцного здоров’я. Також вважалося, що якщо облити господиню, то її корова даватиме більше молока. Тому мало яка добра ґаздиня того понеділка була не мокрою…

А у вівторок, останній день святкувань, всі бажали один одного кропивою, вважаючи, що це зробить здоровішим тіло та міцнішим дух. Правда, кожен намагався попекти іншого, а самому уникнути трав’яної та пекучої купелі.

Працювати на Великдень вважається великим гріхом. У Карпатах навіть існує легенда, що один пан зі своїм слугою пішли орати город на Пасху. Коли ж його дружина вийшла на поле, щоб винести обід, то не знайшла ні чоловіків, ні худобину, ні плуга. Земля їх просто проковтнула. На тому місці виникло озеро, і кажуть, що якщо уважно прислухатися, то можна почути: 

«Йо-соп-йо».

Проклятий чоловік і досі оре десь далеко під землею, і проведе так цілу вічність.

Карпатський Великдень оповитий легендами, стародавніми віруваннями і містикою. Там, серед гір, найбільше відчувається зв’язок із предками. Можливо, тому, що гори, як колиска, захищають пам’ять, яка повертається до сучасних поколінь через шепіт вітру та народні оповідки?

Ось із такими відчуттями я й повернулася додому, на Волинь.