"Разом усе: навіть кості вправляємо"

Шосте чуття, третє око, інтуїція – називайте, як завгодно. Але саме цим Галина Ярош із Рожищенського р-ну користувалася завжди. І зараз, коли за плечима 83, і тоді, як іще дівкою була.

Хоча в бідовій сім’ї виросла (з трьома сестрами молодшими, без батька, який на фронті загинув), втім завжди її шосте чуття підказувало, як треба чинити. Тож із багатьох кавалерів Галя вибрала саме Степана – бідового, але доброго. Як ішла з ним під вінець, невідь чому, але знала: буде з цього забужана хороший чоловік. І саме «третє око» та «рентгенівські» здібності Галини Миколаївни помогли їй зцілити не одну сотню людей…
– Ще коли малою була, бачила, як моя баба костоправством займалася. Потім мама Настя лікарські навички перейняла. Не раз, пам’ятаю, гукала: «Іди, Галю, подивишся коло мене», «На ось, хвору ногу пощупай». А як мамі тяжко стало, то вже під її наглядом я «дохторувала», – пригадує оповідачка, – вивихи вправляла, поломані кості складала.
І тут жінці завжди допомагали інтуїція та… чоловік Степан.
Диплома лікаря наша героїня не має. Жодних курсів не проходила. Та й яке, каже, навчання, коли змалечку мусила орати, косити, ціпом молотити. Заміж вийшла – діти. В колгоспі 20 літ корови тягла, доїла тобто. А потім тими руками хворим кості прощупувала, на місце ставила. Дід Степан, коли треба, недужого потримає, як тре’ – на вулицю поможе чоловіку вийти (бо ж буває, від болю пацієнти непритомніють).
Степан Ярош на медбрата теж не вчився, хоч армію на Сахаліні пройшов. Коли повернувся у Мильськ до дружини і трирічного сина (чоловіка призвали, коли дитині всього сім місяців було), сів за кермо колгоспного трактора. Але ні колись, ні зараз, коли стажу водійського має 40 літ, не відмовляється дружині-цілительниці підсобляти.
– Скільки ми всяких каліцтв надивилися! Скільки рук і ніг поскладали! Один Бог відає, – зізнається подружжя. – Дня такого нема, щоби хтось не прийшов. Бувало, по тринадцять людей приймали! Та нікому ніколи не відмовили.
Самі Яроші хвалити себе не хочуть, утім про бабу Галину та її рентгенівські здібності слава всією областю шириться! Спитай місцевих – то хіба одиниці знайдуться, хто чи сам, чи з рідними не звертався. Тож, розпитуючи в Мильську про золоті руки Галини Миколаївни, тільки хороші слова чую. Той ногу вивихнув – вставила. Той спину потягнув – поправила. І фаховість народної лікарки підтверджують потім рентген та дипломовані спеціалісти з міста.
Не раз виходило: медик своїх пацієнтів до мильської цілительки направляє. Бувало – й сам помочі просить. Із Луцька, хвалиться баба Галина, начальник міліції свою жінку привозив. Прибувають хворі і з-під польського кордону, із сусідньої Рівненщини. Та ні разу наша героїня нікому не зашкодила. 
– Як дуже серйозна травма – чи поломана кістка у м’язах застряне, чи нога геть розтрощена й осколки нащупую – за таке не беруся: зразу до дохторів посилаю. Бо не приведи Господи – зараження може бути, – наголошує цілителька.
Пані Ярош і сама від травм потерпала. Коли чашечка в коліні стала турбувати, лікуванням зайнялася самостійно, настоянку спеціальну готувала. А як плече вивихнула – без сторонньої допомоги не обійшлося. Тож кликала людей і керувала: як, що й до чого робити.
– Як у мого Степана рука заболіла – довго не давав її на місце поставити, – сміється жінка. – Давай, кажу, вставлю! А він боїться. Бо за тих 40 літ, скільки ми з ним людей приймаємо, набачився, як-то воно болить. Так-от, походив мій дід пару днів, бачу – гірше стає. І хоч як Степан не пручався, я таки своє діло зробила!
Серед щоденних відвідувачів сільської костоправки – вихованці місцевої школи. Один прибіжить: «Бабо, стукнувся». Другий пожаліється: «Хлопці за руку смикнули». І так постійно дитячим щебетом хата наповнена.
– Те, що травми в людей, – це погано. Але що нам довіряють – тільки радує, – каже подружжя. – Коли помочі хто просить, не зважаємо, що поратися треба: грубу затопити, поросятам дати, до коня зайти. Корови, щоправда, не тримаємо – сили не ті. Одначе за те, що людям підсобляємо, Бог і нам помагає.
– Здоров’я? Так, підкачує. Бо у вісімдесят із гаком літ болячок у всіх хватає, – зітхає Степан Іванович. – Я он п’ять років тому теж захворів.
– Не просто захворів – інфаркт переніс! – пояснює дружина. – Ще й у больницю не хотів їхати. Але діти машину взяли й таки показали його дохторам.
– Та зараз усе більш-менш нормально, – знову каже дід Степан. – Головне, щоби молоді не слабували.
– І на тому правда, – погоджується дружина. – Найбільше багатство, яке з дідом нажили, – троє синів, дочка, одинадцятеро внуків і дев’ятеро правнуків. Як на Покрову приїжджали – душ тридцять у хаті було. Шум! Гам! Рух! А ми з дідом дивимося і тільки радіємо, бо ж усе то – наші кровиночки. 
У дітях, зізнається пара, – якраз і є для них найбільше щастя. А як питає хто, які секрети міцного шлюбу, Галина та Степан лише плечима знизують:
– Любові (як у кіно тепер показують) у нас із дідом не було. Дарунків одне одному ніколи не робили. Чи сварилися? А як без того! Хто провинився – на горіхи получає. Зате весь вік без битки прожили, без матюків. Треба по хаті що зробити – разом. Тре’ на базар – знову разом. І в костоправстві одне одному підсобляємо.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (8) - 57.1%
Пізно (1) - 7.1%
Яка різниця? (1) - 7.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (3) - 21.4%