Красива жінка – це професія

Красива жінка – це професія

Ох і побалакали ми тоді з пані Наталією: про се, те і так – ні про що. І тільки після тривалої задушевної розмови про дітей, їхнє здоров’я, чоловіків, проблеми в родині кажу: «Знаєте, я з давніми приятельками не завжди можу про це відверто поговорити». Сміємося...

Наталія Адамчук господарює на пошті у с. Мерва Горохівського р-ну. Гарно хазяйнує: приміщення довела до ладу, до обов’язків своїх ставиться напрочуд відповідально, все у неї розкладено по поличках, кругом толк.
– Ми своїми силами все робили, чоловік приходив допомагав. Самі ладнали, фарбували. Правда, гроші на це мені виділили, сама не тратилася, – жартома-всерйоз каже Наталія Петрівна.
Так у роботі та поштових клопотах уже збігло два з гачечком роки. Ні, не стану запевняти, що жінка ніколи не скаржиться на втому, не говорить, як їй важко. Бо іще й як непросто, то й так зрозуміло. Але про проблеми вона розповідає якось незвично, крізь усмішку, спокійним милим голосом. І все повторює: «Щаслива я жінка».
А того щастя в неї – сила-силенна. Крім роботи, на котрій доводиться бути з 8-9 ранку до пізнього вечора, вдома є четверо коханих і вічно голодних чоловік – двоє синів, їхній тато і дідусь. Вони хоч і не геть до кухонних справ ліниві, але ввечері полюбляють чекати з роботи маму і дружину – традиція.
Але то приємні клопоти. А ще ці Адамчуки мають у господарстві дві корови, трохи іншого дрібного й більшого скоту, 13 га землі у їхньому володінні.
– Я щоранку приблизно о 6-й прокидаюся: коли раніше, коли – трохи пізніше. Пороблю все необхідне – тоді на роботу. Мені чоловік багато допомагає, я відповідно – йому. Словом, як треба, то й покошу, і цвяха приб’ю. Хіба то велика мудрість? – каже. 
– Не подумайте, що ми уже так працюємо, що й ну: тепер все механізовано, комбайна маємо, вручну намагаємося робити менше. Та й сини допомагають. 
Картоплю з місця на місце не носимо: у нас спеціальні склади, куди висипаємо бульбу прямо із трактора. Тож вона може лежати так до весни.
Загалом картоплі 4 гектари садимо, буває, й 5. Гроші треба  – сини вчаться на платному.
Хлопці у Наталії Адамчук уже дорослі: старший – Петро – навіть має свою сім’ю. А молодший – Павло... Стоп.
– Петро й Павло, – перепитую. – То навмисне так назвали?
– Ну, не зовсім. А ще в мене чоловік Петрович, та й я – Петрівна. Тож свято Петра й Павла в нашій родині шанують усі.
От тільки про одне шкодує Наталія Адамчук.
– Як пішла працювати на пошту, то й на морі відтоді жодного разу не була, – зітхає й одночасно усміхається. – А раніше щороку їздили родиною... Я засмагати люблю, купатися... А тепер як усе покину?.. Навіть під час відпустки працюю... Та й хіба вона толком у мене є?.. І з подругами рідко бачуся, не маю часу просто посидіти, побалакати...
Не стримуюся і починаю сміятися. Пані Наталія трохи дивується, тож поспішаю пояснити. Розглядаючи стіни приміщення, погляд мимохіть зупинила на одному аркуші паперу. Мушу зацитувати написане там: «Я люблю свою роботу... Я прийду сюди  в суботу. І в неділю – теж на працю. Іменини тут відзначу, Новий рік, Різдво і Пасху. Ночувати тут? Будь ласка! Якщо навіть захворію, чи зірвусь, чи озвірію... Без сніданку і обіду. Я й в відпустку не поїду. Мало платять? То – фігня! Праця – зранку й до темна. Від роботи дохнуть коні. Ну а я – безсмертний поні»...
– Субота. Вихідний. Встала, замісила тісто на пироги, – говорить Наталія Петрівна і сміється. – Але ж на роботу треба... Прошу: «Вітю, сонечко, постав тісто у піч». То він ті пироги допік. Терпить зазвичай отакі мої витівки, але іноді каже, аби кидала роботу. Хороший він у мене, побачили би ви мого Вітю...
Обличчя Наталії одразу засяяло, помітно, що спогад той для неї дуже приємний. Буває ж: прожили під одним дахом 24 роки, а й досі все, як уперше.
Як вони познайомилися, теж окрема історія, хоч і дещо звичайна. Тоді Наталія працювала бібліотекарем у с. Гектари, їхала автобусом у Берестечко здавати плани. Розбалакалися з молодим чоловіком – і все, назавжди. 
Із Віталієм Петровичем ми тоді таки зустрілися. Скажу одне: помітно, що у цього подружжя почуття взаємні і щирі.
А робота... Вона – чи не найкраща подруга. Бо ті, хто з дитинства були друзями, на Наталію Петрівну частенько ображаються. 
– Дівчата мої жартують, що поскаржаться начальникові, бо втратили подругу через її роботу, – напівжартома каже жінка.
А робота не завжди вдячна. І тут навіть не в зарплаті діло. Наталія Петрівна говорить, що люди дуже різні трапляються. Було: газета не вийшла, а вже телефонують, мовляв, поштарки винні, не вміють гарно працювати, не справляються вчасно. 
– Прикро, бо мої дівчата – а їх тільки троє на величезну територію – й так чимало на себе беруть: і в прямому значенні, і в переносному. Але ж усім не станеш це пояснювати...– зітхає співрозмовниця. 
Наталія Петрівна своїх поштарок інакше, як «мої дівчата», не називає. А вони у відповідь ставляться до начальниці з величезною повагою. Зізнаються: без неї навіть працювати тут не хотілося б... 
Вона ж це дуже цінує.
Світлана ДУМСЬКА.
На фото автора: Наталія Адамчук без макіяжу і манікюру на роботу не йде.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (8) - 57.1%
Пізно (1) - 7.1%
Яка різниця? (1) - 7.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (3) - 21.4%