Реформи для проформи

 Як цього досягти? Таке запитання адресували професорові, доктору медичних наук Григорію Стеценку, котрий добре знає цю галузь з власного досвіду, бо пройшов шлях від сільського лікаря до начальника обласного управління охорони здоров’я.

– Будь-які експеременти оправдані, коли вони дають позитивний результат. Поки що не можемо цього сказати про нашу медицину, яка зацікавлена в одному – мати більше хворих. За їх рахунок можна купувати обладнання, робити ремонти, платити лікарям зарплату. Адже тепер нічого безкоштовного нема, хоча згідно з Конституцією України (стаття 49) «кожен має право на охорону здоров‘я, медичну  допомогу. Охорона здоров‘я забезпечується державним фінансуванням. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування...медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа лікувальних закладів не може бути скорочена...» Проголошуємо одне, а робимо зовсім інше.

Держава виділяє на охорону здоров’я кошти в межах 3,5% від ВВП для утримання більше 1,2 млн. медпрацівників ( із них 220 тис. лікарів, це – 54,5 посади на 10 тис. населення), 94,5 ліжок на 10 тис. населення, значну матеріальну і клінічну бази медичної галузі тощо.

На первинну медичну і профілактичну допомогу виділяється 5-15% коштів, на вторинну (спеціалізовану) допомогу – 60-75% і на третинну (високоспеціалізовану) допомогу – 20-25%. На жаль,  не зважаючи на недостатнє фінансування, в державі утворилась система медичної допомоги,  що не має аналогів у світовій практиці - це корумповане зростання державної і приватної медицини. Фактично забезпечується державне фінансування двох статей бюджету — злиденна заробітна плата медичних працівників і комунальні витрати. Усе решту оплачують пацієнти, що й викликає справедливе соціальне невдоволення, особливо  серед малозабезпечених верств населення і медичних працівників.

– У якійсь мірі це так. На сьогодні держава до такого кроку не готова економічно. Щоб підвищити зарплату медичним працівникм до рівня середньої, яка є в промисловості, як це записано «В основах законодавства України про охорону здоров’я» і економічно обгрунтувати доцільне співвідношення заробітної плати до інших факторів надання медичних послуг (12:88), то це потребувало б 20 відсотків ВВП. Поки що  це нереально, оскільки навіть в економічно розвинутих країнах на охорону здоров’я виділяється 8 – 12 відсотків від ВВП. Запевнення Уряду підвищити зарплату медпрацівникам є простою утопією. Турбує ось що: щорічно виділяється 2 мільярди грн на підготовку кількох тисяч зайвих лікарів, а потім на їх злиденну заробітну плату. Багато молодих спеціалістів не їдуть працювати туди, де вони потрібні, а лишаються у великих містах, поповнюючи армію безробітних, чи виїжджають за кордон.

Економічно необґрунтовано утримується ліжковий фонд, ведеться будівництво непотрібних лікарень, закупівля дорогої апаратури, ліків тощо, а на  профілактику захворювань, забезпечення  первинної ланки медичної допомоги залишаються мізерні кошти. Існуюча медична галузь “очікує” хворих, а не займається їх профілактикою.

Основна причина негараздів – відсутність економічно ефективної системи здоров’я. Кожна четверта гривня, виділена на медичну галузь, викидається на “вітер”. Наприклад, у містах будуються і відкриваються різнопрофільні діагностичні центри, спеціалізовані відділення, на обладнання яких йдуть мільйони гривень. Річ потрібна, але ефективність мінімальна, бо, по-перше, більше половини послуг, що вони надають, припадає на міста, де ці заклади розміщені; по-друге, вони не призвели до ліквідації або до зменшення старих діагностичних служб; по-третє, відкриття центрів не зменшує захворюваності – діагностуємо краще, а лікувати нічим, або ж лікування для більшості населення не доступне. Навіть воїнам АТО ми не в змозі надати кваліфіковану допомогу, а змушені в більшості випадків відправляти їх за кордон.

Ми звітуємо, що врятували одиниці важкохворих в таких центрах, а сором’язливо мовчимо, коли помирають десятки, особливо у віддалених сільських районах через відсутність елементарної медичної апаратури, санітарного транспорту тощо.

– Відсутність наукового, економічного та соціального обґрунтування   медичної галузі:

- немає концепції   розвитку охорони здоров’я України ( з 1991 року і до теперішнього часу змінилось 19 міністрів охорони здоров’я);

- утримується надмірна кількість лікарів і лікарняних ліжок, але не зменшується захворюваність і смертність населення;

- закуповується дороговартісна медична апаратура, ліки;

- “процвітає” фармацевтичний бізнес;

- продовжується витрата мільярдних коштів на різні програми (боротьба з туберкульозом, серцево-судинними захворюваннями, цукровим діабетом тощо), які не дають позитивних результатів і з часом провалюються. 

Навіть пропоновані нововведення (створення госпітальних округів, підготовка пара-медиків тощо) необґрунтовані, а тому проголосована у першому читанні в парламенті урядова програма реформування медицини буде «успішно» провалена через  відсутність профілактики захворювань; стандарту якості лікування і діагностики та вболівання народних депутатів, урядовців про здоров’я пересічних громадян. 

Ми звикли все ламати, бо воно, мовляв, старе. На мою думку, необхідно зберегти існуючі лікувальні заклади. В кожному селі має бути ФАП, в центральних садибах – сімейні амбулаторії на 250 сімей. Деякі дільничні лікарні варто перепрофілювати на соціальні установи (хоспіси, центри соціального догляду, реабілітаційні тощо). Тільки в одному сільському районі цей захід дав би змогу заощадити не менше 8 млн. грн. в рік.

Є світовий досвід – Республіка Куба. Незважаючи на економічні труднощі, там провели жорсткі державні реформи: на дві третини скоротили державний бюрократичний апарат, вивели дільничну службу з поліклінік і підпорядкували місцевій владі та передали в руки сімейних лікарів. Поліклініки залишились консультативними центрами з надання спеціалізованої і високоспеціалізованої медичної допомоги (ІІ-ІІІ рівні). За кожним лікарем закріпили 250 сімей, для нього облаштували особисте житло, створили сучасну амболаторію. Ввели в штат медичну і молодшу сестру, надали санітарний транспорт. Встановили лікарю високу заробітну плату, що викликало зацікавленість у праці.

Чи не тому на Кубі немає запущених форм туберкульозу, раку,  цукрового діабету, а у нашій країні щогодинно помирає хворий на туберкульоз і діабет!!!

– Потрібно готувати сімейних лікарів з першого курсу медвузу за спеціальною програмою. Це має бути “спецназ” в практичній охороні здоров’я, який, окрім професійних навиків і знань, буде оберігати своїх пацієнтів від “викачування” коштів на  ІІ і ІІІ рівнях медичного обслуговування.

Варто було б практикувати підготовку  сімейних лікарів і в приватних навчальних закладах в областях, де є належна матеріальна база і  фахівці з науковими ступенями. Держава сьогодні не гарантує професійну надійність лікаря. Щорічно випускають 7,5 тис. лікарів, із яких  тільки 3,5%  працюють за фахом.  Взірцем може бути Волинська область, яка має потужну матеріальну базу лікувальних закладів і понад 50 фахівців з науковими ступенями з медико-біологічних дисциплін.

Брати на навчання потрібно місцеву молодь, яка в більшості повернеться назад.  У період навчання влада повинна потурбуватися про житло, обладнання сімейної амбулаторії відповідно до сучасних вимог. Не повторити негативний досвід влади Волинської області, яка вже двічі віддала медичну освіту в інші області – Тернопіль, Львів. Хоча стан здоров’я людей у цьому краї викликає велике занепокоєння. 

Держава повинна гарантувати кожному своєму громадянинові науково- обґрунтований обсяг медичної допомоги, але пильнувати в першу чергу, щоб його отримали малозабезпечені верстви населення, бо вони визначають рівень здоров’я суспільства. Олігархи та їх оточення навряд чи скористаються цим гарантованим обсягом, у них є змога отримати допомогу в приватних та інших престижних медичних закладах України та за кордоном, де вартість медичної допомоги незрівнянно вища в порівнянні з державною.

Якщо проблеми життя кожної людини не матимуть державної гарантії, то вони вирішуватимуться кожною людиною індивідуально, що призведе до завуальованого блокування  усіх інших державних програм.

Гарантований обсяг медичної допомоги здатна забезпечити система, яка виділяє в межах 90% передбачених коштів на первинну ( соціальну ) медичну допомогу, 6-8% – на організацію спеціалізованої (ІІ рівень) і 2-4% на високоспеціалізовану допомогу. Система повинна мати близько 600 тис. працівників, із них 90 тис. лікарів (19 посад лікарів на 10. тис жителів) і 60 ліжок на 10 тис. населення при запровадженні сімейної медицини.

Медичні працівники, які звільняться з існуючої державної системи медичної допомоги, повинні отримати можливість зайнятись приватною практикою. Слід створити необхідні правові і фінансові передумови для функцінування повноцінної приватної медицини на противагу державній, що призведе до конкуренції між ними і вирішальним чином вплине на покращення медичної допомоги в країні взагалі. Держава зніме з себе тягар непотрібних витрат, створить конкурентне середовище, яке і стане тим основним рушієм, що витягне нашу охорону здоров’я із кризового стану. 

Ігнорування економічної та соціальної ефективності охорони здоров’я ніколи не дасть позитивного результату і українська нація  вимиратиме, що ми тепер і спостерігаємо.