Про дружбу, яку згризли й розікрали…

Про дружбу, яку згризли й розікрали…

Чому фактично жоден із садів українсько-польської дружби не прижився на волинській землі?

Кажуть, життя минуло не дарма, якщо ти спорудив дім, виховав сина і посадив дерево. Тож «справою на віки» вважали волиняни створення садів українсько-польської дружби. Щоправда, в Польщі ніхто земель українськими деревцями не прикрашав і дружбу в ґрунт не закопував…

У нашій області таких садів з’явилося чимало. Особливо на початку 2000-х. Тож про деревця, привезені з-за Бугу й посаджені у волинську землю, говорили багато, пафосно, оптимістично. Їх називали «послами дружби». Пророкували плідне й плодюче майбутнє. Однак із садами стали творитися якісь містичні речі. В одному селі, другому, третьому замість буяти цвітом і радувати врожаєм – деревця почали вмирати…

Як «посла» від мишей рятували

Щоб відтворити події десятилітньої давнини, повернімося у 2002-й – рік появи саду дружби у с. Великий Порськ Ковельського р-ну. Про подію міжнародного масштабу тоді говорили на яких тільки рівнях! Казали, що він і перший, і новітній, і що люди в селі дбайливі, а землі хороші, і що красти там яблук не будуть.

Так воно і вийшло. Яблук справді не крали. Бо за декілька років стало місцеве начальство бити на сполох: сад помирає! Погубили молоді деревця люта зима та миші. Не відповідально до справи поставилися ті, хто садив, і ті, хто згодом мусив доглядати. Бо, виявилося, ґрунти для фруктових саджанців у Великому Порську не підходящі, а місцеве сільгосппідтриємство не зовсім сумлінно за садом дивилося, хоча на папері все виглядало «о’кей».

Оскільки сад міжнародної дружби – це вам не хухри-мухри, то рятувати авторитет держави-області-району взявся тодішній голова Ковельської райдержадміністрації Вадим Грищук. Керівник наголосив: деревам необхідно помогти! Тим паче, люди, котрі брали участь у посадці, не надто, за словами пана Грищука, переймалися «яблуневими питаннями».

Отож, очільник району запропонував: якщо метод обприскування, підживлення, захисту не допоможе, не виключений варіант узагалі той сад перемістити на якесь нове місце – зі ще ліпшими ґрунтами, ще дбайливішими господарями і ще більшою близькістю до дружньої нам держави.

Одначе – сад і нині там.

– Спершу деревам відвели десять гектарів. Тепер те, що від яблунь лишилося, займає значно менші площі. Земля входить до резервного фонду сільради. Та ніхто її, по правді, не використовує, – повідав нам землевпорядник Поповичівської сільської ради. – Ті польські деревця відразу тільки наполовину прижилися. Ще листям так-сяк покриються, а от із яблуками – скрута…

Словом, яловий сад!

Крайніми зробили зайців

Можливо, зів’яла дружба не засмутила би так сильно, якби пустила корені хоча би в інших селах. Та в Рожищенському р-ні, де польські яблуньки з’явилися невдовзі, – картина також не весела. Бур’яни в людський зріст, а поруч із борщівником – почорнілі та напівсухі дерева.

Шукаючи причину чергової смерті «посла дружби», можна було би припустити, що й тут ґрунти не родючі та господар не дбайливий. Але ні! За якихось метрів 50 від того, що колись було садом, – ціла плантація саджанців, котрі вирощує молодий підприємець і за якими з усієї України приїздять!

– Що за польськими яблунями ніхто не доглядав – це факт, – зізнається Доросинівський сільський голова Микола Вавренчук. – Якось так гучно тоді подію відзначили, утім відповідального призначити забули.

Тому, мабуть, адресоване місцевим жителям питання отримує легковажне: «Та!.. Нашу дружбу зайці згризли». А ще – добрі люди розікрали. Бо тоді, у 2004-му, крім яблуньок, привезла польська делегація троянди. Аби село заквітло, ружі посадили біля сільради й школи. Утім, на ранок у клумбах тільки ямочки лишилися. Тож нині важко знати, яка доля спіткала королеву квітів.

А от щодо смерті «посла дружби» варто копнути глибше, переконаний Микола Вавренчук:

– Мої сини, котрі тоді навчалися у школі, теж брали участь у садінні. І кожному, хто долучився до помпезної події, вручили пару саджанців. Молодим яблунькам ми відвели під хатою родючої землі, поливали, підживлювали, від зайців та морозів обв’язували, та жодного плоду за десять літ не скуштували. Тобто ви розумієте: питання не в господарях чи ґрунті, а в якості привезених із Польщі саджанців.

Ось так: садили дерева за участі тодішнього керівництва області (голови облдержадміністрації Анатолія Француза і голови облради Василя Дмитрука), одна з волинських газет славу ту собі приписала, а цього саду – катма. Навіть огорожу навколо нього розікрали!

Де ж насправді корінь зла?

Такої ж думки у Любомльському р-ні, де сади дружби теж «згинули при корені». Причому в тамтешніх селах були й люди, відповідальні за життя дерев. Володимир Міщук (директор школи с. Вишнів) той день, як зараз, бачить:

– Прекрасно пам’ятаю поважну делегацію, де були гості не тільки з Луцька, а й із-за кордону. Кожен із двохсот саджанців ми як для себе садили. Все за технологією. Корінець у спеціальну суміш із підживкою та глиною занурювали. Деревце не аби-як – під спеціальним нахилом у землю клали.

Бо сподівалися: заплодоносить дружба! Соковитим яблуком порадує!

 Одначе, за словами Володимира Міщука, з двох сотень саджанців аж 40 прижилося. За десять літ жодне не виросло. А ті, що вижили, – як дички.

У с. Гуща цього ж району надія годувати дітлахів польськими яблуками також не розквітла. Аби ті 30 соток, що під сад відвели, не лякали пусткою, місцеві жителі вже іншими деревами досадили. Вчитель трудового навчання, за котрим десять літ тому «посла дружби» закріпили, втомився того «посла» рятувати. Бо жодні заходи результату не дали.

Та й коли вчитель пішов на пенсію, а його функції перебрали молодші колеги, яблуні все одно не погарнішали. Тож на «новітній міжнародний» сад школа махнула рукою і увагу переключила на його щедрішого, хоч і радянського побратима.

– Старий садок, іще совєтської доби. Але нічого, родить, – кажуть тамтешні жителі. – Торік такі врожаї дав, що школа яблука заготовила навіть під реалізацію.

Символ зів’ялої надії

І тільки у с. Селець Володимир-Волинського р-ну розповідь про сад українсько-польської дружби хоч і не райдужна, та принаймні не гнітюча.

– Процентів 80 тих яблунь прижилися ідеально. Щоправда, на сьогодні може половина лишилася, – зізнався сільський землевпорядник Микола Онишкевич. – Спершу там навіть сторожі були (бо ж люди, знаєте, які – покрасти можуть). Місцева агрофірма прополку міжряддями проводила, від бур’яну дерева гербіцидами захищала. Та обіцяних урожаїв ми все одно не дочекалися. І років три-чотири тому той сад узагалі закинули. Коли-не-коли хто зайде, яке яблуко знайде. Тобто пустили деревця на самовиживання. Хоча дружба та, як мені здається, доживає кінця.

«Чому?» – запитуєте ви. І нам би хотілося почути. Бо коли берешся за якусь справу, мусиш відповідати за її наслідки. Коли замахуєшся на міжнародний рівень і за цілу державу виступаєш – маєш передбачити і продумати все до найменших дрібниць. Бо коли дарунок як символ дружби виявляється сумнівної якості, то про що він може свідчити? І що думати тим, хто довірливо той дарунок прийняв?

Отож і лишається тепер селянам тихенько нарікати на даремно згаяні час та силу, на марні сподівання. І жалкувати за землею, яка тепер невідомо що символізує…

Одне неясно: чому чужі махінації та фанфаронство треба було до польсько-української дружби тулити?


Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (66) - 86.8%
Пізно (3) - 3.9%
Яка різниця? (2) - 2.6%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (4) - 5.3%