Німці в Сушибабі! Сто років потому…

Німці в Сушибабі! Сто років потому…

Текля Дишлюк – не тітка Олександрові Дишлюку, голові Турійської райдержадміністрації, проте своєю прямою причетністю до дивовижної естафети поколінь викликала в Олександра Олександровича щирий інтерес! Це й не дивно: фото турійської Сушибаби столітньої давності знайдене в… німецькому архіві!

Якщо всесвітня павутина через нерозбірливість у стосунках із постачальниками інформації вже давно (й по заслугах!) завоювала титул інформаційної помийної ями, то з цим важно не погодитися. Проте люди, які з посиланням на поважний німецький архів недавно розповсюдили кілька унікальних фотографій майже столітньої давності про один із невідомих епізодів у житті Волині, поставилися до цього зі знанням справи. Так і з’явилася в нашій розповіді перша цеглинка, котра згодом дозволила відтворити цілу конструкцію, де доля людей органічно поєдналася з долею споруд, ними зведених і через них зруйнованих…

Одна з місцевих мешканок, помітивши в руках фотоапарат, стримано поцікавилася: а чого це її хату знімають? Коли почула пояснення, у миловидної та доволі рухливої на свій пенсійний вік жінки (досі шкодую: чого не записав ні імені її, ні прізвища?!) гнів змінився на милість. І от уже разом ми роздивляємося роздруковане з Інтернету зображення. На старій фотографії – суто німецька ідилія, що разюче відрізняється від наших реалій: наче той ліс німці висадили рівнесенькими рядочками, ніби в парку. А в нас часом за корчами дерев не видно… Так-от, знімок дуже педантичний: на фоні дерев’яної хати, що вкрита соломою, закарбувалися на віки невідомі кайзерівські солдати в уніформі та група української дітлашні в домотканих свитках. Старший хлопець, той, що в кашкеті, вже заслужив на таке-сяке, але власне взуття. А меншенькі дівчатка всі як одна – в хустинках, проте – босі…

Та чи ж була така споруда в Сушибабі?

Жінка, розмірковуючи, раптом впізнає:

– Та це ж стара хата нашої Теклі! Правда, бабуся живе по сусідству, вже в іншій. А колишня вже майже зруйнувалася: дах завалився, тому навіть внутрішні стіни не витримали…

І ось ми вже біля чи не найголовнішої героїні старої німецької фотографії. Чому героїні? Бо за сто літ серед живих нікого з людей, на ній зображених, уже немає. Та й будинок доживає останні дні, з останніх сил вдивляючись чорними вікнами в голубе небо Сушибаби. Може, чудом тримається на чотирьох стінах і чесному слові, щоб таки хтось пригадав той давній епізод із його непростого життя, що увібрало в себе і дві світових війни, і міжвоєнне лихоліття, і те, як одних у колгосп зганяли, а інших – на Сибір вивозили?

Намагаємося розгледіти деталі, за якими можна було б ідентифікувати об’єкт нашого пошуку.

Низенькі вікна, під якими до землі лише кілька колод. І на фото, і в натурі –повна схожість. Вхід до будинку прикрашає навіс. Колись – під стріхою, тепер – під залишками почорнілого шиферу. Лівіше від нього – характерні виступи зі стіни: всередину йде тонка стіна, що відгороджувала сіни від комори. Віконниці, правда, вже не такі візерунчасті…

– Так за сто років їх уже разів зо п’ять поміняли! – підказує наша добровільна помічниця.

По сусідству, буквально на одному подвір’ї, – ще одна хата. Трохи пізнішої побудови, але вже також доволі солідного віку. Всередині чути якісь звуки. Заходимо. На кухні, біля плити, порається старенька. Це – Текля Дишлюк.

Оскільки старенька вже недочуває, доводиться розмовляти на підвищених тонах:

– Ви якого року народження?

– Двадцять другого!

– Оця хата, де дах упав, ваша?

– Моя, моя, – стверджує. – Правда, колись у ній не тільки я жила. Батьки її збудували: Гапка і Якуб. Було в них зі мною вкупі аж десятеро дітей! А недавно дах завалився. Я всередині якраз була. Ледь на вулицю вилізла. Якби не сусіди, то сама й не зуміла б…

– Можете братів і сестер назвати?

– Іваська, Федошка, Ганна, Арсен, Василина, Іван… Гнат ще був… Юхима поховали… – бабуся намагається пригадати інші імена, але їй так і не вдається.

Показуємо їй зображення старої фотографії. Може, впізнає свою рідню? Але й тут нас очікує невелике розчарування. Старенька, який уже 91 рік, не тільки недочуває, але й погано бачить:

– Та де я тут розберу? Тільки й видно, що якась хата і якісь люди…

Але якщо Бог відібрав у Теклі Дишлюк здатність добре чути і зірко бачити, та ще й з пам’яттю обійшовся не зовсім гарно, проте не все так безнадійно. Бабуся забула не все:

– Хата в нас була чи не найкращою на Сушибабі (назва села звучить із наголосом на другому складі, – авт.). Бо батько не якимсь там наймитом був, а справжнім господарем! Казали, що 13 корів тримав, 6 коней, вітряним млином володів, а ще – шістдесятьма гектарами лісу! Млина того йому панич Шумський допоміг збудувати. Але й і гарним же ж був…

– Може, шістьма гектарами батько володів? – делікатно перепитує моя супутниця.

– Знаю, що кажу: шістдесятьма! Батько казав, значить, так і було. А ще говорив моїй мамі: «Гляди Теклю, нашу найменшеньку, бо не знаєш, при кому доживати віку будеш!». Батько, правда, помер набагато раніше, ніж мама. А я її й доглядала, бо заміж вийшла якось недобре…

– Як то так?

– А так, що побралися ми з чоловіком, а він за кілька днів узяв та й повісився… З тих пір я заміж більше не ходила і батьківську фамілію не змінювала.

– Хто ж вам доживати віку допомагає? – цікавлюся, звертаючи увагу на стос свіжопорубаних дров біля старезного горіха.

– Та родичі й сусіди, – промовляє. – Як моя хата завалилася, то ледь живою залишилася. Все там було. Навіть шафи, в яких і лахи, і фотографії… Так мене сюди забрали, де колись рідня жила…. Все маю. І дрова, про які питаєте, теж. А горіха того – я садила! І ясена, що біля старої хати, теж! Старі вони вже, такі, як і я…

Ми ще довго розмовляємо з Теклею Якубівною. Вона не скаржиться на самотність, бо і рідня навідується, і сусіди та односельчани не забувають.

– А ще до мене з Турійська приїжджали, – з великою гордістю каже старенька. – Із собесу!

Прощаючись, цікавлюся, чи, бува, не родичка Текля Дишлюк Олександрові Дишлюку, голові місцевої райдержадміністрації?

– Родичка, родичка! – погоджується майже одразу. – Він онук мого батька брата!

За якийсь час, спілкуючись із Олександром Олександровичем у його службовому кабінеті, розказую йому про доволі нестандартну історію, пов’язану із Сушибабою. Він, вислухавши, посміхається: мовляв, яка рідня, якщо він родом із Київщини?! Але одразу ж додає: за час роботи на Турійщині для нього не тільки всі Дишлюки рідними стали, але й усе населення району!

…Залишаючи невеличку Сушибабу, що вузенькою стрічечкою подекуди нових, а здебільшого старих і покинутих хат тягнеться від дороги між Купичевом до Озерян в бік лісу, знаменитого своїм чистим Бенедиктовим озером, ще довго згадую людей, із якими вдалося познайомитися. І про те, з яким інтересом селяни на вулиці розглядали стару німецьку світлину… Самі ж сфотографуватися не захотіли: для цього, мовляв, треба гарно вбраними бути, а посеред тижня вони зайняті звичною селянською працею…

Ну, а щоб поставити крапку в цій історії, вочевидь, добре було б або запит в архів Федеральної землі Баден-Вюрттенберг надіслати, або, при оказії, відвідати цю німецьку територію. Бо якщо українське представництво на столітньому фото ми вже встановили (найімовірніше, біля солдатів – старші брати та сестри Теклі Дишлюк), то цікаво було б дізнатися, що то за військовослужбовці кайзерівської армії в далекій Сушибабі з 1915-го до 1917-го квартирували?



Володимир ДАНИЛЮК.

На фото з архіву Федеральної землі Баден-Вюрттенберг (ФРН) і автора: група солдатів та дітей біля хати в Сушибабі, 1916 р.; Текля Дишлюк, яка в ній жила; тепер раритетна споруда вже майже зруйнувалася; ще одне архівне фото: молода українка годує немовля, поруч із нею – чоловік і ще одне дитя.

        

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (8) - 61.5%
Пізно (1) - 7.7%
Яка різниця? (1) - 7.7%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (2) - 15.4%