→Архів

Двох нарешті зустріли. А ще 15 у безвісті...

«Чи потрібні масові зустрічі бійців після полону?». Напевно, в кожному випадку треба індивідуально визначатися... Психологи не радять... Але в нашому випадку: «Однозначно, так!».

Цими словами розпочала допис у соцмережах волонтерка Наталія Попова, яка розповіла про щасливе повернення додому двох волинських військовослужбовців, які потрапили в полон до бойовиків і понад 3 роки на двох перебували в бандитській неволі. Цей допис вартий того, щоб його навести в повному обсязі:

«Вчора нарешті привезла з Києва додому на рідну Волинь земляків - звільнених полонених Артема Віндюка (рік в неволі ) і Володю Гізуна (2 роки в неволі)... Ледь виїхали з Києва (пробки, дощ) , важка дорога... Сама за кермом після трьох відповідальних діб майже без сну, – останні сили просто покидали... Хлопці теж втомлені – ще не навчилися спати в нормальних умовах.. Не звикли до нового життя – багато що змінилося за їхню відсутність... Багато чого «не налазе на голову»!
В повному мовчанні ми заїхали на заправку WOG під Житомиром , а там несподіванка – хлопців впізнали!! Вітали щиро з поверненням, скандували патріотичні гасла, дарували подарунки, смачно пригощали!
Ми сіли в авто окриленими, повними сил від позитивних емоцій. Хлопці почали ГОВОРИТИ!!! Мені вдалося виконати більшість задач, які поставила нам психолог !!
Людське тепло і увага реально зробили з нами нереальні речі!!
І ТАК ЗА ДОРОГУ НАС СПИНЯЛИ ВЧОРА, ЩОБ ПРИВІТАТИ 7 РАЗІВ!!
Я спершу переживала, що їм важко буде перенести стільки уваги і емоцій ... І психологи не радять... Адже реально сотні незнайомих людей виходили вітати хлопців, плакали, обіймали, дарували квіти, засипали різними питаннями, дарували подарунки! Журналісти , камери, сотні фото і селфі...
І почула від колишніх полонених таке :

«Весь час в полоні сєпари тиснули, що ви нікому в Україні не потрібні, що про вас всі забули!! Що якщо повернетеся, то вас ніхто не зустріне, що земляки-бандери вас все одно будуть рахувати зрадниками!!! А ТУТ ТАКЕ!!! А тут так люди зустрічають... Від серця тільки зараз відлягло... Яке щастя, що повернулися!! Дихати хочеться...».
Приємно згадувати вчорашні зустрічі...
Назустріч нам з зі Старої Вижівки земляки везли маму Володі Гізуна, яку він не бачив 2 роки.. Зустріч... Зридалася...
Потім – зарядив наш Автомайдан з капеланами, з моїми близькими друзями на в'їзді в Волинську область. Кульки, шампанське і пироженьки, щирі вітальні плакати! І ми колоною, у супроводі поліції , рушили до Луцька.
На кільці – знову зупинка! Зібралися обійняти хлопців лучани на в'їзді в місто. Потім потужна і добре організована зустріч на Театральному майдані, біля Стели Небесній Сотні і Небесному Легіону... І молебни, і покладання квітів, гарні подарунки!
Ледь попрощалися і знову рушили колоною на Ковель – перша зустріч в Голобах! Приємно, що супроводжувати нас в Ковель поїхали лучани і рожищенці!
І нарешті рідне для Артема Віндюка місто – Ковель!! НЕЙМОВІРНО ТЕПЛА І ЩИРА ЗУСТРІЧ... Ніч, а біля пам'ятника родичі, друзі, знайомі і незнайомі ковельчани!!! Квіти, кульки, обійми, добрі слова..
Я просила людей відпустити хлопців додому, до дому, до родин!
ОДНОЗНАЧНО! ТАКІ ЗУСТРІЧІ ДУЖЕ ПОТРІБНІ!!
Але вони потрібні не лише хлопцям, вони потрібні і нам...
В НАШІЙ КРАЇНІ ВІЙНА!!
В нашій країні неволять і катують людей!!!
Ми не можемо про це забувати... А в мене останнім часом відчуття, що людям байдуже, якщо їхнє особисто це не чіпляє...

P. S. Я дивилася на щасливих матерів звільнених і думала про 15 волинських сімей, в яких діти і досі зниклі без вісті на війні.. Молю Бога, щоб хлопці знайшлися живими і здоровими...

Наталія ПОПОВА.

На фото автора: Артем Віндюк і Володимир Гізун на Театральному майдані м. Луцька.