Норовливий мотоцикл

Щоправда, їздив дід Семен не часто. Більше часу він ремонтував свого двоного мотоконя. Тоді біля нього назбирувалася група сільських дітлахів, кожен з яких був готовий щомиті подати будь-який необхідний інструмент. До речі, малеча мого родича любила за веселий норов. Він вмів дотепно розповідати про свої фронтові пригоди, а ще артистично крутив на руках колесо, проходячи в довжину добрий десяток метрів.

До його хати не рідко навідувалися і сусіди. Якогось дня один з них попросив власника мотоцикла, аби той дозволив йому покататися. Семен не відмовив. Але перш, ніж посадити прохача за кермо, детально його проінструктував, показав ручку газу та вижимання муфти зчеплення, ножну педаль перемикання швидкостей, а тоді ввімкнув першу передачу і благословив наїздника у дорогу. 

Мотоцикл, пахнувши легким димком, легенько рушив у випробувну мандрівку. Чоловічий гурт заздрісно поглядав услід, доки спина їздока не сховалася у видолинку, що також мав сільське назвисько: провалля. Коли через півгодини «випробувач» не повернувся, сусіди захвилювалися, а ще через якусь мить вирушили на пошуки зниклого. Яким  же було їх здивування, коли через півкілометра угледіли і сусіда, і почули монотонний гул мотоциклетного двигуна. Колесо механізованого коня, що лежав край дороги, крутилося, розкидаючи в усібіч  пісок. 

– Що трапилося Олександре?  – посипалися цікаві запитання.

– Та це не машина, а якесь рогате чудовисько. Що тільки я не натискував і яку ручку не тягнув, а воно усе пре і пре. Добре, що тин  на шляху трапився, ото він і зупинив, а то невідомо куди б мене занесло, – знітився початкуючий мотоцикліст. – Більше не тільки не сяду, а й близько не підійду до такого норовливого. Правду кажуть, що шапка мономаха не для кожного призначена. Але дякую дядькові Семену за довіру. Хай він сам їздить і хай йому щастить!