Нічна пригода
– І чого б це я ото зуби шкірила?! Є з чого сміятися! – сердилася не на жарт баба, аж підскакуючи від злості не то на мене – за мою веселу зухвалість, не то на покійного діда – невідь за що.
– Ну і чом ви, бабцю, сваритеся? Смішно ж як!
– Смішно їй… – пробубніла вже геть за порогом, тиндаючи сюди-туди і не знаючи, з чого почати прибирання.
А прибирати було що! Оглянувши ще раз кімнату, мене по-справжньому накрив такий сміх, що баба Лікора знову сердито виглянула з веранди і зашикала, щоб я замовкла.
– Казав же ж він мені, що живою мене не зоставить – то й не зоставить! Казав же ж… – знову посипалося в адресу діда.
А звечора ніщо не віщувало якихось негараздів. Я, як звичайно, прямо з роботи поспішила до баби на ніч – після смерті діда Антона моя безстрашна бабця боялася в хаті бути одна. Повечеряли, обмінялися новинами та й стали помалу готуватися до сну. Вечоріло досить рано – був березень, проте весною ще і не пахло. Лютували останні морози, заметілі насипали стільки снігу, що кучугури вранці не можна було подолати. Бабі такі вечори зовсім не подобалися, бо зайнятися їй було нічим – читати майже не вміла, рукоділлям не захоплювалася, телевізора в неї не було (ба, навіть найпростішими чорно-білими телевізорами на початку вісімдесятих похвалитися могли далеко не всі), тож воля-неволя, а приходилося раніше лягати спати. Старенька пішла на веранду, довго вовтузилася там, підпираючи вхідні двері величезною товстою жердиною («це щоб він не зайшов»), потім переодяглася в довгу, аж до п’ят, світлу теплу сорочку і, помолившись Богу, вляглася.
У мене ж, як зазвичай, було ще повно паперової роботи. Цього разу треба було оформити черговий випуск колгоспного «Комсомольського прожектора». Спали ми з бабусею в одній кімнаті, «на ванкірі», як вона казала. Під стіною, між двома вікнами, розміщувався великий письмовий стіл. Коли я працювала за ним, бабине ліжко знаходилося за моєю спиною і стояло так, щоб ноги старенької грілися, впираючись у недавно змуровану добротну грубку. Грубка ще звечора аж пашіла жаром – такого тріскучого морозу треба було добре постаратися, щоб тепло трималося аж до ранку, тож бабця не шкодувала ні дров, ні торфобрикету, ні своєї сили.
Значить, розмальовую я свої сатирично-критичні матеріали, щось наспівуючи тихесенько собі під ніс (баба дуже любила мене слухати і засинала з моїми піснями, наче під колискову), і ось через трошки часу мені знадобилася гумка. Звичайна гумка-стирачка. Обшукала скрізь – нема. Невже загубилася? Але ж мені вона конче треба! Оглянулася – баба дрімає, але не спить, тож питаю, чи не бачила.
– Так пошукай у дідових шухлядах, – каже.
– Нема там, я вже шукала.
– Ай, ти погано дивилася! Зараз я знайду.
Баба хутенько і спритно зіскочила з ліжка і почала неквапно перебирати все в шухлядах, шукаючи таку необхідну мені річ. Гумка не знаходилася. Але бабі від щовечірньої бездіяльності це заняття так сподобалося, що вона з ретельністю і задоволенням стала наводити лад у цьому хаосі.
– От нащо стільки тої макулатури тут лежить? Спалю все, – бурчала вона, риючись у стосах паперів.
– Баб, то ж дідові документи!
– А вони мені потрібні? Чи йому? Вже його і без документів там прийняли!
Я не встигла зосередитися, як всі дідові метрики, облігації, записники, листи, якісь квитанції і чеки, газети і вирізки з газет сердито пішли в грубку. Скільки разів опісля я безмежно шкодувала про все те, що так необачно і в одну мить втратила! Це була дідова пам’ять…
– Ну а це ви куди? То ж ліки!
– І це йому не треба! Не допомогли тут, то й там не поможуть! – роздратовано мовила вона, докидаючи в грубку чергову порцію палива у вигляді таблеток, мікстур, ампул.
Що вона ще пхала туди, в грубку, я вже потім і не придивлялася. Але в результаті «очищення» і гумка знайшлася, і порядок був наведений. Тож моя бабця з почуттям виконаного обов’язку задоволено відправилася у свою вже давно схололу постіль.
Було вже близько опівночі. Баба спокійно спала, моя робота добігала кінця, вже й очі захотіли нічного відпочинку, і я, напівсонна і розслаблена, востаннє критично роздивлялася свої малюнки-карикатури. Ніби нормально!
І ось тут прогримів вибух. Найсправжнісінький. Я, як стояла, так і завмерла, боячись поворухнутися і своїми рухами спричинити ще більшу ланцюгову реакцію. Війна!!! Бомблять!!! У перші шокові секунди саме таке дурне і подумалося (певно, начиталася забагато про війну…). Але ж наче ні, не війна… А що тоді? Коли знову з’явилася здатність ворушитися, я своїм ще досить закляклим, паралізованим, але все-таки живим тілом поволі повернулася назад, щоб пересвідчитися, що разом зі мною жива і баба.
Що я побачила, о, що ж я побачила! Найперше – це величезні (овальні? квадратні? кубічні?) напівбожевільні бабині очі. Вони були настільки наполохані, що, здавалося, вискочать зі своїх орбіт. А скрізь… а скрізь був армагедон. Якийсь нервовий сміх прорвався крізь оболонку мого єства, і я почала дико реготати. Оце так! Всеньке бабине ложе було накрите суцільним панциром із будівельного сміття – тут валялися більші та менші цеглини, якісь подрібнені камінчики, залишки вапняної штукатурки, засохлі кострубаті кусочки глини – і весь оцей вінегрет був щедро посипаний товстим шаром піску, сажі і попелу. Бабина голова, здавалося, аж втиснулася в бильце залізного ліжка, руки злякано трусилися і натягали, й натягали велику теплу ковдру все вище і вище, закриваючи добру половину обличчя, яке рясно припудрилося будівельною сумішшю – навіть не можна було вгадати, що саме під цією ковдрою знаходиться! І тільки очі старенької показували, що то людина і що вона (Господи, дякую Тобі!) ще жива.
Дерев’яними губами ця істота хрипко промимрила:
– То він прийшов… по мене…
З полегшенням констатувавши, що бабуся моя при пам’яті та ще й може розмовляти, я скерувала погляд трохи далі, до грубки. Але грубки – оце так! – майже не було! По всіх її трьох сторонах вгодованими зміюками поповзли довгі і товсті щілини, а з багатьох чималих дірок внизу, від самих дверець, виглядав яскравий, веселий, тріскучий жар. Зверху на грубці зяяв величезний отвір, з якого стовпом виходив білий смердючий («Напевно, лікувальний!» – з іронією подумала я) дим, до запаморочення отруюючи хатнє повітря.
«Ось тобі, бабусю, і дідові ліки!» – я зовсім не зловтішалася, але факт залишався фактом: те, що мало допомогти дідові, нам з бабою обернулося ледве не бідою. Що ж робити? Вікна і двері не відчиниш – мороз, холод. А їдкий дим поступово заповнював усе навколо, залазив, здавалося, у кожний вільний просвіток. Щоб не вчадіти, нам треба було неодмінно шукати нічліг. Тільки моя бабця так не думала. Коли після величезного потрясіння ляки відійшли, наче обпечена, схопилася з ліжка, струшуючи з себе залишки «косметики», і давай проклинати діда:
– Казав він мені, що живою мене не зоставить – то й не зоставить! А щоб тебе там перекинуло, щоб тобі кольки в боки, щоб у тебе криша поїхала, щоб… – далі потік її чистосердечних побажань переривався, очевидно, через брак фантазії.
– Навіщо ви, бабо, так? Хіба він винуватий, що ви уколів напхали в грубку?
– Та що ти розумієш?! То все він! Все він! Він хоче мене зі світу зжити! – баба бігала по хаті, мов навіжена, в довгому нічному вбранні, вся в сажі і кіптяві, маленька і суха, як тріска, і все махала й махала шматкою, міцно тримаючи її в худих і зачорнених руках, наче справді могла цим віялом очистити повітря від пилу, бруду і смороду.
– Ну баб, ну що ви таке говорите? При чому тут дід?
– А-а-а-а-а, то ще й Надя теж добра, мати твоя! Чого вона не викинула відразу це все в яму? Нащо вона зоставила ці лікарства в шухлядах? Невісточка!
– Бабо, ну хіба вона знала, що ви таке зробите?! Самі винуваті!
– А тобі треба було саме такого морозу, коли палиться в хаті, шукати ту резинку! – і знову шматок якогось порізаного дідового вбрання спересердя злітав перед самісінькими моїми очима. – Казав він мені, що живою мене не зоставить… От і забере…
Я знову розсміялася – ну дууууже вже комічною виглядала моя дорогенька, ріднесенька бабуся Лікора! Вона в ці миті була схожа на якусь містичну казкову бабу Ягу, от тільки заміни велику шматку в її руках ступою з мітлою – і для будь-яких дитячих фільмів жахів її навіть гримувати було не треба!
– Не шкір мені зуби, а прибирай! Що стоїш, як засватана? Гаспид проклятий, не дасть пожити, от не дасть!
– А навіщо зараз прибирати, ви хіба тут спати маєте? Та ми ж в цій кімнаті до ранку задихнемося! Баб, ну баб! – не могла я ніяк заспокоїти бабу, яка то слізно шкодувала себе, то вкотре з якимось особливим смаком кляла-заклинала покійного діда, то звинувачувала в оцьому дикому розгардіяші і безсонній ночі мене, моє непотрібне малювання та мою непередбачливу матір.
Довго я вмовляла її іти ночувати до моїх батьків. І довго ще я вислуховувала оте її жалібно-сердите «казав він мені, що живою мене не зоставить… от і прийшов… і забере таки…».
А вже назавтра треба було вичистити і прибрати бабину хату. Ми всі дружно винесли будівельні рештки нежданого «дідового візиту», через кілька днів пічний майстер змурував нову грубку, невісточка Надя тричі побілила закіптюжену кімнату, і повеселіла бабця все менше і менше споминала дідові «погрози», а якщо коли і згадувала, то все більше з іронією і насмішками, ніж з роздратуванням і гнівом.
А вже через літо моя дорогоцінна бабуся Лікора нарешті перестала боятися залишатися в своїй оселі одна.
Бо після того випадку дід більше «не приходив»…
Валентина ЛИСЮК.
- Коментуйте FaceBook
- Коментуйте ВКонтакте
ТОП Новини
Гриблянка по-закарпатськи Ухилянт не розкаявся Родині загиблого Сергія Демчука вручили посмертну нагороду Героя Остання путь Василя Мазурика Як «годує» ліс Представники влади Волині вклонились памʼяті видатного державотворця На Волині трапилось три ДТП з постраждалими Волинська ОВА підписала Меморандум про співпрацю з ТзОВ «Ю-Контрол» Ворог отруїв дружину керівника ГУР? Новий потяг до Будапешта та Відня буде їхати через ЛуцькІнтерв'ю


- Опитування
- Результати