Дивний незнайомець

Як завжди, о четвертій годині, я вийшла гуляти зі своєю собакою. Насолоджувалася сонцем, прохолодним повітрям і спогляданням чарівних змін у природі. Та ось  Тіна різко почала гавкати на старенького дідуся з кульбою. Мабуть, палиця здалася їй чимось небезпечним. Але чоловік спокійно зреагував на гавкіт. Стояв задумливий, наче прислухався до чогось.  «Дивний якийсь»,–  подумала я, задивившись на нього… Високий, худорлявий, років 60-70. Він невпевнено ходив по алеї і довго міг стояти на одному місці, наче когось чекав.

Наступного дня ми знову пішли на прогулянку і зустріли того самого дідуся. Цього разу я наважилася привітатися:

– Добрий день!

– Вітаю,– відповів дідусь. – Якої породи собака?

– Спаніель, – сказала я.

– Опиши її, – попросив він.

Мене здивувало прохання незнайомця. Невже він сам не бачить, яка вона?.. 

– Шерсть чорно-білого кольору, звати Тіна, – відповіла йому.

– Дякую, – сказав дідусь.

– До побачення, – попрощалася я.

Кілька днів підряд я спостерігала за дідусем і зрозуміла, що він – сліпий. Цей чоловік не може бачити красу природи: яке незвичайно мінливе небо протягом дня, як сонце вилискує сяйвом, промінням будить природу від сну, як гарно навколо… І я вирішила: наступної зустрічі  обов’язково познайомлюся з ним…

Не у кожного є можливість бачити фарби світу… Треба з розумінням ставитись до цього: цінувати свої можливості і не забувати про тих, хто поруч. Адже так багато залежить саме від нас!.. Будьмо добрими!..