Донька, подарована небесами

Олег Петрович сонно потягнувся та глянув на годинник. О пів на дев’яту… Усі уже давно розбіглися по теплих домівках та святкують у колі родини, тільки він, як завжди, нікуди не спішить… Та й спішити йому уже нікуди, а точніше ні до кого.

Його кохана дружина та доньки загинули в аварії. Враз його життя розлетілося на сотню уламків, а серце, здається, просто зачерствіло. У свої шістдесят, він ще був «ого-го», як каже його друг дитинства Сергій, і ще не одна леді затримувала на ньому свій зацікавлений погляд. Але серце мовчало, та й як може говорити те, що давно померло.

Особливо складно було у такі святкові дні. Здавалося, він чує веселий передзвін дитячих голосів і тихі кроки дружини. Як же він скучив і як втомився жити… Скоріше б до них…

Із важких роздумів його вирвала знайома мелодія. Хтось гучно та весело наспівував «Jingle Bells». Улюблену пісню його дівчаток.

«Я сходжу з розуму», – промайнуло в голові.

Двері широко розчинилися – і на порозі з’явилася незнайомка. Дівчина заходила у кабінет спиною, виконуючи чудернацькі танцювальні «па» і у весь голос наспівуючи різдвяну мелодію. Її руде волосся, зібране у хвостик, погойдувалося у такт музиці.

Зробивши ефектний поворот, вона перелякано закляла на місці.

Він здивовано оглядав незнайомку. На вигляд їй було не більше від чотирнадцяти. Бліде у веснянках обличчя, великі широко розплющені зелені очі.

– Ой, а я й не знала, що тут хтось є. Думала, усі уже давно розійшлися, переддень Різдва ж. От і влетить же мені, – прошепотіла схвильовано дивна гостя.

– Ти хто така? І що тут робиш? І взагалі, де твої батьки? – спитав суворо.

– Батьки давно померли. Я з тіткою живу. Вона каже, що я за своє проживання платити маю, ну так от я тут працюю, – дівча гордо зиркнуло на нього своїми очиськами. А потім злякано потупилася: – Ви тільки тітці не кажіть, а то ж сварити буде. Вона казала, щоб я прибирала, коли тут нікого немає.

Серце Олега Петровича болісно зжалося. Вона так нагадувала його старшу Софійку.

– А як хоч звати тебе, уміла працівнице?

– Софія, можна просто Соня.

– А будеш моєю донькою, – сказав неочікувано сам для себе Олег Петрович.

Рудоволосе диво глипнуло з-під лоба і з надією спитало:

– А можна?

…Із тіткою домовитися було не важко. Жінка недолюблювала племінницю і з радістю переоформила опікунство на Олега Петровича за «кругленьку суму» та щорічні аліменти. Софійка швидко звикла до нового дому, наче тут і народилася. А життя Олега Петровича нарешті набуло сенсу. Кожного дня він поспішає додому до свого рудоволосого дива, доньки, подарованої небесами.